Про козу-дерезу
Українська народна казка про тварин
Був собі дід та баба, і у їх було дві дочки: одна Горпинка, а друга Кулинка. Накупив дід коз і загадав їх пасти старшій дочці. От Горпинка пасе коз да й пасе цілий день, а увечері напоїла да й гонить додому. А дід став на воротях у червоних чоботях да й питає коз:
— Кози мої милі, кози мої любі, чи пили ви, чи їли? А кози й одказують діду:
— Ні, дідусю, не пили ми нічого і не їли; тільки бігли через мосточок, ухватили кленовий листочок, бігли через гребельку, ухватили води капельку.
Розсердився дід на свою старшу дочку та й прогнав її із своєї хати. На другий день посилає дід пасти коз свою другу дочку, Кулинку. Пасла вона коз цілий день, а увечері напоїла їх і погнала додому. Дід ізнов став на воротях у червоних чоботях да й питає коз своїх:
— Кози мої милі, кози мої любі, чи ви пили, чи ви їли?
— Ні, дідусю, не пили і не їли, тільки бігли через мосточок, ухватили кленовий листочок, бігли через гребельку, ухватили води капельку.
Дід і цюю дочку прогнав од себе. На третій день посилає дід пасти коз свою бабу. Баба пасла коз цілий день і увечері напоїла їх да й жене додому. Дід став на воротях у червоних чоботях да й питає коз:
— Кози мої милі, кози мої любі, чи ви пили, чи ви їли?
— Ні, дідусю, не пили й не їли, тільки бігли через мосточок, ухватили кленовий листочок, бігли через гребельку, ухватили води капельку.
Дід і бабу прогнав од себе. На другий день жене сам дід пасти кози. Пасе да й пасе, аж до самого вечора, а ввечері напоїв їх да й погнав додому. А сам забіг вперед, став на воротях у червоних чоботях да й питає коз:
— Кози мої милі, кози мої любі, чи ви пили, чи ви їли?
— Ні, дідусю, і не пили, і не їли; тільки як бігли через мосточок, ухватили кленовий листочок, бігли через гребельку, ухватили води капельку.
Розсердився дід і давай різать усіх коз, а одна коза якось і втекла у ліс. Біжить коза, не оглядується. Коли на дорозі стоїть хатка. А в тій хатці жив заєць, і його тоді не було дома. От коза убігла у хатку, залізла на піч да й сидить там. Коли прискакав до неї зайчик. Чує, аж там ворочається щось таке. От він і питає:
— Хто єсть у моїй хатці?
— Я, коза-дереза, півбока луплена, за три копи куплена; тупу, тупу ногами, сколю тебе рогами і ніжками затопчу, хвостиком замету.
Ізлякався заєць да й втік із хати, сів під дубом да й плаче. Іде коло його вовк і питає:
— Чого ти, зайчику, плачеш?
— В моїй хаті живе якийсь страшний звір, ніде мені тепер і жить.
— Не плач, зайчику, я пойду і вижену його. Пішов вовк до хати зайця і питає:
— Хто тут такий у заячій хаті?
Коза отвітила йому так само, як і зайцю.
Ізлякався вовк — дай, боже, ноги! Ізнов заєць сів під дубом да й плаче. Іде коло його лисичка.
— Чого ти, зайчику, плачеш? Зайчик розказав і лисичці своє горе.
— Не плач, зайчику, ось я пойду його зараз вижену.
Прийшла лисичка до зайчикової хати і каже:
— Хто, хто в заячій хаті?
Коза і їй так же отвітила. Лисичка злякалась та й утікла в ліс. Аж ось лізе рак.
— Чого це ти, зайчику, плачеш? Заєць і раку розказав.
— От же я вижену його!
Поліз рак у саму хату, зліз на піч та як ущипне козу за. Коза з переляку як упаде з печі да на піл, і дух випустила; а заєць з раком стали умісті жить да поживать да добра наживать.
Про козу-дерезу. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 212. Зап. В. Криницький у с. Гнідин Остерського пов. Чернігівської губ. Час запису не зазначений. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским, т. I, СПб., 1872; т. II, 1878., II, стор 128—129.
Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.
Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.
159 (7068). Про козу-дерезу. СУС 212. Записала Лучна Юлія 2009 року. Лучна Н. Д.(1946). Полтавська область, Чорнухинський район, Луговики
Коза-дереза
Б ули собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От дід прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
— От я його вижену! Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
Побігла лисичка до хати та:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
— А я, рак-неборак,
Як ущипну,— буде знак!
Та як ущипне козу клешнями. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.
Коза-дереза (українська народна казка)
Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина – меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От дід прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, – вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує – хтось є в хатці. Зайчик і питається:
– А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
За три копи куплена,
Сколю тебе рогами,
Тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
– От я його вижену!
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
За три копи куплена,
Сколю тебе рогами,
Тут тобі й смерть.
Ведмідь і злякався.
– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
– А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
– От я його вижену!
– Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
Побіг вовк до хатки та й питається:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
За три копи куплена,
Сколю тебе рогами,
Тут тобі й смерть.
Вовк і злякався.
– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :
– А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
– От я його вижену!
– Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
Побігла лисичка до хати та й питає:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
За три копи куплена,
Сколю тебе рогами,
Тут тобі й смерть.
От лисичка теж злякалась.
– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
– От я його вижену! – Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
От поліз рак у хатку та й питається:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
За три копи куплена,
Сколю тебе рогами,
Тут тобі й смерть.
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
Як ущипну, – буде знак!
Та як ущипне козу клешнями.
Коза як замекає, та з печі, та з хати – побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.