Держава нам не конкурент: як нова ФПГ захопила ринок пального Харкова і хто за нею стоїть

Звідки в Україні взялася нова бізнес-група, як вона розбирається з конкурентами та як пов’язана з чиновниками Харківської облдержадміністрації?

З початку великої війни левова частка українського бізнесу потопає в проблемах та збитках, часто ледь зводячи кінці з кінцями. Хтось зазнав втрат від російських атак, чиїсь активи залишилися на тимчасово окупованих територіях, а комусь доводиться відбиватися від “набігів” правоохоронців.

Здавалось би, який бізнес може розвиватися в таких умовах? Виявляється, він існує. За два місяці до початку великої війни ЗМІ звернуть увагу на нову фінансово-промислову групу AES Group з активами в багатьох галузях.

Серед них – відновлювана енергетика, будівництво, логістика, лабораторні дослідження, спиртова галузь. Проте ключовим активом цієї групи є найбільший в Україні міні-НПЗ в місті Мерефа на Харківщині. Завод не раз піддавався атакам російських військ і наразі не виробляє продукцію .

Попри це близькі до AES Group фірми завдяки прописаним під них умовам тендерів та явній заангажованості замовників отримують державні замовлення на сотні мільйонів гривень. А конкуренти групи, серед яких державна ” Укрнафта “, навіть пропонуючи більш вигідні контракти для комунальних підприємств, залишаються “поза грою”. Принаймні на Харківщині.

Ниточки від посередників тягнуться до регіональної “еліти”, у першу чергу – до відомої в Харкові особи, першого заступника ХОДА Олександра Скакуна , який має за плечима два десятки років роботи в СБУ.

Love me тендер

Якщо державна “Укрнафта” легко “забирає” під свій контроль енергетичні активи Ігоря Коломойського та Віктора Медведчука , то що може завдаити їй перемогти в чесній конкурентній боротьбі невідомого гравця.

Разом з тим, в Харківській області держкомпанія, пропонуючи більш вигідні умови, все одно програє т ендери на постачання пального на десятки мільйонів гривень маловідомим фірмам. Нижче описані лише кілька недавніх прикладів.

14 липня 2023 року комунальне підприємство “Харківводоканал” оголосило тендер на закупівлю 1,5 млн літрів бензину марки А-92. Очікувана вартість, тобто максимальна сума, яку готовий був оплатити замовник, становила 69,34 млн грн.

Найвигіднішу пропозицію зробила “Укрнафта-постач” – дочірня компанія “Укрнафти”. Усе необхідне “Харківводоканалу” пальне вона пропонувала придбати за 64,5 млн грн, тобто на 5 млн грн дешевше. Отримати його можна було в мережі АЗС “Укрнафти” (500 станцій у країні, з них 23 в Харкові й області). Проте комунальники пропозицію компанії “Укрнафта-постач” відхилили.

Переможцем тендеру стало місцеве ТОВ “Калам”. Тепер техніку водоканалу до кінця 2023 року заправлятимуть бензином А-92 на двох маловідомих АЗС “Гранд”, які “Калам” назвало “своєю партнерською мережею”. Комунальники заплатять 69,03 млн грн – майже стільки, скільки й готові були заплатити.

14 липня “Харківводоканал” також оголосив тендер на купівлю 1,5 млн літрів бензину А-95 з очікуваною вартістю 72,37 млн грн. Замовник обирав переможця серед згаданої “Укрнафти-постачу” та харківського ТОВ “Золотий стандарт к”.

Пропозиція державної компанії теж була вигідніша – 66 млн грн. Проте і цього разу переможцем стала приватна структура, бо “Укрнафта-постач” нібито вчасно не надала всі документи. Комунальників заправлятимуть бензином на двох заправках “НПЗ” в Харкові, за що бюджет заплатить 71,85 млн грн.

Ці дві історії добре ілюструють, як працює схема закупівель пального в прифронтовому регіоні України.

Сергій Корецький: В “Укрнафті” тотальний витік інформації

Однак це лише верхівка айсберга. Аналіз закупівель комунальними підприємствами Харкова нафтопродуктів у січні 2022 року – серпні 2023 року свідчить, що від загального обсягу здійснених закупівель, 1,8 млрд грн, 1,3 млрд грн – це прямі договори.

Річ у тому, що після початку великої війни всі муніципалітети, віднесені до громад, де йдуть бої, отримали від уряду право проводити закупівлі без тендерів та поза системою Prozorro. Харків закономірно опинився серед них.

Ситуація змінилася лише 25 лютого 2023 року, коли Харків вилучили з переліку територій, де тривають активні бої, та включили в список місць, де можливі бойові дії. Це бюрократичне формулювання важливе, оскільки в новій редакції воно не дозволяло витрачати гроші платників податків без тендерів.

Утім, коли торги знову стали відкритими, виявилося, що “Золотий стандарт к” та “Калам” перемагають у більшості тендерів, застосовуючи неринкові прийоми. Підконтрольні Харківській міськраді замовники відхиляли пропозиції сторонніх конкурентів, відлякуючи їх, наприклад, умовою оплати товару протягом 365 днів.

Ця дискримінаційна умова дозволяє позбутися конкурентів, адже жоден адекватний бізнес не чекатиме рік на оплату свого товару. Тимчасом “своїм” за цим формулюванням можуть платити повною мірою і без затримок.

Так усе й відбувалося. Серед усіх постачальників абсолютними фаворитами виявилися “Золотий стандарт к” та “Калам”, на які припала майже половина поставок пального всім комунальним підприємствам Харкова. Перша компанія за цей період уклала контрактів майже на 600 млн грн, друга – на 300 млн грн.

Левова частка цих закупівель відбулася за прямими договорами, а там, де справа дійшла до тендерів, конкурентів здебільшого просто дискваліфіковували. Так сталося із згаданою державною компанією “Укрнафта-постач” та багатьма іншими учасниками ринку, включно з великими та відомими мережами АЗС.

Секрет успіху

“Секрет шаленого злету цих компаній доволі банальний і криється в їхніх зв’язках з правильними людьми у владі Харкова”, – запевнив ЕП один з учасників ринку.

“Золотий стандарт к” довгий час був дрібним нафтовим трейдером з двома заправками в Харкові. Справи фірми різко пішли вгору після того, як у 2021 році місто очолив Ігор Тєрєхов . Якщо у 2020 році тендери принесли компанії 26 млн грн, то через рік – 90 млн грн. Після початку війни компанію “засипали грошима”.

Співрозмовники ЕП на ринку пального стверджують, що компанія почала реалізовувати нафтопродукти “правильних людей”, а саме ТОВ “АЕС компані”, що входить в AES Group (ця група керує міні-НПЗ в Мерефі). Це підтверджують і документи, які фірма “Золотий стандарт к” подавала для участі в тендерах.

“Комунальні підприємства Харкова підпорядковані виконкому Харківської міської ради, який очолює Терехов. Найбільшими КП керують люди, з якими він співпрацює багато років або безпосередньо призначав”, – каже джерело ЕП.

Довідка. Зв’язок ТОВ “Золотий стандарт к” з ТОВ “АЕС компані” простежується через формального засновника першої компанії Костянтина Батвінова , який до 2013 року був директором невеликої харківської мережі АЗС “Спіка”.

Кілька років тому “АЕС компані” налагодило виробництво та постачання підприємствам області нафтопродуктів під виглядом розчинників, виготовлених на НПЗ в Мерефі за технічними умовами (ТУ) 24.3-23919929.006-2004. Власником цих ТУ є підприємство “Стабіна” , оформлене на Батвінова.

Номінальним засновником ТОВ “Калам” є Сергій Яременко – колишній директор нафтової компанії “Грандсоіл”. З останньою “Калам” має тісний зв’язок: “Грандсоіл” контролює дві АЗС “Гранд”, які заправлятимуть техніку “Харківводоканалу” як “партнерської мережі” “Калама”.

“Грандсоіл” фігурувала в кримінальному провадженні за фактом збуту незаконно виробленого пального з використанням розчинників разом з ТОВ “Брент ойл-95” (власник АЗС Brent Oil у Харкові). Власником “Брент ойл-95” вказане ТОВ “Петроль-РЗС”, бенефіціаром якого у 2021 році був Юрій Скакун – брат першого заступника голови Харківської ОДА Олександра Скакуна.

Звідки взялася AES Group та до чого тут Скакун

Усі ниточки від згаданих компаній, які демонструють успіх у держзакупівлях, тягнуться до маловідомої харківської AES Group. Медіа писали про неї як про нову фінансово-промислову групу, яку контролює родина Олександра Скакуна.

“Бізнеси, що входять до складу AES Group, розвивають ринок промислових енергетичних підприємств східної України, працюють у нафтохімічній, спиртовій, енергетичній, науково-дослідницькій сферах”, – заявляє група. З повним переліком діяльності нової ФПГ можна ознайомитися на фото.

Під AES Group мається на увазі ТОВ “АЕС груп”, яке створили в Харкові в липні 2021 року Костянтин Валеулін та Мілиця Волкова. Саме ця компанія володіє торговою маркою AES Group.

За офіційною версією, АЕС розшифровується як Alternative Energy Sources, що перекладається як альтернативні джерела енергії. Утім, така розшифровка виглядає непереконливо, враховуючи, що базовим бізнесом групи донедавна було виробництво класичних нафтопродуктів – бензину, дизпального та мазуту.

Альтернативна версія походження назви цікавіша. “АЕС означає “Александр Евгеньевич Скакун”. Це його бізнес, який він оформив на підставних осіб, щоб уникнути політичних ризиків”, – ділиться з ЕП один з учасників ринку пального.

“Нафтогаз” та “Укрнафта” борються за колишні заправки Glusco. Хто отримає спадщину Медведчука?

Скакун заперечує будь-який зв’язок з AES Group та її засновниками. “Я не займаюся жодним бізнесом. Своє особисте життя мені коментувати дуже складно… Я ще раз кажу: я не займаюся комерційною діяльністю, я заступник голови Харківської ОДА”, – таку заяву він зробив навесні 2020 року на засіданні парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики.

Це була реакція Скакуна на запитання народної депутатки з фракції “Слуга народу” Дарії Володіної про його зв’язок з нелегальним виробництвом нафтопродуктів у регіоні та роль у цих схемах його брата Юрія Скакуна.

Після появи інформації про можливу причетність чиновника до нелегального бізнесу депутати погрожували залучити до перевірки цих фактів Генпрокуратуру. Однак, схоже, у прокурорів до питання Скакуна або не дійшли руки, або вони вирішили повірити йому на слово.

Крім збігу ініціалів першого заступника Харківської ОДА з абревіатурою в назві AES Group та слів співрозмовників ЕП про зв’язок Скакуна з групою, є й непрямі докази. Наприклад, у 2021 році харківський бізнесмен Олександр Ярославський назвав Олександра Скакуна “одним з власників футбольного клубу “Металіст 1925”. На той час 52% акцій клубу володіли компанії, що входять до AES Group.

Сам “Металіст 1925”, вітаючи Скакуна з днем народження, називає його “золотим учасником клубу вболівальників”. В іншій заяві він значиться керівником клубу.

Олександру Скакуну подобається позувати на камеру в футболці з логотипом AES Group.

Однак головний доказ – це задокументовані судами відносини Олександра Скакуна з Мілицею Волковою. Вона офіційно володіє половиною AES Group, але про будь-який її бізнес до 2018 року не було жодних згадок.

Так, Скакун та Волкова визнані потерпілими в кримінальному провадженні за фактом пограбування будинку в Харкові у 2016 році. Місцевий апеляційний суд встановив, що в будинок “шляхом віджиму металопластикового вікна” проникли грабіжники і вкрали гроші, дорогий годинник, золоті прикраси та кілька iPhone.

Здобиччю викрадачів також став пістолет із сімома патронами калібру 9 мм у магазині, закріплений за полковником СБУ в Харківській області Олександром Скакуном. На щастя, грабіжники цим пістолетом не скористалися, а у 2017 році зброю під час обшуку вилучили в злочинця – уродженця Грузії.

Отже, Скакун та Волкова перебували в близьких стосунках і жили в одному будинку. Скакун підтвердив ЕП, що знайомий з обома бенефіціарами AES Group. “З пані Волковою знайомий, у нас певний час були близькі стосунки, а зараз їх можна описати як дружні. Валеуліна знаю давно. Їх у місті багато хто знає як дуже активних, потужних людей з проукраїнською позицією”, – відповів Скакун.

Скакун запевняє, що жодного стосунку до бізнесу в Харкові не має

Він запевнив, що ні до AES Group , ні до міні-НПЗ в Мерефі стосунку не має. “Ні зв’язків нема, ні нелегального бізнесу нема, взагалі нічого нема. Я до жодного бізнесу в регіоні не маю стосунку”, – сказав заступник голови ХОДА.

На запитання, чи має стосунок до цих компаній хтось з його родичів, Скакун відповів: “У мене є брат, який займається бізнесом, але це питання не до мене, бо я буду некоректний. Він теж знайомий з Валеуліним, вони спілкуються багато років. Я бізнесом не займаюся, більше того – не впливаю на жодні бізнес-процеси в регіоні і про це знають усі”, – заявив ЕП Олександр Скакун.

Звідки взялась «Україна»?

Етнонім «українці» не такий уже й давній. Він постав саме тоді, коли на арену європейського політичного життя вийшло національне питання, – в ХІХ столітті. Чому ж наші предки мусили відмовитися від свого родового імені «Русь» і терміну «руський», що були поширені за середньовіччя та раннього Нового часу?

Читайте також: Русь – Україна

Відомо, що вперше назву «Україна» на означення окраїнних теренів Переяславського князівства вжито в Іпатіївському літописі 1187 року. Як територія «Україна» присутня на карті француза Ґійома де Боплана (середина ХVІІ століття), завдяки чому ця географічна назва стала широко відома в Західній Європі. Семантику виводили від окраїнних земель, що розкинулися на кордоні між Річчю Посполитою і Великим Степом. Із таким самим змістом це слово вживали й московські воєводи на позначення Слобожанщини, колонізованої у XVII–XVIII століттях вихідцями з Наддніпрянщини.

У часи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648–1657) до «України» включали Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, підконтрольні владі гетьмана. Загалом джерела фіксують низку територій, які у ХІІІ–ХVІІІ століттях називалися «українами». Однак у ХІХ-му дане поняття стало радше географічним, хоч інколи й фігурувало в культурному та політичному контекстах. В етнічному сенсі тодішнє населення наших сучасних земель ідентифікувало себе як русинів. Із проголошенням 1721 року Російської імперії та інкорпорацією до її складу у XVIII столітті Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини з’явилася потреба розрізняти населення тогочасних українських губерній та етнічних росіян, зважаючи на монополізацію московитами києворуської спадщини й назви «Русь».

«УКРАЇНСЬКИЙ» КОМПЛЕКС

Є думка, що українці ідеологічно програли, відмовившись від традиційної самоназви «Русь», бо ж світ знав про Давньоруську державу й на підставі спільного з північним сусідом найменування ідентифікував і продовжує ідентифікувати нашу давню історію з російською.

Певний комплекс через нове слово на позначення національності завжди тяжів над українською елітою. Звідси й небажання деяких вітчизняних істориків замість «давньоруський» уживати «давньоукраїнський» чи замість «Київська Русь» (що є більше даниною російській схемі історії) – «Україна-Русь». Обидва останні терміни штучні, однак до першого дужче звикли через радянську традицію, а про другий забули після імперської заборони на викладання своєї історії з українського погляду. Втім, французи свою галльську або ж німці – франкську історію не соромляться називати відповідно давньофранцузькою та давньонімецькою.

Не випадково уся початкова «війна» між українськими та російськими інтелектуалами навколо історичної пам’яті в ХІХ столітті була боротьбою за належність спадщини так званої Київської Русі. Хто її вигравав, мав у очах освіченої частини суспільства легітимне право виставляти претензії на українські терени.

Читайте також: Для чужого столу

НОВА НАЗВА

Перші українські будителі ХІХ століття ще на зорі своєї діяльності зіткнулися з непростою проблемою: давній етнонім «руський» («русинський») та новочасний «малоруський» неминуче потрапляли у спільний із росіянами корінь і автоматично ставали частиною російського культурного простору, «русского міра». Тому лідери кирило-мефодіївців Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш як додатковий чинник ідентифікації народу обрали для території Наддніпрянщини назву принципово відмінну від уживаної на позначення тогочасної Росії, і нею стала «Україна». Героїчний фольклорний образ Середньої Наддніпрянщини доби Козаччини ХVІ–ХVІІІ століть став уособленням національного духу і мав покрити собою весь тисячолітній період русько-української історії від князівського часу до Нової доби.

Практика відмови від історичного етноніма не була зовсім незвичною для європейських народів. Наприклад, румуни для пошуку нової політичної назви позбулися попередніх секулярних «волохи», «молдавани», «трансильванці» і прийняли міфологічне ймення, що наближувало їх до героїчних традицій Римської імперії. Спочатку сусідам це здавалося нелогічним і претензійно нахабним, але утворена після російсько-турецької війни Румунська держава цю назву ефективно популяризувала, і вже наприкінці ХІХ століття остання ні в кого не викликала такої скаженої ідіосинкразії, як слово «Україна» серед росіян і поляків на початку ХХ-го.

Іще Михайло Максимович узяв за основу вітчизняної історії чотирискладовий поділ, що був протиставлений російській трискладовій схемі (Русь Київська, Русь Московська, Русь Пєтровська, або ж Петербурзька): Україна-Русь князівської доби, Україна литовсько-польського періоду, Козацька Україна, Україна Нового часу.

Уже саме використання назви «Україна» засвідчувало наміри наших інтелектуалів відмежуватися від культурної спадщини, держави та історичної традиції сусідів. Цей крок виявися надзвичайно революційним за своїми наслідками. Нова назва чітко розділяла інтереси двох націй, своє і чуже, створювала підстави для національного, культурного й історіософського розрізнення. До того ж без нового етноніма не міг обійтися процес національного відродження та поширення літературної мови у ХІХ столітті.

Термін «Україна» свідчив про зовсім інший історичний статус наших земель. На територію, яку імперські інтелектуали представляли як місце, де зародилася російська державність, де правили предки московських царів, де плекано було спільну для росіян, українців і білорусів православну культуру (в радянські часи ці тези оформили у вигляді теорії «колиски трьох братніх народів»), де з Малої Русі почала виростати Русь Велика, нова назва змушувала поглянути під протилежним кутом зору: розуміння колоніального статусу Наддніпрянщини в межах Російської імперії, наявність власної державної, культурної, релігійної та мовної традиції тощо.

Усі ці моменти чудово розуміли імперські ідеологи, а тому назву «Україна» дозволили вживати на Наддніпрянщині лише під час революції 1905–1907 років. У попередні роки вона зазнавала постійних переслідувань: газети й журнали було штрафовано за позначення на картах цього топоніма, культурні товариства з українськими вивісками закривали. Після встановлення в Росії третьочервневої монархії в 1907-му покотилася нова хвиля великодержавного шовінізму та політичної реакції – із прирівнянням українців до категорії «інородці».

Читайте також: Не Росія

ПОВІЛЬНЕ ВРОСТАННЯ

«Українське» не відразу семантично перемогло загальноросійське. Михайло Максимович розробив правопис, у якому було закладено філософію спільного «руського» коріння. Останній залишав можливість українцеві, читаючи твір рідною мовою, одночасно сприймати голосні в російському звучанні. Дашок над літерою означав, що, приміром, слово «дôм» (де він стояв над «о») слід вимовляти як «дім». «Максимовичівка», як її називали, створювала підґрунтя для психологічної національної роздвоєності (з огляду на це, нею активно послуговувалися галицькі москвофіли).

У середині ХІХ століття з’явився новий термін «Україна-Русь», який мав витіснити «Давню Русь» («Київську Русь»). Свідомо його почав уживати «хлопоман» Павлин Свєнціцький на початку 1860-х у львівській газеті «Село». Терміном історіографії він став у 1880-х, коли Олександр Барвінський у шкільному підручнику історії використав його на позначення князівського періоду. Цей термін припав до душі історику Володимирові Антоновичу, і коли 1885 року розпочалися переговори між київськими та львівськими українцями про координацію своїх дій, було домовлено про паралельне використання назви «Україна» для обох територій проживання українців – у складі Австро-Угорщини та Російської імперії.

Однак позначення «український» прижилося не швидко. Народовці у Східній Галичині свої товариства називали руськими ще у 1880-х роках, а часопис «Діло» на початку 1890-х послуговувався етимологічним правописом Михайла Максимовича. Навіть реорганізоване НТШ в підзаголовку зберігало утраквізм «Українсько-руське товариство» так само, як і перша національно зорієнтована політсила Східної Галичини – Русько-українська радикальна партія (РУРП).

Читайте також: Дух державності

Покласти край малоросійству й рутенству закликав на межі століть Михайло Грушевський. Саме його діяльність у Львові від 1894 року збіглася в часі з остаточним витісненням «руського» на користь «українського», і цей процес був пов’язаний зі згасанням москвофільських настроїв та перемогою в Галичині модерної національної свідомості.

Однак, попри народження на початку ХХ століття «масового» свідомого представника нації, в галицьких українських гімназіях зберігався високий відсоток москвофілів (майже 50%), про що з прикрістю писав до Грушевського майбутній голова НТШ академік ВУАН Кирило Студинський. Російсько-українська амбівалентність, а отже, й доля етноніма «український» на Наддніпрянщині під царатом більше давалася взнаки, ніж амбівалентність польсько-українська у Східній Галичині. Навіть Володимира Антоновича водночас зараховували до вчених обох національностей. Що й казати про істориків Івана Лучицького та Володимира Науменка, які переважно залишалися до 1917-го політичними росіянами. Одним із перших свідомих українських інтелігентів став Михайло Грушевський. У середині 1890-х до нього приєдналася ціла когорта наддніпрянців: Олександр Лотоцький, Сергій Єфремов, Василь Доманицький, Олександр Черняхівський, Іван Липа, Микола Міхновський, Борис Грінченко та ін.

Напередодні Першої світової війни рубікон було остаточно перейдено. І тепер «руський» уже асоціювався не з українським, а з приналежністю до московської традиції (Володимир Винниченко у своєму «Відродженні нації» називає росіян «руськими»).

У логіці нового етноніма було закладено новий генетичний код. Він зберіг українську ідентичність, сприяв постанню модерної національної культури, не дозволив українцям сплавитися з росіянами в загальноімперському казані. Назва, що входила в ужиток, позначала нову національну якість, розрив із традиціями багатовікового православного універсалізму, який мав у ХІХ столітті остаточно вирішити «українське питання» на користь Росії.

ДИЛЕМА РУСІ ТА УКРАЇНИ

Версії походження

Історик і правознавець Сергій Шелухин у книжці «Назва Україна», яка побачила світ у Празі 1927-го, доводив, що етнонім українців сягає своїм корінням іще доруських часів і походить від міфічних укрів. Метою цієї гіпотези було підважити закиди сусідів у тому, що термін походить від «окраїни». Однак найпопулярнішу і справді наукову теорію запропонував у своїй популярній брошурі «Русь-Україна і Московщина-Росія» публіцист і політичний діяч Лонгин Цегельський (перше видання – 1901 року). Автор виклав історію привласнення історичного наймення України-Русі Московією, розкрив імперське підґрунтя використання назви «Русь» у часи колоніальної політики царату в ХІХ столітті і доводив необхідність відмови від цього терміна на користь «України» для тих своїх братів по крові, які хотіли зберегти ідентичність і не злитися в єдиному «морі».

Чому саме «Русскій мір»?

До 1917 року українці називали своїх північних сусідів великоросами (згідно з ідеологічною настановою щодо триєдиного «русского плємєні»). У період СРСР, коли відбувалося штучне конструювання радянської ідентичності, відповідний етнос почали позначати терміном «русские». У сучасній РФ його спеціально замінили на «россияне». Кремлівське керівництво й сьогодні хоче бачити у слові «русский» наднаціональний термін, який об’єднує в собі росіян, українців і білорусів.

Велика мобілізація 500 тисяч осіб: Залужний пояснив, звідки узялася така цифра

Президент України Володимир Зеленський заявив, що Генеральному штабу ЗСУ для успішного ведення бойових дій під час повномасштабної війни з Росією потрібно мобілізувати до Сил оборони України ще 450-500 тисяч осіб. І коштуватиме це 500 мільярдів гривень.

Звідки взялася саме така цифра, пояснив головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний в ефірі 1+1 26 грудня.

“Питання (про мобілізацію – ред.) воно з одного боку просте, а з іншого боку – складне. Почнемо з того, що військове командування жодного запиту на такі цифри (400-500 тисяч – ред.) не робило. Військове командування продовжує виконувати функції захисту держави, відповідно, формує свої запити на боєприпаси, на зброю і, відповідно, на людський ресурс. Це робиться на постійній основі. І ми не робимо це якимось окремим форматом на Кабмін чи Верховну Раду. Що стосується безпосередньо цієї цифри (щодо мобілізації – ред), то ми цю цифру сформували, врахували її на наступний рік, вона, звісно, враховує покриття поточного некомплекту, формування нових частин, а також прогнозування наших втрат. Озвучувати цю цифру або окремі розділи по цих цифрах я не можу. Це є військовою таємницею”, – наголосив Залужний.

▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням відео “Залужний у прямому ефірі заговорив про мобілізацію!!.

Нагадаємо, 19 грудня під час щорічної пресконференції президент України Володимир Зеленський повідомив, що головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний і Генштаб запропонували мобілізувати додаткових 450-500 тисяч осіб.

Читайте також:

• Залужний відреагував на законопроєкт про мобілізацію: певні норми не відповідають інтересам ЗСУ
• Безугла оприлюднила оновлену версію законопроєкту про мобілізацію: що пропонується
• Отримав повістку і на фронт?: військовий про те, як зараз відбувається мобілізація