Суперечка про геноцид вірмен у запитаннях і відповідях
У 1915-16 роках було безліч повідомлень про звірства турків щодо християн-вірмен, однак Туреччина всіляко перешкоджає будь-яким спробам світової громадськості визнати ті трагічні події геноцидом.
Історики продовжують дискутувати з цього приводу, і цими днями у зв’язку зі сторічною річницею вбивств ця тема знову стала однією з головних у новинах.
Зірка американського реаліті-ТВ Кім Кардашян, що має вірменське коріння, спеціально прибула до Вірменії, щоб привернути увагу до цього питання.
Що сталося?
Історики сходяться в тому, що в 1915-1916 роках сотні тисяч вірмен загинули під час масової депортації з Анатолії (східна область нинішньої Туреччини) в сирійську пустелю та інші малопридатні для життя місця.
Вони були вбиті або гинули від голоду і хвороб.
Загальна кількість загиблих вірмен також є предметом суперечок. Вірмени кажуть про 1,5 млн загиблих. Турецька влада наполягає на тому, що їх не більше 300 тисяч.
Згідно з даними Міжнародної асоціації дослідників геноциду (IAGS), загиблих було понад мільйон.
У 2005 році ця організація надіслала листа тоді ще прем’єр-міністру Туреччини Реджепу Таїпу Ердогану, де було сказано: “Ми хочемо наголосити, що не тільки вірмени стверджують про факт вірменського геноциду; такою є думка переважної більшості вчених, що вивчають питання геноциду”.
Що таке геноцид?
Стаття 2-га Конвенції ООН про геноцид від 1948 року характеризує геноцид як вчинення дій, націлених на знищення повністю або частково національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
Чи були вбивства систематичними?
Один з найбільш спірних пунктів у питанні про визнання масової різанини вірмен геноцидом полягає в тому, чи були вбивства організованими – тобто до якої міри ці розправи відбувалися за розпорядженням згори.
Багато істориків, уряди різних країн і вірменський народ вважають, що саме так все і відбувалося. Однак ряд істориків висловлюють сумніви щодо цього.
Наприклад, польський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін, що ввів у 1943 році в обіг термін “геноцид”, ставив у один ряд різанину вірменів і масове винищення євреїв нацистами, коли описував результати своїх досліджень.
Фрагмент експозиції в музеї Марселя, приуроченої до сотої річниці масової різанини вірмен
Турецька влада визнає факт масових убивств, однак стверджує, що систематичних спроб знищити християнську вірменську громаду не було. Крім того, Туреччина заявляє, що в хаосі Першої світової війни також загинуло багато невинних турків-мусульман.
Яка була політична обстановка?
У 1908 році, коли Османська імперія зазнавала у війні одну поразку за іншою, молодотурки, які захопили владу, оголосили ряд заходів проти вірмен. Молодотурки – це політичний рух, що виріс з таємної офіцерської спілки.
Молодотурки, організувавши партію “Єднання і прогрес”, в 1914 році вступили в Першу світову на боці Німеччини.
У ті роки турецька пропаганда представляла вірмен як саботажників і проросійськи налаштовану “п’яту колону”.
Вірмени відзначають дату 24 квітня 1915 року як початок процесу, який вони називають геноцидом. Усе почалося з арешту турецькою владою 50 вірменських культурних і громадських діячів. Пізніше всіх їх стратили.
Вірмени, що служили в лавах турецької армії, були роззброєні і вбиті. Нерухомість та іншу власність, яка перебувала в руках вірмен, конфіскували.
Чи відповів хтось за ці злочини?
У 1919-20 роках кілька офіцерів-високопосадовців турецької армії постали в Туреччині перед судом у зв’язку з цими злочинами.
Місцевого губернатора Мехмета Кемаля визнали винним у масовому вбивстві вірмен у районі Йозгат провінції Анатолія і повісили.
Тріумвірат молодотурків, або “три паші”, які правили до того, – Енвер-паша, Талаат-паша і Джемаль-паша, – встигли втекти за кордон і були засуджені до страти заочно.
Історики неодноразово порушували такі питання: чи були дотримані при проведенні цих судових процесів усі необхідні юридичні процедури; якою була якість свідчень у суді; чи не вплинуло на суд бажання турецької влади догодити переможцям війни?
Хто визнає це геноцидом, а хто ні?
Аргентина, Бельгія, Канада, Франція, Італія, Росія і Уругвай входять до числа понад 20 країн, котрі офіційно визнали геноцид вірмен. Україна цього не зробила.
Європарламент і підкомісія ООН щодо запобігання дискримінації і захисту меншин також визнали ці події геноцидом.
Обеліск у пам’ять жертв різанини днями відкрився в Пасадені, штат Каліфорнія
Велика Британія, США та Ізраїль використовують при описі тих трагічних подій нейтральнішу термінологію.
Туреччина різко відреагувала на заяву Папи Римського Франциска, який недавно назвав різанину вірмен “першим геноцидом ХХ століття”.
Туреччина відкликала з Ватикану свого посла і звинуватила Папу в “дискримінації у ставленні до людських страждань”. Турецьке МЗС заявило, що Папа проігнорував жахіття, пережиті турками та іншими мусульманами під час Першої світової війни, і наголосив тільки на стражданні християн, особливо вірменського народу.
У 2006 році Туреччина засудила голосування у французькому парламенті, в результаті якого заперечення вірменського геноциду мали прирівняти до злочину. Цей законопроект так і не став законом, однак у відповідь Туреччина призупинила військову співпрацю з Францією.
Проте в грудні 2011 року, незважаючи на різкі заперечення Туреччини, французькі депутати з правлячої правоцентристської партії відродили цей законопроект. У січні наступного року його схвалив Сенат, однак згодом Конституційна рада, найвищий юридичний орган Франції, відхилила документ.
У 2010 році Туреччина відкликала свого вашингтонського посла після того, як комісія Конгресу з невеликою перевагою схвалила резолюцію, що називала вбивства вірмен геноцидом. Комітет з закордонних справ Конгресу прийняв її, незважаючи на заперечення Білого дому. Адміністрація Барака Обами закликала Конгрес не приймати резолюцію.
Який політичний вплив цієї суперечки?
Масові вбивства вірмен вважаються однією з найважливіших подій у новітній вірменській історії, яка об’єднує націю воєдино. Це особливо важливо, зважаючи на те, що вірмени мають найбільш розсіяну по світі діаспору.
У Туреччині громадським дебатам з цього питання не дають ходу.
Влада використовує статтю 301-у кримінального кодексу про “образу турецької нації”, за якою до відповідальності вже притягували кількох видатних письменників, які порушували питання про різанину вірменів.
Серед них – Нобелівський лауреат з літератури Орхан Памук, а також колишній редактор двомовної турецько-вірменської газети Грант Дінк, убитий в 2007 році. В 2011 році за його вбивство на 23 роки ув’язнення засудили підлітка-ультранаціоналіста Огуна Самаста.
Водночас Європейський Союз заявив, що визнання Туреччиною вірменського геноциду не є необхідною умовою для вступу Туреччини до ЄС.
Який стан вірменсько-турецьких відносин?
Після кількох десятиліть ворожнечі останнім часом відбулося невелике потепління. Туреччина і Вірменія підписали в жовтні 2009 року договір про встановлення дипломатичних відносин і відкриття кордонів.
Однак цей договір ще мають ратифікувати парламенти обох країн, і в Анкарі звучать голоси, що звинувачують Вірменію в спробі змінити його умови.
Чинником, що ускладнює відносини країн, є взаємна недовіра щодо замороженого конфлікту в Нагірному Карабасі. Цю територію, що формально перебуває в складі Азербайджану, в результаті війни на початку 1990-х років контролюють вірмени.
Туреччина підтримує в цьому конфлікті Азербайджан.
Як бачать 30 років Незалежності президенти. Розповідає Віктор Ющенко
– Коротко, якби було можливо сформулювати національну ідею двома-трьома словами, то для українців національна ідея – це свобода. Тому що свобода – це больова точка української нації.
Події історії, новітньої чи періоду сто-триста років тому, засвідчують що питання свободи є тим, по якому українці не готові до жодних компромісів.
Всі роки президентства я говорив про національну ідею, в якій було багато компонентів, аби утримати нашу країну на шляху незалежності, європейського вибору, національного самоусвідомлення, відновлення свого культурного коріння.
Це складна тема, про яку дуже складно говорити як з політиками, які живуть в режимі коаліція-опозиція і міряють свою політичну перспективу до найближчих виборів.
Цю розмову складно було вести і в суспільстві, де одна частина вимагає дешевої ковбаси в обмін на підтримку на виборах, ще одна – обирає, до якої країни поїхати на заробітки, а ще інша – чекає, коли вже Україна приєднається до Росії.
Я не хочу нікого образити, але це було 15 років тому. За опитуваннями, тоді 59,3 % громадян позитивно ставилися до ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі, 40,7 % — до вступу України до Європейського Союзу.
Навіть сьогодні 40% опитаних соціологами погоджуються з тезою про те, що українці і росіяни – один народ. Це сила пропаганди, яка прямо протистоїть самобутності української нації.
Якщо українці і росіяни – один народ, це значить, що українського народу не існує.
Віктор Ющенко: “Сьогодні українська гордість – це українська армія. Це енергія і сила української нації”
– Три речі, якими Україна може пишатись?
– Знову ж таки, питання національної гордості, патріотизму не можна вкласти в якісь одиничні прояви, рейтинги чи списки.
Це емоції й ідентифікації; ви можете відчувати їх, коли бачите схід сонця в Карпатах, або чуєте, як український гурт співає народні мотиви на Євробаченні або вболіваєте за збірну з футболу.
Але якщо виділити три головні успіхи. То сьогодні українська гордість – це українська армія. Це енергія і сила української нації.
Через 7 років після російського вторгнення, яке на певному етапі втратило військову перспективу для агресора, кожен з нас у великому боргу перед українським солдатом, офіцером, добровольцем, військовим медиком, волонтером.
Ці чоловіки і жінки не питали, що Україна може зробити для них. Вони пішли захищати Батьківщину, не маючи належного забезпечення, озброєння, екіпіровки, навіть часто – не маючи належної підтримки вищого командування.
Десятки і сотні людей проявили неймовірний героїзм, самопожертву і мужність, проявили надлюдські зусилля заради порятунку побратимів, захисту мирного населення, яке, треба бути чесним, не стовідсотково підтримувало воїнів з українськими прапорами.
Країна, всі українські громадяни у неоплатному боргу перед ними, і держава має посилювати престиж армії, соціальні, матеріальні гарантії для кожного, чесно видавати нагороди і посвідчення учасників бойових дій.
Друге, чим можна пишатися сьогодні – це здатність українців об’єднуватися заради великої спільної справи. Завдяки цій здатності українці відстояли демократію, відстояли право на чесні вибори.
Завдяки цьому вмінню постав волонтерський рух, який здивував світ своїм масштабом, організованістю, оперативністю у наданні допомоги і неймовірною відданістю цій справі кожного, хто долучався до волонтерських проектів.
Подивіться, такий рух організовується довкола кожної великої справи – підтримки армії, допомоги лікарям під час пандемії, а також довкола менших масштабних проектів, довкола навіть окремих людей, які потрапляють в складні обставини і потребують допомоги.
Третя наша гордість сьогодні – це молодь. Фактично, уже два покоління народилися і виросли в незалежній країні. Вони – абсолютно інші. У них інші цінності, їм уже не можна нав’язати радянську ностальгію чи зомбувати через телебачення, бо вони його не дивляться.
Вони – вільні люди, тому вони з дитинства вчилися робити вибір, не боялися говорити свою думку – в країні, де вони зростали, уже не було однієї єдино-правильної думки і однієї провідної партії.
Я щиро вірю в українську молодь і переконаний, що багато хто з нових поколінь принесе славу своїй країні – в культурі, спорті, наукових винаходах чи бізнесі. Нехай перед ними буде якнайширший вибір можливостей.
В. Ющенко: Причина анексії Криму і війни на Донбасі знаходиться в Кремлі. Я не думаю, що це було рішенням одного дня, якоюсь відповіддю на ті процеси, які почалися в Україні
– Хто для вас є найвидатнішим українцем в історії?
– Це питання треба ставити не президенту України, а кожному українцю. Історія нашої держави дуже довго була об’єктом пропагандистських маніпуляцій, і ми досі не можемо позбутися історичних міфів довкола найбільш достойних персон української історії.
Подивіться на таку тему, як політика декомунізації, скільки опору чи насмішок вона викликає. Але ж, як каже Святе письмо, по імені твоєму – життя твоє. Ми не збудуємо благополучну європейську країну, де в кожному райцентрі стоять увічнені радянські вожді.
Подивіться, на пам’ятники, які стоять в центрі Києва. Яку історію країни вони розповідають? Якщо на бульварі Шевченка внизу – порожній постамент після Леніна, який там стояв, тільки вдумайтеся, до 2013 року. А в кінці бульвару Шевченка – Щорс на коні. А біля Арсенальної стоїть гармата, на місці пам’ятника класичним зрадникам – Іскрі і Кочубею.
З радянських часів ця гармата стояла на вшанування робітників заводу “Арсенал”, які із зброєю побігли утверджувати комуністичну владу в Києві. А зараз на цьому ж пам’ятнику написали, що ця гармата – на честь українських військових, які тих самих повсталих робітників заводу “Арсенал” придушували сто років тому. Це абсурд! Хіба так робиться політика національної пам’яті?
В українській історії багато видатних імен – від засновників старокиївської держави, Ярослава Мудрого і аж до плеяди дисидентів-шістдесятників, які в радянські часи пройшли через тортури, ув’язнення, маргіналізацію і так далі тільки через те, що підтримували український дух.
Сотні фігур потрібно реабілітувати – гетьманів, очільників УНР, ЗУНР, Директорії, Карпатської Русі, всіх, хто впродовж сотні років прагнув побудувати незалежну Українську державу.
В. Ющенко: “Думаю, що кожен з президентів незалежної України потрапить до підручників з історії, символізуючи певну епоху становлення держави, ідеологію, команду і ціль перебування при владі”
– Що про вас напишуть у підручниках історії України через 100 років?
– Чесно кажучи, я ніколи не замислювався про те, як моє президентство буде виглядати в підручниках історії. Думаю, що кожен з президентів незалежної України потрапить до підручників з історії, символізуючи певну епоху становлення держави, ідеологію, команду і ціль перебування при владі.
Чим більше значимого ти робив під час каденції, не дрібного, одноденного, тим більше впевненості, що місце на тих сторінках знайдеться.
В 2005-2010 роках ми зробили багато вічних проектів – відновили гетьманську столицю Батурин, створили Мистецький Арсенал у Києві, встановили меморіал жертвам голодомору.
Коли ми тільки обговорювали їхню ідею, збирали під кожний окремий проект кошти, команду однодумців і меценатів, була одна критика. Постійно казали, що це не ті пріоритети, але я думав, що історія сприйме ті пріоритети, які були для мене найперші.
І це сталося в дуже короткій перспективі – коли до нас прийшла російська окупація, то вона закріпилася там, де про українську культуру й історію мало хто хотів слухати.
Я думаю, що і більш матеріальні речі для утвердження державної незалежності, такі як запровадження національної валюти, яке я зробив, будучи головою Національного банку України, теж не зітреться з пам’яті через сто років.
– Хто і що є найбільшим ворогом України?
– Україна – мирна держава, і ми не проголошуємо ворогів. Але треба вчити уроки історії і бути свідомим реальних безпекових викликів.
Подивіться, що по темі безпеки в суспільстві десятки років існує розкол. У 2009 році лише 14% українців позитивно ставилися до ідеї вступу в НАТО, і це був високий результат порівняно з попередніми роками.
У нас десятки років існувало абсолютно перегорнуте розуміння безпек і небезпек для нашої держави в громадській думці. Якщо дивитися на події, які відбулися в останні 7 років, то війна прийшла до нас від країни, з якою багато хто мав ілюзію вічної дружби.
Віктор Ющенко: Ніколи не потрібно недооцінювати Росію. Те, що відбулося зараз з Північним потоком-2, говорить про те, що ця країна має небезпечно ефективну дипломатію
– З ким у вас були найважчі міжнародні переговори?
– Я думаю, найбільш важкий був саміт НАТО в Бухаресті. 2008 рік. Ми мали всі найбільш оптимістичні прогнози, підтримку американських партнерів і розуміли, що перед нами реальний шанс отримати позитивну відповідь на заяву України про План дій щодо членства.
Проте, коли почалася дискусія по українському питанню, я побачив, що серед європейських партнерів немає єдності в підтримці України. І дуже кулуарно, в дуже дипломатичний спосіб Україні відмовили після кількох годин дискусій, і це було принизливе рішення, по якому, я сподіваюся, нині багато хто в Європі сильно пошкодував.
Але ніколи не потрібно недооцінювати Росію. Те, що відбулося зараз з Північним потоком-2, говорить про те, що ця країна має небезпечно ефективну дипломатію.
– Що стало причиною анексії Криму та війни на Донбасі?
– Причина анексії Криму і війни на Донбасі знаходиться в Кремлі. Я не думаю, що це було рішенням одного дня, якоюсь відповіддю на ті процеси, які почалися в Україні.
Очевидно, що такі речі вимагають підготовки і плану. І цей план реалізовувався не лише в Росії, її силових органах чи армії. Цей план втілювався і в Україні не один рік.
Ця причина політична, історична, ідеологічна. Треба бути в політиці далекоглядним, і розуміти, що такі плани починаються з поширення ідей про один народ, з серіалів, масового кіна, російської попси.
Це все інструменти, які мають зсередини відкривати ворота вторгнення на територію країни. І це росіянам успішно вдалося. В певних областях, які мають геополітичне значення найбільше для Росії, і де вони дуже добре засіяли зневагу до всього українського.
– Байден назвав Путіна вбивцею. Ви би назвали Путіна вбивцею?
– Я думаю, риторика моїх розмов з Путіним і з Медведевим всім добре відома. Мені не треба зараз погоджуватися з чиєюсь думкою чи змінювати свою.
Прикро, що тоді, коли я це говорив, дуже мало громадян це підтримували, і дуже мало європейських політиків розуміли, чому я вважаю керівництво Росії небезпечним.
– Владу часто порівнюють з важким наркотиком. Чи так це, і як ви поверталися до нормального життя?
– Думаю, питання залежності від влади – це не особливість не влади як влади, а особливість людини і її розуміння свого призначення по життю.
При мені відбувалися чесні вибори, люди могли впливати на те, хто буде представляти їх в парламенті, хто буде наступним главою держави.
Це демократія, вона не передбачає, що можна вічно перебувати при владі. На це дається тимчасовий мандат від народу, і цей час треба не змарнувати.
У мене немає жодної ностальгії за владними кабінетами.