Революція 1830 року і Липнева монархія

Протистояння короля і лібералів різко загострилося в липні 1830 року, коли Карл X, в порушення конституційної хартії, видав укази про розпуск палати депутатів, обмеження виборчого права і цензурі друку. Дії короля справили «приголомшуюче враження» на паризьке суспільство. На наступний день столична преса опублікувала заяву: «Дія правового порядку перервано, почався режим насильства. Уряд порушив законність і тим звільнило нас від обов’язку коритися ». Слідом за тим пішли «три славних дня» – стихійне збройне повстання 27-29 липня, що почалося з виступу друкарських робітників і завершилося взяттям королівського палацу Тюїльрі. Ситуацією, що склалася скористалися лідери ліберальної опозиції, для того щоб зробити вигідні для них зміни на королівському престолі. 2 серпня Карл X відрікся від влади, а через тиждень королем французів був проголошений герцог Орлеанський Луї-Філіп.

Він був сином Луї-Філіпа-Жозефа Орлеанського, представника бічної гілки правлячої династії, який в 1789 р перейшов на бік революції і отримав за це прізвисько Філіп-Егаліте ( «рівність»). В рядах революційної армії Луї-Філіп брав участь в битві при Вальми, потім емігрував і повернувся до Франції після реставрації Бурбонів. Йому вдалося повернути титул, значну частину спадкових земель, а за законом про компенсацію емігрантам він отримав майже 13 млн франків і став одним з найбагатших людей Франції. Всі ці роки Луї-Філіп вів спосіб життя типового багатого буржуа, завдяки чому набув популярності в буржуазному суспільстві. У маніфесті лібералів, опублікованому в обгрунтування його прав на престол, говорилося: «Карл X вже не може повернутися в Париж; він пролив народну кров. Установа республіки порушило б серед нас згубні чвари і посварило б нас з Європою. Герцог Орлеанський відданий революції. Герцог Орлеанський – король-громадянин ».

При вступі на престол «король-буржуа» опублікував нову конституційну хартію, в якій визнавав, що він править «на запрошення народу». Хартія 1830 р надавала широкі громадянські свободи і розширювала коло виборців. У Франції встановився новий політичний режим, який отримав назву Липнева монархія. Завдяки революції 1830 р замість колишньої аристократії при владі утвердилася велика фінансова і промислова буржуазія. За загальним визнанням вся влада при новому королі належала грошей. У палаті депутатів відкрито говорилося: «Ніяке суспільство не може обходитися без аристократії; державний порядок Липневої монархії спирається на свою аристократію, що складається з великих промисловців і мануфактуристов: вони заснували нову династію».

При цьому Франція, як і раніше залишалася переважно аграрною країною, три чверті її населення проживало в селі, в сільському господарстві переважало дрібне селянське землеволодіння. Продовження промислового перевороту супроводжувався зростанням робітничого класу і підвищенням його ролі в суспільстві, а разом з тим і зростанням його злиднів. Сучасники визнавали, що бідність робітників була приголомшливою, а їхнє житло і харчування – жахливими. Чи не краще було і умови праці. На деяких підприємствах робочий день тривав до 16 годин. Лиха робочих посилювала іноземна конкуренція, яка змушувала французьких промисловців знижувати ціни на продукцію, що, в свою чергу, вело до зниження заробітної плати. Результатом цього стало подальше повстання ліонських ткачів в 1831 році.

Франція. Бельгійська революція – 9 клас

Пригадай: 1. Що таке політична реставрація? 2. Як відбулася реставрація монархії Бурбонів у Франції? 3. Якими були рішення Віденського конгресу щодо Голландії? Чим, на вашу думку, вони були обумовлені? 1. Політичне й суспільне життя Франції в 1815—1830 рр.

Після завершення наполеонівських війн у Європі розпочалася доба політичної реакції 1815—1830 рр. Ті, хто в попередні роки втратили власність і владу, тепер намагалися їх повернути. Однак ці спроби зустріли опір і призвели до нових революцій 1830—1848 рр. У Європі сформувалися революційна та еволюційна моделі суспільного розвитку, кожна з яких мала багато прихильників. Тогочасна Велика Британія засвідчувала можливість розвитку суспільства без революційних заворушень. А ось Франція, де протягом 60 років після завершення наполеонівських війн відбулися три революції, уособлювала протилежну модель розвитку.

Політична реакція — активний опір прогресу в суспільно-політичному житті з метою збереження та зміцнення «старих порядків», які вже відійшли в минуле.

Друге зречення Наполеона завершило період Першої імперії та спричинило повернення влади династії Бурбонів. За «Хартією 1814 року», як називалася нова Конституція, надана французам Людовіком XVIII, у країні встановилася конституційна монархія.

Із «Хартії 1814 року»

І. Усі французи рівні перед законом…

IV. Їхня особиста свобода однаково гарантована: ніхто не може бути підданий переслідуванню або затриманий інакше, ніж у передбачених законом випадках…

V. Кожний сповідує свою релігію з однаковою свободою…

VI. Незважаючи на це, католицька релігія… вважається державною…

XIII. Особа короля є недоторканною і священною. Виконавча влада належить королю, перед яким відповідальні міністри.

XIV. Король є верховним главою держави…

XV. Законодавча влада здійснюється спільно королем, палатою перів і палатою депутатів від департаментів. (Ці дві палати складали Законодавчий корпус. — Авт.)

XVI. Закон пропонується королем…

XIX. Палати можуть найпідданіше просити короля запропонувати закон…

XXVII. Призначення перів Франції належить королю…

XXXV. Палата депутатів складається з депутатів, обраних виборчими колегіями…

XXXVIII. Жоден депутат не може бути допущений до палати, якщо не досяг 40 років і не сплачує прямого податку в 1 тис. франків…

XL. Виборці, які обирають депутатів, не мають права голосу, якщо вони не сплачують прямого податку в 300 франків і не досягли 30-річного віку…

LXXI. Старому дворянству повертаються його титули. Нове зберігає свої…

1. Які факти свідчать про встановлення «Хартією 1814 року» у Франції режиму конституційної монархії? 2. Чи можна стверджувати, що хартія обмежувала права французів? Чому?

В очах більшості французів «Хартія 1814 року» була досить непривабливою порівняно з такими самими документами революційної та наполеонівської діб. Унаслідок встановленого хартією вікового й майнового цензу право голосу в країні отримали близько 72 тис. осіб, а право бути обраними — 16—18 тис. осіб.

В оточенні Людовіка XVIII переважали ультрароялісти (крайні монархісти), як називали прихильників повернення до дореволюційного «старого порядку» та необмеженої влади короля.

У відповідь на посилення політичної реакції у Франції, як і в Італії, почали виникати таємні антимонархічні організації, метою яких було усунення від влади Бурбонів. До них належали впливові діячі, наприклад генерал маркіз Жільбер де Лафаєт. У 1822 р. вони підняли повстання, яке було жорстоко придушене.

Ситуація в країні загострилася, коли престол посів Карл д’Артуа під ім’ям Карл X (1824—1830 рр.). У країні розгорнувся «білий терор» — масові вбивства колишніх революціонерів і прибічників Наполеона. Загальне обурення викликало рішення Карла X сплатити аристократам, що втратили майно в попередні часи, 1 млрд франків компенсації. Гроші для цього передбачалося отримати за рахунок зниження прибутків власників державних боргових зобов’язань — облігацій. Унаслідок цього великі банкіри й підприємці отримали б на 40% менший прибуток, ніж їм обіцяли під час продажу облігацій.

Коронаційний портрет Карла X. 1829. Художник Жан-Огюст-Домінік Енгр

У березні 1830 р. Палата депутатів висунула вимогу про відставку уряду ультрароялістів. У відповідь на це Карл X розпустив її та призначив нові вибори. Однак у новообраній Палаті депутатів із 428 її членів прихильниками короля були лише 145 осіб. У цій ситуації 25 липня 1830 р. Карл X підписав чотири ордонанси (укази), якими фактично скасував «Хартію 1814 року» і здійснив державний переворот. Згідно із цими указами було розпущено новообрану Палату депутатів, запроваджено нові обмеження виборчого права, скасовано свободу друку й відновлено цензуру, призначено дату проведення нових виборів.

Такі дії короля викликали обурення парижан, у місті стали лунати заклики до опору владі. У популярній у Парижі газеті «Національ» 26 липня 1830 р. було опубліковано протест на ордонанси короля, де проголошувалося: «Дію правового порядку припинено, розпочався режим насильства. Уряд порушив законність і цим звільнив нас від обов’язку підпорядковуватися йому».

2. Липнева революція 1830 р.

Липнева монархія у Франції. 27 липня 1830 р. вулиці Парижа вкрилися барикадами. Урядові війська були безсилі: у Липневій революції брав участь кожен десятий житель міста.

28 липня 1830 р. повсталі парижани оволоділи збройним складом, міською ратушею та собором Паризької Богоматері. Коли наприкінці дня на бік повстанців цілими підрозділами почали переходити урядові війська, стало зрозуміло, що в революції відбувся перелом.

29 липня 1830 р. було сформовано Національну гвардію, очолювану генералом Ж. Лафаєтом, яка ввечері захопила королівський палац Тюїльрі. Було створено Тимчасовий уряд, який очолили банкір Ж. Лаффітт і генерал Ж. Лафаєт. Карл X направив до них посланців із пропозицією розпочати переговори, але їх відмовилися прийняти. Липнева революція, яка тривала «три славні дні», перемогла.

Лідери повстанців вирішили зберегти в країні монархію, але змінити короля. Корону запропонували близькому до ліберальної опозиції герцогу Луї Філіппу Орлеанському, представнику молодшої (Орлеанської) гілки Бурбонів. 2 серпня 1830 р. Карл X зрікся престолу, а 7 серпня 1830 р. Законодавчий корпус прийняв нову Конституцію («Хартія 1830 року») і проголосив Луї Філіппа Орлеанського королем. Правління Луї Філіппа (1830—1848 рр.) отримало назву Липневої монархії.

«Хартія 1830 року» зберігала органи виконавчої та законодавчої влади, що існували за «Хартією 1814 року», та порядок їх формування. Однак майновий ценз знижувався до 200 франків, а вік — до 25 років. Унаслідок цього кількість виборців збільшилася й досягла 200 тис. осіб із 31-мільйонного населення. Проголошувався принцип народного суверенітету (зверхності) й скасовувалося божественне право короля на управління. Католицизм уже не вважався державною релігією. Гарантувалися права і свободи громадян, заборонялися надзвичайні суди. Коронація нового монарха була замінена складанням ним присяги французькому народу в присутності обох палат Законодавчого корпусу.

Історичне значення Липневої революції полягало в тому, що вона показала безперспективність спроб відновлення у Франції «старого порядку». Одночасно вона стала свідченням завершення доби політичної реакції в Європі. Цього ж року відбулася революція в Бельгії, результатом якої стало здобуття незалежності від Голландії. Активізувалася боротьба за об’єднання в Німеччині та Італії.

У результаті Липневої революції 1830 р. до влади у Франції прийшла фінансова аристократія — банкіри, великі біржові спекулянти, власники шахт, копалень, земель тощо. Якщо до Липневої революції вони захищали свої права і власність від зазіхань старого дворянства, то після неї для них виникла нова небезпека з боку середньої і дрібної буржуазії та робітників. Дуже швидко з’ясувалося, що Липнева монархія не влаштовує більшість політичних сил у країні.

У тогочасній Франції залишалося чимало прихильників повернення до республіканської форми правління, що поділялися на поміркованих і радикальних. Помірковані республіканці заперечували необхідність радикальних соціальних перетворень, спрямованих на демократизацію суспільства та покращення життя трудящих. Вони виступали лише за зниження майнового цензу й збільшення кількості виборців шляхом парламентської реформи, як це відбулося в 1832 р. у Великій Британії. Радикальні республіканці виступали за ліквідацію існуючих порядків і побудову нового суспільства, що ґрунтується на соціальній рівності й відсутності експлуатації. Вони вели боротьбу з режимом Липневої монархії, створюючи таємні товариства («Друзі народу», «Права людини і громадянина», «Пори року»), організовували змови й повстання. У 1832, 1834 і 1839 рр. радикали здійснили збройні повстання в Парижі з метою встановлення республіки, але були жорстоко придушені урядовими військами.

Замах на життя Луї Філіппа під час військового параду в липні 1835 р.

Луї Філіпп у Версалі в 1837 р. Художник Орас Верне

Яку інформацію про період Липневої монархії в історії Франції можна отримати за ілюстраціями?

Прихильники монархії в той час поділялися на орлеаністів, які підтримували правління Луї Філіппа Орлеанського, легітимістів, що вважали законною (легітимною) лише позбавлену влади династію Бурбонів і виступали за її відновлення, та бонапартистів, які були прибічниками відродження наполеонівської імперії. Орлеаністи намагалися захистити режим Липневої монархії, а легітимісти й бонапартисти — його повалити. Усі виступи легітимістів і бонапартистів влада придушила, а їх учасників заарештувала й засудила. Про зростаюче невдоволення французів правлінням Луї Філіппа також свідчили численні замахи на його життя (щонайменше сім).

Постійне застосування владою репресій та військової сили для придушення безладдя, заколотів і повстань спричинило те, що в 40-х рр. XIX ст. Липнева монархія стала нагадувати режим реставрації Бурбонів, а в країні сформувалися умови для нової революції. У період Липневої монархії Франція знову повернулася до колоніальних загарбань. У 1830 р. вона розпочала криваву 30-літню війну за підкорення Алжиру.

3. Економічний розвиток Франції

У промисловості Франції цього періоду набирала обертів промислова революція, яка розпочалася в країні наприкінці XVIII ст. Зокрема, кількість парових машин зросла із 65 штук у 1820 р. до 625 — у 1830 р. і 4853 — у 1848 р. Протягом 1818—1848 рр. виплавка чавуну збільшилася зі 114 до 600 тис. тонн, видобуток вугілля — з 1 до 5 млн тонн. Обсяги промислового виробництва за цей період збільшилися на 60 %.

Парова сільськогосподарська машина. Невідомий художник

Дитяча праця на ткацькій фабриці. Фотографія XIX ст.

На підставі аналізу ілюстрацій зробіть висновок про зміни в господарстві Франції внаслідок промислової революції.

Країна посіла перше місце у світі за випуском шовкових тканин, інтенсивно розвивалися вовняна й особливо бавовняна промисловість, що розміщувалася в Ельзасі та Нормандії і виробляла дешевий ситець для масового збуту. Париж став центром виробництва готового одягу та взуття: у 40-х рр. XIX ст. тут було збудовано першу у Франції взуттєву фабрику. У 30-х рр. XIX ст. з’явилися перші пароплави, а з 1831 р. розгорнулося будівництво залізниць.

На 1848 р. промислова революція у Франції в цілому завершилася. Однак у країні залишалося також чимало мануфактур і дрібних майстерень, особливо з виробництва предметів розкоші й галантерейних товарів, за якими Франція утримувала першість у Європі. Одночасно з розвитком промисловості зростала кількість робітників. Умови їхнього життя та праці були надзвичайно важкими. Робочий день на фабриках тривав 12—16 годин. Активно застосовувалася праця жінок та дітей. Заробітна плата була низькою, а страйки та професійні спілки — заборонені. Неможливість розв’язання конфліктів законним шляхом викликала великі повстання робітників ткацьких фабрик у Ліоні в листопаді 1831 та квітні 1834 р. Повстання супроводжувалися жорстокістю та насильством з обох боків.

Сільське господарство в цей період зберігало провідні позиції в економіці Франції. Збільшувалися посівні площі картоплі, виноградників, розвивалося тваринництво. У цілому обсяг продукції сільського господарства в 1815—1848 рр. зріс на 50%.

4. Бельгійська революція 1830 р.

За рішеннями Віденського конгресу 1814—1815 рр., учасники якого прагнули створити своєрідний «бар’єр» навколо кордонів Франції на півночі, католицьку Бельгію приєднали до протестантської Голландії та утворили Об’єднане королівство Нідерландів на чолі з голландським королем Вільгельмом І.

У бельгійців у складі нової держави одразу з’явилося багато приводів до невдоволення. Вільгельм І правив одноосібно й всіляко підтримував своїх земляків — голландців. Державною мовою було оголошено голландську, хоча переважна більшість бельгійців розмовляла французькою та фламандською. До того ж інтереси молодих бельгійських промисловців, що потребували сприяння промисловому розвитку, були прямо протилежні інтересам голландських купців та землевласників, які вимагали від влади свободи торгівлі.

У 1830 р. у зв’язку з промисловою кризою й відмовою голландської влади йти на поступки бельгійському національному руху ситуація в країні загострилася. 25 серпня 1830 р., після повідомлень про перемогу Липневої революції у Франції, у Брюсселі спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на інші бельгійські міста й провінції. У Брюсселі народне ополчення встановило контроль над містом.

Вирішальні бої розгорнулися 25—28 вересня 1830 р. Спроба голландців за допомогою армії придушити повсталих провалилася. У період вересневих боїв більшість території Бельгії було звільнено від голландських військ.

10 листопада 1830 р. відкрився бельгійський Національний конгрес, який проголосив незалежність країни й розробив конституцію. Бельгія стала конституційною монархією. Революція перемогла.

20 грудня 1830 р. на Лондонській конференції Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія та Франція погодилися на незалежність Бельгії, уперше в історії визнавши законними підсумки революції, і дали згоду на перегляд рішення Віденського конгресу щодо Бельгії.

Франція в першій половині XIX ст. уособлювала революційну модель розвитку. Прихильники «старого порядку», що повернулися до влади в 1815 р., спробували відновити його, однак зустріли рішучий опір, який вилився в Липневу революцію 1830 р. Небажання режиму Липневої монархії йти на поступки іншим політичним силам знову загострило ситуацію в країні.

Історичне значення Бельгійської революції 1830 р. полягає в тому, що за її підсумками країна звільнилася від голландського панування й стала незалежною державою.

Запитання і завдання

1. Що таке політична реакція? 2. Представники яких політичних поглядів переважали в оточенні Людовіка XVIII?

3. Війну за підкорення якої африканської країни розпочала Франція в 1830 р.?

4. Коли у Франції в цілому завершилася промислова революція?

5. Чим завершилася Бельгійська революція 1830 р.?

6. Якими були характерні риси суспільного й політичного життя Франції в період Реставрації?

7. Як розвивалася Франція в період Липневої монархії?

8. Що було характерним для економічного розвитку тогочасної Франції?

9. Складіть порівняльну характеристику Липневої революції 1830 р. у Франції та Бельгійської революції 1830 р. за планом:

1) причини; 2) мета; 3) основні події;

4) результати; 5) історичне значення.

Польське повстання 1830-1831 рр. — причини, початок та завершення

Листопадове повстання 1830—1831 років — національно-визвольне повстання поляків і литовців проти Російської імперії.

Поділену й поневолену Польщу протягом більш як півстоліття (від початку XIX ст. до середини 60-х років) неодноразово охоплювали революційні настрої і великі національні повстання

Головною вимогою польського визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об’єднання її розрізнених, частин. Цей рух мав загальнонаціональний характер, хоча й не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь.

В умовах слабкості нового промислово-торговельного стану, котрий тільки в другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у громадсько-політичному житті польських земель, основною рушійною силою, а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована частина шляхти. Однак слід пам’ятати, що в той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і народних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю.

Рішенням Віденського конгресу 1814-1815 рр. польські землі було поділено між Австрією, Пруссією та Росією. На території колишнього герцогства Варшавського, яке ввійшло до складу Росії було створено Королівство Польське. Імператором Олександром І було надано Польщі конституцію. Вона отримала можливість мати свій виборчий сейм, власну армію. Уряд Польщі очолив царський намісник – Великий князь Костянтин.

На початку двадцятих років у Польщі почали створюватись таємні товариства. 15 грудня 1828 р. П. Висоцький організував у Варшавській школі підхорунжих таємну організацію «Товариство підхорунжих», зібравши на своїй квартирі декількох молодих людей зі школи підпрапорщиків, розповідаючи їм про політичне життя в Європі, закликав їх до перевороту. Революції 1830 рр. у Франції та Бельгії прискорили революційний вибух у Королівстві Польському. Безпосереднім поштовхом до повстання стала інформація про те, що Микола І вирішив відправити польські війська на придушення революції у Франції. У подальшому було вирішено розпочати повстання 17 листопада 1830 р. Згідно цього плану вони повинні були зааре­ш­тувати цесаревича, заволодівши Арсеналом, роздати людям зброю для захисту. Водночас у цeй період вперше з’явилось звернення до всіх гноб­лених Російською імперією народів під гаслом «За нашу і Вашу свободу».

Розпочалося 29 листопада 1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське, з 26 березня 1831 — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютистських імперій на континенті — Росії, Австрії та Пруссії й мало на меті відновлення Республіки Обох Народів (Речі Посполитої Обох Народів). Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції та патріотичних організацій, запровадження цензури й репресивно-поліційних порядків.

1. Причини та початок Польського повстання 1830-1831 рр.

У Царстві Польському, як з 1815 р. називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало невдоволення тим, що Росія постійно порушувала польську конституцію, обмежувала діяльність сейму, придушувала будь-які прояви національного життя. Зростало прагнення відійти від імперії та створити власну незалежну державу. Невдоволення набирало дедалі загрозливіших форм. Подією, що прискорила польське повстання проти Росії, стала липнева 1830 р. революція у Франції, внаслідок якої була повалена династія Бурбонів.

Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відряджання польського війська на придушення Липневої революції 1830 у Франції. 17(29) листопада 1830 група патріотично налаштованої шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича — Бельведер і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов’язані з вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили відродження Польської держави і проблему її кордонів, відсуваючи соціальні перетворення на другий план, їхня соціальна програма не йшла далі вимог відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократизацію суспільних відносин.

Строкатість складу учасників польського визвольного руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави стверджувати, що хоча перший етап цього руху традиційно вважається шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку відіграли в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріоти, так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Після нетривалого періоду здійснення відносно ліберального курсу щодо Польщі Петербург починає відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово поширювались самодержавно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки просвітницький характер, тоді як учасники інших передбачали необхідність збройної боротьби для досягнення національного й соціального визволення.

Найвпливовішою організацією було Патріотичне товариство, що діяло протягом 1821 — 1826 рр. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії. Його очолював майор В. Лукасінський, а після арешту останнього — полковник С. Кшижановський. Польське товариство ставило собі за мету відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня 1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після поразки повстання в Петербурзі в 1825 р., царський уряд розгромив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а також діяльність деяких його учасників підготували ґрунт для національно-визвольного повстання 1830-1831 рр. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником П. Бисоцьким наприкінці 1828 р. в Школі підхорунжих піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Керівники організації встановили контакт з іншими польськими таємними товариствами.

11 листопада 1830 р. о 6 годині вечора початком повстання став підпал пивоварні на вулиці Шульця. Вночі 29 листопада 1830 р. члени організації підхорунжих напали на Бельведер — палац Великого князя Костянтина Павловича, що й стало сигналом для повстання у Варшаві. 12 грудня 1830 р. російський імператор звернувся до польських повстанців з вимогою припинити свавілля, звільнивши російських підданих, а зброю віддати на зберігання жандармам чи варті міста, в якому повстанці перебували, або знищити самостійно.

3 січня 1831 р. польський сейм оголосив про закінчення царювання Миколи І й дому Романових у Польщі. Після цієї заяви у зверненні монарха до народу оголошується початок військових дій проти бунтівників. Пов­с­та­ння, що спалахнуло у Польщі закінчилося поразкою для поляків. На почат­ку лютого 1831 р. значні сили царських військ (понад 115 тис.) чоловік вступили до Польщі для придушення повстання. Польська армія, чисельність якої не перевищувала 55 тис. чоловік чинила рішучий опір. У кінці травня вони заз­на­ли поразки біля Остроленке, втративши понад 8 тис. чоловік. 6 вересня 1831 р. царські війська почали штурм Варшави, а 8 вересня — ввійшли до міста. Варшава капітулювала. З часом було придушено повстання й в інших регіонах Польщі. У Королівстві польському було встановлено владу царсь­кого самодержавства. Конституція 1815 р. була відмінена, а Сейм і польська армія були ліквідовані.

Про повстання у Королівстві Польському на Правобережжі стало відомо у грудні 1830 р. Таємні товариства почали виникати у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Житомирі та в інших містах Київської, Волинської та Житомирської губерній. Повстання швидко поширювалося на колишніх польських територіях, що входили до складу Російської імперії.

11 квітня на Волинь рушив 5 тисячний корпус польських повстанців під керівництвом генерала Дверницького, але після виснажливих боїв під тиском російських військ повстанці змушені були відступити за межі австрій­ського кордону. Це стало сигналом й початком боротьби для поль­ських повстанців, Правобережжя проти самодержавства.

На Київщині та Поділлі діяли загони під керівництвом генерала Колишка, учасника пов­с­тання Тадеуша Костюшко, а також поміщиків Собанських та інших. У Київській губернії майже всі повіти (крім Богуславського, Черкаського та Чигиринського) були охоплені повстанням. Спільно з поміщиками Право­бережжя в революційних подіях на території Королівства Польського взяли участь й українські селяни. Ця солідарність з польськими повстанцями обумов­лювалася спільністю мети в боротьбі проти царського самодержавства за соціальну й національну свободу. Підтримали повстання також римо-католицьке та греко-католицьке духовенство, особливо – монахи. 11 липня 1831 р. департамент поліції отримав наказ від Імператора про те, що всі мідні й чавунні гармати, які перебували у власності римо-католицьких церков пот­ріб­но відібрати. Зброю також відібрали у місцевих мешканців й повстанців повітів Київського губернаторства. Всю відібрану зброю було відправлено до київського Арсеналу.

Дипломатично налаштовані представники ради (Ф. Любецький, Адам Чарториський та ін.) прагнули домовитись із царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1 грудня 1830 демократично настроєні кола польського населення утворили Патріотичне товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. Під його тиском Адміністративна Рада на початку грудня перетворилась на Тимчасовий Уряд, а сейм 18 грудня 1830 затвердив диктатора генерала Ю. Хлопіцького. Консервативне керівництво повстанням на чолі з диктатором намагалось провадити переговори з Миколою I, але вони не дали результату. 18 січня 1831 Хлопіцький зрікся диктаторства, був створений Національний уряд (Жонд Народови) на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство 25 січня провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. В ці дні вперше з’явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу свободу!».

2. Придушення польського повстання

Російський уряд кинув на придушення повстання значні військові сили (малоросійські козацькі полки). На початку лютого 1831 р. російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831-го вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусі та Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно зі шляхти повстанські групи С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 р. розгромлені царськими військами. 26 травня 1831 головні польські сили під командуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки в битві під Остроленкою.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч російських солдат. Польські партизани нападали на невеликі загони противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транспорту.

Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Пруссії та Австрії. Виряджені в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гелгуд, були змушені відійти за прусський кордон. Корпус генерала Ю. Дверницького, що діяв в Україні, також відступив до кордону і склав зброю на території Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно. Найбільшою невдачею польських військ і їхнього нового командувача, генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831 р.

Від травня 1831-го повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії та шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства наштовхувались на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську, Політична боротьба влітку 1831-го привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16 серпня 1831 р. вчинило розправу з підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки генерала Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала Івана Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Попри запеклий опір повсталих 8 вересня (27 серпня) 1831 р. Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Пруссії, де були інтерновані.

Із закінченням бойових дій згідно наказу фельдмаршала 1-ої армії генерала фон Сакена було негайно знято з валів і зовнішніх укріплень Київської фортеці гармати, зарядні ящики й здані до Арсеналу, а заряди — в лабораторію. Пізніше був отриманий новий наказ, в якому наголошувалось на тому, щоб залишити гармати тільки на двох бастіонах біля Київських воріт для урочистих салютів у 101 постріл до 24 жовтня 1831 р.

Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності).

Після поразки повстання царизм влаштував розправу над його учасниками. На підставі наказу царя від 6 травня 1831 р. розпорядженням головнокомандуючого 1-ої армії від 20 травня було створено Київську губернську комісію щодо розгляду справ учасників польського повстання 1830-1831 рр., яка знаходилася при Ордонанз-гаузі. До Києва почали прибувати полонені.

Перед комендантом фортеці постало питання де в Києві розміщати полонених? Було вирішено, що їх розміщатимуть у спорудах Київської фортеці. 10 листопада із Житомира прибуло понад 421 полонених нижніх чинів, які були розміщені в Лаврському готелі (в якому не можна було розмістити й 100 осіб). Проте полонених було занадто багато, і для того, щоб їх усіх розмістити в Києві було вирішено відремонтувати двоповерховий будинок на Подолі, в якому можна розмістити до 250 військовополонених осіб.

Серед полонених, які прибули до Києва були посесори, писарі, ксьон­дзи, їм оплачували по 25 коп. на добу, а нижнім чинам — 5 коп. Гроші на це повинні були надходити від Київської казенної палати.

Попри поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердженню ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Європейська громадська думка з симпатією поставилась до боротьби поляків з російським деспотизмом, а польське питання від того часу ототожнювалось зі справою боротьби проти реакції й абсолютизму за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийняли чисельну польську еміграцію (так звану «Велику еміграцію»).

3. Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки для України

У 1831 р. польське повстання було придушене. Що ж до обіцянок, про які йшлося, то російський уряд, зрозуміло, й наміру не мав їх виконувати. Пани жорстоко помстилися селянам, і становище тих стало набагато гіршим.

Судили повстанців у Києві. Значну їх частину було заслано до Сибіру, інших віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичів позбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували.

Після повстання суспільна атмосфера не змінилася на краще. Українське селянство залишалося у цілковитій залежності від польських панів. Незадовільним було становище православного духовенства. Посилився процес русифікації. Зокрема, Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 р. переважно з метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів.

Придушення повстання не припинило польського національно-визвольного руху. В Києві було засновано таємну організацію «Союз польського народу», її керівником був С. Конарський, а значну частину членів становили студенти університету. В 1838 р. поліція викрила «Союз», його організатора стратили, усіх студентів-поляків звільнили з університету, значну частину віддали в солдати.

З польським повстанням пов’язано ще декілька важливих подій. Для боротьби з повсталими в Україні було сформовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. Було обіцяно, що ці формування й надалі залишаться козацькими. Справа, однак, закінчилася тим, що після повстання полки було переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого Микола І запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєї посади. Після цього Малоросійську губернію було ліквідовано, а замість неї створено дві — Чернігівську та Полтавську. В 1831 р. було скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. — чинність Литовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом. Репресії посилювалися в усіх сферах суспільного життя українців. З 1832 р. російська мова стала офіційною в установах Правобережжя. Того ж року був закритий відомий Кременецький ліцей. Такими для України були наслідки придушення польського повстання 1830—1831 рр.

Висновки

Основною причиною поразки повстання стало те, що шляхта, яка відігравала в ньому керівну роль, не зуміла перетворити боротьбу з царизмом у народну війну. Після розгрому польського повстання 1830-1831 рр. царський уряд ужив рішучих заходів, для того, щоб обмежити вплив поляків на суспільно-політичне життя краю. Польська шляхта стала основним об’єктом репресій. Уряд вдався до декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав й привілеїв. У польських поміщиків, які були причетні до повстання, були відібрані маєтки. Протягом 1832 -1850 років понад 340 тисяч безземельних шляхтичів Правобережної України було виключено з родословних книг і перетворено в селян.

Влада закрила Бердичівський філіал польського банку. Після закриття Кременецького ліцею та Віленського університету на їхній базі в 1834 році був відкритий Київський університет. Всього було закрито 245 учбових закладів, закрито біля 100 католицьких монастирів та приходів, а 130 тисяч уніатів Правобережжя переведені у православ’я. Діловодство і вся система освіти реорганізована з польської на російську мову. Царський уряд вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, запровадив воєнний стан.

4 жовтня 1834 року імператор Микола І підписав указ про те, що особи визнані учасниками польського повстання, які втекли й переховуються за кордоном, оголошуються вигнанцями. Польське населення з обуренням сприймало наступ російської влади на його позиції. Воно продовжувало жити визвольними ідеями, що були одними з провідних у тодішньому суспільно-політичному житті.

Список використаної літератури

1. Зашкільняк Л. О. Польське повстання 1830—1831 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 381. — 520 с.
2. Кавказька група польських письменників // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 449.
3. Константинов В. Ю. Польське повстання 1830-31 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с.
4. Марахов Г. Й. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев, 1967.
5. Миско М. В. Польское восстание 1863 г. Москва, 1962.
6. Польське національне повстання 1830—1831 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів/ за ред. Ігоря Кривошеї, Норберта Моравця. — Київ, КНТ, 2017. — 264 с.