Як вижити в селі

Найраціональніший спосіб виживання в селі – присадибне господарство. Займаючись вирощуванням городніх культур або плодових дерев і чагарників, а також розведенням худоби, можна не тільки цілком нормально фінансово забезпечувати свою сім`ю, а й забезпечувати її екологічно чистими продуктами.

• – земля;
• – добрива;
• – культиватор;
• – насіння;
• – саджанці;
• – будівельний матеріал;
• -птиці;
• – молодняк худоби;
• – корм.

Інструкція

Розбийте город. Щоб вирощувати овочі на продаж, необхідно визначитися, які саме городні культури найкраще ростуть на вашому типі грунту. Для цього відвезіть її на аналіз. Там же можна дізнатися, внесення яких мінеральних речовин допоможе вирощувати великі врожаї. Розрахуйте необхідну кількість тих чи інших овочів. Складіть сівозміну.

Обробіть землю за допомогою культиватора. Внесіть органічні добрива. Під коренеплоди і томати їх краще вносити з осені. Також під ці культури доречно осіннє внесення подвійного суперфосфату. Під листові, а також гарбуз, огірки, кабачки краще класти органіку перед посадкою. За тиждень удобрити грядки компостної землею або гноєм, що перепрів. Купуйте насіння в перевірених фірмах, якщо висаджуєте овочі розсадою – купуйте її тільки в зарекомендували себе розплідниках. Від якості посадкового матеріалу урожай залежить навіть більшою мірою, ніж від підготовки землі. Дотримуйтесь агротехніку городніх культур. Якщо у вашому регіоні існує загроза травневих або червневих нічних заморозків, використовуйте почвопокровний матеріал.

Везіть урожай у міру дозрівання в найближчий районний центр. Якщо не хочете займатися продажами самостійно – при колгоспних ринках існують спеціально створені фірми-посередники, які скуповують продукцію приватних господарств.

Побудуйте пташник. Кури, гуси, індики досить прості в розведенні і не вимагають якихось особливих умов. Для качок бажаний водойму. Також в останні роки в приватних господарствах все активніше стали розводити таких птахів, як фазани, голуби, перепела, цесарки. Але якщо ви живете далеко від великих міст з розвиненою інфраструктурою, знайти для них збут буде складно. В цьому випадку зупиніться на звичних для російських сіл птахів. І яйця, і м`ясо у вас будуть купувати численні сусіди, а надлишки, знову ж таки, можна відвести в найближчий райцентр.

Заведіть корову. Це – прекрасний спосіб вижити в селі. Як правило, з кожної корівки можна отримати близько 7-8 л молока в день. Якщо робити з нього сметану, сир або інші кисломолочні продукти, частково – продавати, інше використовувати в їжу, ваша сім`я буде забезпечена всім необхідним.

• Які овочі можна садити поруч
• Як заробити в селі
• Які добрива підвищують врожайність картоплі
• Як вирощувати фрукти
• Як вирощувати лотос
• Як поліпшити родючість грунту за допомогою сидерація
• Що робити, якщо восени не удобрив город
• Як потрібно вирощувати картоплю
• Як отримати три врожаї редису за сезон
• Місячний календар для садівників на червень 2014 року
• Як вирощувати лохину
• Як вирощувати півонія
• Як виростити лимон
• Як організувати сільське господарство
• Як обробити землю навесні
• Як визначити тип грунту
• Як заробити гроші в сільській місцевості
• Як вносити вапно в грунт
• Як садити насіння в горщики
• Як змінюється спеціалізація сільського господарства на території росії
• Як удобрити картоплю

Порада: як вижити в селі. /

Не так-то просто вижити в селі городянину. І зовсім не з-за тяжкої селянської праці, який, як вважають селяни, міському людині не під силу. Це не зовсім так. Коли я переїхала з міста в село, то навіть здивувалася: як багато вільного часу раптом з’явилося у мене. І все з-за того, що не треба нікуди поспішати. Єдине погано: це вільний час розподіляється дифузно. Тобто, від-дохнути у вихідні, тяжко попрацювавши в будні, не виходить. Корови їдять кожен день, як втім, і вся інша живність. І покинути їх надовго теж неможливо: влітку триразове доїння, взимку – вранці і ввечері. Не видоїш вчасно – втратиш молоко, а то й саму корову-годувальницю. Ось цим і тяжек сільський побут: вихідних там не буває. Саме тому жити в селі легше великою родиною, щоб можна було хоча б захворіти на пару днів, не кажучи уже про тижні відпустки.

Звичайно, входити в ритм сільського життя було досить складно, але адже і велике господарство відразу не заведеш: поки підростали корівки, поки плодилися вівці, поступово я звикла. І навіть не до того, що вставати треба рано – в місті теж не спали до обіду, — а до чіткого ритму сільського життя: встати, витопити піч, впоратися з худобою, переробити молоко, так і звичайні клопоти по будинку ніхто не відміняв. Готувати, прати і прибирати жінці доводиться скрізь, що в місті, що в селі. Але коли ввійдеш в ритм, то все робиш спокійно, не поспішаючи, вистачає часу і почитати, і телевізор подивитися. Повірте, всі серіали в селі дивляться, часу на це не шкодують. Тому що в театр тут не ходять.

Так, тут немає театрів, кафе, ресторанів, льодових палаців. Але, що ще гірше, ні лікарень, музичних та спортивних шкіл, немає репетиторів і курсів іноземної мови. Добре, коли сільські вчителі виявляються ентузіастами своєї справи і організовують селянських дітей в гуртки за інтересами, але не завжди так буває. Не варто забувати, що педагоги часто мають велике підсобне господарство, за кото-рим теж потрібен догляд.

Коли я переїхала в білоруську село, тут був всього один магазин, в який хліб завозили через день. Оскільки господарство у мене тоді було велике, продукти всі свої, то за хлібом було нерозумно ходити – простіше самій спекти. Тепер же крім сільпо є дві приватні крамниці з відмінним вибором продуктів і супутніх товарів. А ось за всім іншим, від міксера до шиферу, від чобіт до ліків, треба їхати в місто. Добре, якщо це п’ять-десять кілометрів, а якщо всі 25? У скільки обійдуться транспортні витрати? До цього теж треба звикнути.

Але найскладніше – це сільська ментальність. Всі все бачать і все знають. Приховувати що-небудь марно, простіше скласти «прес-реліз» і сповістити сусідів про події в тому світі, в якому тобі зручно. Мовчати не має сенсу: чого не дізнаються, придумають. Так що краще бути відвертим, хоча б частково. Але при цьому делікат-ність неймовірна: ніхто і ніколи не торкнеться хвору тему, ніхто не нагадає про приємну подію. Але ти знаєш, що все знають. І це – нормально. Село.

Звичайно, якщо перейдеш комусь дорогу – пощади не чекай. Інтелігентські розборки тут не в честі. Скажуть все прямо і у самій різкій формі, але і відповісти теж можна, не соромлячись у виразах. Поговорили, розібралися, все з’ясували – і тиша, життя триває. З сусідами лаятися – собі дорожче. У селі найближчий сусід рід-неї далеко живе родича: хто виручить, коли треба корову подоїти, коли машина не завелася, а ти запізнюєшся на поїзд? Звичайно, сусід. Це не те, що в місті, де сусідів не тільки за іменами – прізвищами деколи не знаємо.

А взагалі в селі жити добре: повітря, ягоди-гриби, молоко свіже, картопелька, шкварка, ну і чарка, як водиться. Але жити тут не так просто, у всьому світі, кажуть, число сільських жителів скорочується. Чому? Я особисто вважаю так: для того, щоб жити в селі, а головне – працювати на землі, — треба мати певний набір генів, не кожному це дано. А якщо вже таке сталося – то хоч би де ти народився, все одно поїдеш жити в село.

Як вижити під час війни у відрізаних від світу селах

У перший день нападу Росії на Україну з Чернігова можна було виїхати в різних напрямках. Однак чимало людей першочергово розглядали варіант поїхати в село до батьків, там пережити війну. Та нині й у селах не все безпечно. Деякі з них втратили зв’язок із зовнішнім світом. Місцеві жителі та ті, хто приїхав туди рятуватися від бомбардувань, розповіли УНІАН, як вони виживають, не втрачають почуття гумору та вірять у перемогу.

Побут – не головне: всі моляться на перемогу

Журналістка Вікторія з Чернігова описала у своєму пості в мережі Facebook життя в селі під час війни. На її думку, вижити там допомагають піч, підсобне господарство і всі ті знання та речі, які останнім часом здавалися застарілими, неактуальними.

“Ось, наприклад, мої батьки живуть під Черніговом. У них немає світла та газу. Добре, що в запасі є дрова, щоб не змерзнути. А от їжу готують собі на мангалі. Сусіди жартують, що шашлики пішли раніше передбачуваного”, – говорить жінка.

Морозильна камера холодильника, вщент наповнена ягодами, салом та мʼясом, за три дні потекла через відсутність електроенергії. Щоб врятувати мʼясо від псування, мати журналістки вирішила приготувати тушонку. Але ж не на мангалі це робити! На щастя, у хаті, яка залишилась у спадок від батьків, є піч. Врешті, в ній готувати довелося й родичам, і всім сусідам, навіть з іншої вулиці люди приходили зварити їжу собі на день. Ба більше, велетенський чавун картоплі з мʼясом громада щодня готує на блокпост українським військовим.

“А от у свекрів – інші турботи. Вони в Брусилові відрізані від Чернігова. Село розташоване між трьох річок. Мости підірвали, щоб ворожі танки не пройшли. Тепер дістатися до сусідніх сіл хіба на човні, а де його взяти?”, – розповідає Вікторія.

З місцевого магазину одразу розмели всі продукти, які там були. Людей виручають запаси в морозилці та погребі, на вагу золота – яйця, молоко. Ті селяни, які мають корову, нарешті про це не шкодують. Серйозна проблема – ліки для залежних від інсуліну та від інших хронічних хвороб.

“Але побут – не головне в розмовах і думках селян. Усі слідкують за новинами, допомагають, чим можуть, військовим, моляться на перемогу”, – пише журналістка.

Серед проблем – відсутність хліба й ліків, серед переваг – запаси продуктів

Жителька Славутича Світлана з маленькою дитиною приїхали до батьків чоловіка в Любецьку громаду. Спочатку розглядали варіант виїхати на західну Україну, а потім завагалися, адже доньці немає й року. Тож поїхали ближче, щоб разом з рідними, підтримуючи один одного, переживати воєнні негаразди.

До населених пунктів громади повернулося чимало людей – кількість жителів цього селища зросла в 3-4 рази. Наразі тут тихо, хоча місцеві чоловіки створили тероборону й чергують на блокпостах. У небі час від часу чути гул ворожих літаків з боку Білорусі, адже кордон із сусідньою державою проходить по Дніпру.

“У місцевих крамницях одразу зникли всі продукти. Залишилися лише чіпси, цукерки й приправи. Доїхати з Чернігова чи в місто неможливо, тому розраховувати на поставки продуктів зараз не варто. Нам складно з підгузками і дитячим харчуванням. Поки трохи є, як далі – невідомо”, – розповідає жінка.

Вона розраховує, що доньці вже можна буде замінити молочні суміші на коров’яче чи козине молоко, давати й іншу їжу.

Молодь, особливе в містах, жила з розрахунку продуктів на 1-2 дні, адже – завтра купимо. Сільське населення старшого віку, враховуючи досвід, більш заощадливе. Тож у селах є і картопля в погребі, і консервація, і заморожені сало, м’ясо.

Світлана переконана, що набагато складніше з маленькою дитиною переживати війну в місті. “Постійні обстріли, бомбосховища, стреси та відсутність нормальних умов, щоб переодягти дитину чи погодувати”, – розмірковує мати.

У громаді немає аптеки, на сьогодні місцеві жителі позбавлені доступу до медичної допомоги / фото Ірина Синельник

Та навіть у селі, у відносно спокійних умовах, дитина відчуває нервозність і напруженість дорослих, тому часто не може заснути. Дорослі хвилюються за життя малечі, бо чимало повідомлень про рух ворожої техніки в цьому районі, про безчинства ворогів у захоплених населених пунктах і невідомість, чи буде можливість згодом виїхати у більш безпечне місце і чи варто це робити?

У громаді немає аптеки, на сьогодні місцеві жителі позбавлені доступу до медичної допомоги. Тому хворіти не можна. В селі є вагітні жінки, як вони народжуватимуть – невідомо. Є інформація, що налагоджують роботу пологового відділення у Славутичі, яке раніше не працювало. Це поки єдиний вихід. Або – евакуація.

До Любецької громади приїхала й жінка старшого віку, чернігівчанка Ольга. У черзі за молоком вона згадує обстріли обласного центру “Градами” і плаче. Говорить, що має хворе серце, а тому не могла лишатися в Чернігові. В селі мешкає у знайомих, по суті, чужих людей. Але, говорить, що тут спокійніше. Та й продукти можна купити – у фермера домовилися за картоплю.

Молочне підприємство із сусіднього села роздає людям молоко безкоштовно. Раніше його продавали в столицю, а зараз такої можливості немає. Ось тільки чергу потрібно займати заздалегідь.

Хліб також почали випікати в громаді. Однак існує низка проблем – не вистачає борошна, обмаль дріжджів та олії. Тому хліб продають на родину одну хлібину раз на п‘ять днів.

Запустили хлібопекарню, яка не працювала чотири роки, і в Парафіївці. “Дякую небайдужим парафіянам за дріжджі, олію, цукор, сіль, а керівництву ПрАТ “Нива-плюс”, “Кремінь” – за борошно”, – написала голова громади Галина Петруша.

Вона повідомила, що 5 березня хліб був розданий підопічним місцевого територіального центру соціального обслуговування. Наступного дня його отримали жителі сіл Іваниця, Петрушівка, Власівка, Бережівка. Потім – жителі Мартинівки та Парафіївки.

“Доставка хліба буде здійснюватися згідно з графіком, який буде оприлюднюватися в соцмережах. Не хвилюйтеся, дорогі земляки, всі будете з хлібом”, – наголосила Петруша.

Війна війною, а розсаду треба садити

До одного з сіл Сосницької громади теж повернулися діти й онуки місцевих жителів. Їхали важко, різними шляхами, бо мостів немає. Були навіть випадки, що йшли пішки, переправлялися човнами через річку, аби дістатися додому.

Пенсіонерка Надія говорить, що ситуація поки стабільна, хоча в центр громади російські війська заходили, рухаючись на Чернігів. У селі були проблеми з хлібом – одного разу привезли так мало, що продавчиня розплакалася, бо на всіх не вистачить. Тоді поділили та продали по пів хлібини. Зараз вже стало краще.

У селі теж діє комендантська година, ввечері просять не вмикати світло чи використовувати світломаскування. А ще голова громади Андрій Портний неодноразово закликав зробити запаси води й зарядити телефони. Адже електроенергія може вимкнутися у будь-який час, система наразі працює в аварійному режимі.

Місцеві жителі намагаються допомагати, як можуть, українській армії, сплели кілька маскувальних сіток. А ще зайняті підготовкою до посівної. Неподалік громади ЗСУ розбила колону бензовозів і дизпаливо вилилося, утворивши справжній ставок. Місцеві чоловіки організувалися та вичерпали цей ставок, адже пальне у цей непростий час – вкрай потрібне для посівної.

Міський голова Корюківки Ратан Ахмедов закликав місцевих підприємців громади починати підготовку до посівної і потроху відновлювати роботу. За його словами, два тижні вимушеного простою тягнуть за собою збитки не лише для підприємців, а й для бюджету України, а відповідно, і забезпечення ЗСУ.

“Я прошу потихеньку-помаленьку це питання відновлювати. Але зрозумійте, що ми перебуваємо за лінією фронту, і треба робити все, щоб окупант не міг використати ці матеріальні цінності для себе, особливо в цілях протидії нашим Збройним силам”, – наголосив Ахмедов.

Вже посіяла розсаду жителька Любецької громади пенсіонерка Ніна. Вона це робить багато років поспіль саме на початку березня. “Війна війною, а розсаду потрібно садити, хліб ростити, щоб допомагати людям відбудовувати наші міста і села після нашої перемоги”, – підкреслює жінка.

Вона зазначає, що за національністю – росіянка, але все життя прожила в Україні, тут виросли і живуть її діти, народилися онуки: “Тут – моя Батьківщина, і я не хочу нічого іншого!”.