Відповідно до теорії компетентнісної мотивації, успіх або майстерність виконання завдання може призвести до загального підвищення сприйняття власної компетентності. Однак, якщо людина постійно не справляється із завданням або не отримує підтримки з боку однолітків, це може мати протилежний ефект.
Ця модель охоплює складність і багатовимірність відносин між людьми з обмеженими руховими можливостями та їх оточенням. Він стосується персоналізованої доступності (тобто унікальних потреб людини, яка живе в певному середовищі, яке є центральним для цієї людини).
Коли молоді люди ростуть і дорослішають, вони досягають розумових і емоційних віх. Цей процес можна описати як досягнення розвиваючої компетентності, або здатність орієнтуватися в соціальних, емоційних, когнітивних і поведінкових завданнях на різних етапах розвитку.
Коли дитина сприймається як компетентна, вони можуть сприяти навколишньому середовищу та тому, як вони беруть участь у ньому, розвиваючи не лише самооцінку, але й самосвідомість та інтерес до власних мотивацій (Стейлі, 1998).
Модель етапів компетенції (рис. 1) була представлена Ноелем Берчем у 1970-х роках. Подібно до моделі ситуаційного лідерства, учні в моделі етапів компетенції поділяються на 1 із 4 етапів: несвідома некомпетентність, свідома некомпетентність, свідома компетентність або несвідома компетентність.