“США розуміють, що війна – надовго, і перемир’я може бути тільки тимчасовим”

Чи справді світ починає втомлюватися від війни в Україні? Чого чекати від США?

Політична буря у Вашингтоні, де в Конгресі вже кілька місяців не можуть затвердити власний, американський бюджет і затримується рішення щодо допомоги Україні, змушує Україну всерйоз нервуватися про те, чи збережеться американська підтримка і в якому обсязі.

А реальна імовірність перемоги Дональда Трампа на наступних виборах додає невизначеності.

Утім, українські дипломати і депутати, які опікуються американським напрямком – дещо оптимістичніші в очікуваннях. “Не настільки зрада” – описує ситуацію Олександра Устінова, голова фракції “Голос” у Верховній Раді. Вона входить до вузького кола українських парламентарів та парламентарок, які й раніше тісно працювали з Конгресом США, а з початком великої війни перетворилися на таку собі групу лобістів та зброярів, що пояснюють американським колегам потребу України у озброєнні та фінансуванні.

Ми поговорили з Олександрою в Києві, перед початком чергового сесійного тижня ВР.

А для тих, хто віддає перевагу читанню – публікуємо також текстову версію цього емоційного інтерв’ю, хоча рекомендуємо проглянути або послухати відео.

– Чи є втома від України?

– Насправді є втома від війни. Ми чесно маємо про це говорити.

Важливо також пам’ятати, що спочатку світ взагалі нам не вірив. Я це побачила на власні очі, бо у лютому 2022 року була у Сполучених Штатах. Там живе мій чоловік, а я була на дев’ятому місяці вагітності, приїхала до нього – і почалося вторгнення.

Так от, перші дні три на зустрічах у Сенаті, в Конгресі мені прямо говорили: “Забудьте”. Казали: “Сашо, дзвони Зеленському, Стефанчуку, нехай вони евакуюються”. Я відповідала: “Вони не поїдуть”.

Мені казали: “А скільки таких, як ти, за кордоном? Бо нам треба буде з вас якийсь легітимний уряд формувати”. І я пояснювала: “Ви не розумієте! Українці не здадуться, ми будемо битися до останнього”.

Усвідомлювати це світ почав десь за тиждень.

А коли президент Зеленський сказав: “I need an ammo not a ride”, тобто “мені потрібна зброя, а не таксі”, то це, я вважаю, змінило світову політику.

Однак був і зворотний ефект, особливо після першого контрнаступу. Тоді багато хто вирішив, що українці тепер “поперли” і допруть так хоч до Москви. Але це так не працює.

Якби ЗСУ рік тому мали ту зброю, яку нам дають зараз, то ми би справді набагато далі просунулися. Але зброя пішла тільки зараз, коли все заміновано, і контрнаступ іде набагато повільніше – а очікування від цього контрнаступу в американському суспільстві, навпаки, були дуже завищені. Бо якщо тобі кожен день в новинах кажуть, що “от зараз українці підуть у контрнаступ, бо ми їм даємо танки і ракети” – то ти чекатимеш проривного успіху.

Тож Україна стала заручником комунікації всередині США.

Ще одна комунікаційна помилка адміністрації Байдена – те, що американці постійно чують, як Україні виділяють мільярди доларів.

Через це вже навіть від знайомих американців доводиться чути: “Ми, звісно, підтримуємо Україну, але подивись, скільки ми грошей вам виділяємо”. І коли я їм відкриваю “страшну таємницю”, що на ці витрати йде менше ніж пів відсотка бюджету, і навіть з цих пів відсотка половина йде власне на допомогу Україні (а інше – на підтримку союзників по НАТО чи на поповнення власних запасів) – то мені не вірять і перепитують: невже ви за такі гроші ведете війну з Росією?

Підкреслю, йдеться про пів відсотка федерального бюджету, не ВВП!

Крім того, коли ми говоримо про постачання зброї, то 83% грошей, які виділяються на зброю для України, насправді залишаються в Америці, бо ж держава закуповує цю зброю в американських виробників.

Тому витрати не настільки великі.

І для людей є шоком те, що вони постійно чують про нові мільярди для України. І кожен тиждень Білий дім та Пентагон повідомляють, що надіслали Україні додатковий пакет допомоги. І середньостатистичний американець не розуміє, що це – частина тих 44 мільярдів, які Конгрес виділив раніше. Люди сприймають кожне повідомлення як те, що Україні нібито щотижня виділяють нові гроші.

І звісно ж, доводиться чути: “Та скільки ж їм тої зброї треба”?

– Отже, з американцями треба проводити роз’яснювальну роботу. Але Україна точно не може її проводити, тому що з американськими виборцями мають працювати американські політики й американська адміністрація. І от зараз ми опинилися у ситуації, коли через це хибне розуміння з’явилося багато голосів проти нових грошей для України. І затвердження нового пакета допомоги справді загальмувало.

– Ситуацію зараз можна охарактеризувати як “не надто зрада”.

Бо гроші будуть, але, на жаль, вони будуть пізніше, ніж ми очікували – бо ми очікували на ухвалення пакета допомоги в кінці вересня.

Бюджетний рік у США закінчується 30 вересня, тож ідея була в тому, щоби з 1 жовтня ми вже мали нове затверджене фінансування, яке включало б як гроші на зброю, так і прямі вливання в бюджет України (раніше це був $1,1 млрд щомісяця), плюс окремо ще гуманітарна допомога.

Ми говорили про $60-100 млрд, щоб закрити потреби на рік вперед.

Наразі цього фінансування немає.

Чому я кажу, що це “не зрада”?

Тому що у вересні у Конгресі з’явилася пропозиція пакета допомоги на $11-12 млрд. І ось це була б найстрашніша для нас історія. Тому що гроші закінчилися б у лютому, у розпал президентської кампанії, і от тоді ми навряд змогли би проголосувати щось нове.

А зараз – попри те, що у нас є два місяці відтермінування, – на обговорення поставлений пакет на $62 млрд, і це дуже добре.

– Що дозволить його затвердити?

– В США – точно так, як і в усьому світі – знайти голоси допомагає пакетне голосування.

Демократи хочуть голосувати всі за Україну, республіканці хочуть голосувати за Ізраїль та за зміцнення свого південного кордону, за “стіну”. І також потрібна підтримка Тайваню.

Так от, вони це все об’єднали в один пакет допомоги. Зараз триває дискусія – чи лишиться такий великий пакет, чи об’єднають лише допомогу Україні та укріплення кордону.

Зараз сенатори та конгресмени обіцяють, що відразу після Дня подяки (тобто наступного тижня) Сенат проголосує цей пакет, відправить його в Палату представників і десь до середини грудня вони проголосують.

Напевно, у пакеті фінансування будуть правки, і для нас ключове, щоб після цих правок збереглася пряма бюджетна допомога. Бо про те, чи потрібно давати Україні зброю, загалом дискусії немає. Але є дискусія, чи продовжувати прямі вливання у бюджет. Але якщо вона не збережеться, то у нас буде дуже серйозна проблема, бо кошти доведеться забирати також з армії і з закупівлі зброї. Зараз ми всі намагаємося пояснити це конгресменам і сенаторам, переконати їх, що ще на цей рік бюджетна допомога має залишитися.

Ми їм прямим текстом казали: хочете – викреслюйте гуманітарну (більшість якої все одно йде на сусідні країни). Бо для нас критично зараз воювати і тримати бюджет, тому що фактично бюджетна допомога – це також фінансування на війну.

– Як змінюється позиція республіканців?

– На початку 2022 року більшість республіканців голосували за підтримку України. Було менше 10 людей, які нас відразу не підтримували.

Зараз десь половина Республіканської партії не голосує за рішення щодо допомоги Україні.

Половину з цих людей особисто знаю, зустрічалася з ними, і вони мені прямо кажуть: “Особисто я підтримую Україну, але проблема в тому, що ви стали заручниками внутрішньої політики США”.

Вони кажуть, що виборці вже не сприймають заяви Байдена про намір підтримувати Україну as long as it takes, тобто “стільки, скільки буде потрібно”.

Якщо на початку виборцями рухали емоції, емпатія, то тепер з’явилася раціональність, і їм потрібно пояснювати щось на кшталт: “Ми даємо Україні $60 млрд, але за ці гроші вони зможуть деблокувати два порти, відвоювати ось таку територію, і це дозволить їм самим заробляти більше, і далі буде треба менше допомоги”.

– А це велика проблема, бо ні Залужний, ні хтось інший не може передбачити перебіг війни за якусь кількість грошей.

– Однак такі очікування є. І тепер саме від наших військових – від Залужного, від його генералів – залежить те, який план ми будемо показувати нашим міжнародним партнерам.

А план потрібен.

Вони хочуть бачити план А і план Б.

І саме під це вони готові давати зброю. Мовляв, “скільки вам потрібно ATACMS, скільки бронемашин та снарядів, щоб досягти цього і цього?”.

Вони не чекають, що ми розпишемо сценарій, як вийти на кордон 1991 року, тому що це важко. Але вони хочуть бачити, що ми розуміємо, куди рухаємося, а не просто сидимо в окопах, відстрілюємося і втрачаємо людей.

І якщо військові на своєму рівні будуть це комунікувати, тоді нам, політикам, буде простіше під це просити гроші.

До речі, схоже, що саме для цього у Київ приїхав Ллойд Остін: бо він хоче зрозуміти план дій України.

– Були згадані ракети ATACMS. Байден вже готовий їх надавати?

– Так, зараз така політична готовність є.

У Білого дому справді був цей страх ескалації. Особливо сильним він був у перший рік великої війни, коли навіть ідея дати старі МіГи з Польщі була “ескалацією” для Байдена. Потім – те саме, коли нам поляки сказали, що можуть свої танки старі віддати. Їх теж спершу США зупиняли і казали, що це ескалація. І далі те саме з кожним видом зброї – HIMARS, NASAMS, Patriot… Тобто навіть системи ППО, які однозначно є оборонною зброєю, сприймалися як “ескалація”.

Але найбільша політична проблема була з касетними боєприпасами.

Річ у тім, що Байден колись особисто публічно виступав за заборону “касетників”, за те, що ці боєприпаси не можна використовувати. І те, що він зміг ухвалити рішення дозволити Україні їх використовувати – це був сильний крок з його боку, за це я схиляю голову,

І це нам справді дуже допомогло зараз, коли не вистачає боєприпасів 155-го калібру.

– Цікаво, що ATACMS нам надали саме касетні. Вони є також фугасні; і є версія, що Байден боїться надавати, щоб ми не били ними по Кримському мосту.

– Є таке, правда. Причому цю версію я вперше почула ще перед нашим контрнаступом 2022 року, коли ми тільки почали просити HIMARS, і американці нам відповіли: ні, ми вам дамо тільки М270.

Я питаю: а чого? І мені кажуть: “бо тоді ви будете просити ATACMS, які з HIMARS запускаються”. Я кажу: звісно, будемо! А вони: “ні, ні, ні, ви ж по мосту вдарите”.

Але ж почекайте. Ми обіцяли, що американська зброя не буде використана за межами України. А Крим – український. Тому це ж наш міст. Захочемо – розбомбимо його, не захочемо – не розбомбимо.

Але рік тому у них був страх, що тоді “щось станеться”.

Зараз, після того, як ми там потопили їхні кораблі, розбомбили штаб ЧФ РФ у Севастополі, завод у Керчі – я бачу, що цей страх зник.

І тому ми розраховуємо на ATACMS.

У США їх не так багато, близько 1500, і вони різні – на 165 км і на 300 км, касетні й фугасні. Нам потрібні 300-километрові. Вони не дозволять нам виграти війну, але все одно це трошки буде game changer, як свого часу стали HIMARS.

Бо коли ми отримали HIMARS, які точково влучають за 70 км, то змогли знищити їхні бази зі зброєю та змусили відсунутись далі, відповідно, це був game changer минулого року, завдяки якому, в принципі, наш контрнаступ тоді класно спрацював. Зараз цю роль може зіграти ATACMS. Який доповнить наявні ракети Storm Shadow/Scalp.

І, звісно, цього року таким “геймченджером” стали морські дрони, які змінили ситуацію на морі.

Бо коли ми потопили частину флоту, а інші кораблі змусили відійти, і зробили це, фактично не маючи власного флоту – то це якраз та перемога, про яку між собою говорять військові, яка дає партнерам віру в Україну і допомагає нам вибивати додаткове озброєння.

– Коли будуть F-16?

– Найкращий сценарій – це кінець весни. Перших натренованих пілотів ми будемо мати в кінці цього року, але їх недостатньо, а більшість хлопців ще вчаться.

А паралельно ми домовляємося про модернізацію тих F-16, які нам пообіцяли надати. Тому що нам потрібні потужніші радари та кращі ракети на них.

Адже просто дати нам літак, на якому буде радар на 60 км, як на МіГах – це не має сенсу. Тому зараз наші міжнародні партнери разом з нашим Міністерством оборони активно над цим працюють. І якщо ми це отримаємо – це буде один з “геймченджерів” наступного року.

Бо лише так ми зможемо засікати їхні літаки, які 500-кілограмовими КАБами закидують наших хлопців на “передку”. Адже зараз вони підіймають літак, запускають КАБ – а ми його не бачимо.

– Доводилося чути від західних генералів думку, що не існує якоїсь тієї зброї, яка стане “геймченджером” для України. Що ситуацію може змінити не постачання чогось нового, а лише насичення ЗСУ масивом зброї.

– Звісно, не буде чарівного ефекту, якого багато хто чекав: отримали F-16 – і Крим повертається. Все ж у росіян непогано працюють системи і ППО, і РЕБ.

Але точно є ті види зброї, які дозволять набагато зменшити наші втрати і дадуть нам якщо не перевагу, то хоча б рівність сил у повітрі. F-16 здатні виконати таку роль.

Партнери це розуміють.

І вони також розуміють, що є величезна потреба в іншому озброєнні, у снарядах.

Усі розуміють, що війна – надовго. І навіть якщо буде перемир’я, воно буде тимчасовим.

Тому зараз не лише у Німеччині, а й у США запускають заводи із виробництва снарядів та озброєння, систем ППО.

Вони також хочуть розуміти, що ми можемо воювати частково на самозабезпеченні. Тому зараз іноземні компанії починають відкривати виробництво зброї в Україні. Це дешевше, і відразу маємо ринок збуту.

Та й ми самі дещо вчимося виробляти.

Наприклад, американські гаубиці М-37 у нас зараз найбільш поширені, і через термінову потребу їхнього ремонту ми вже практично всі деталі – крім ствола – вміємо робити самі.

Я в розмові американцями називаю це reverse engineering. Вони, щоправда, відповідають: “ну, ми це називаємо піратством”, але ми так не вважаємо. Бо справді, у ситуації, коли треба швидко, а доводиться два місяці чекати якийсь болт або заклепку, і через це гаубиця простоює – то навчишся робити запчастини самостійно.

І, зрештою, партнери це розуміють. Це доводить нашу здатність протриматися самостійно.

Адже ми передусім маємо доводити, що ми не будемо Афганістаном.

І зможемо самі забезпечувати себе хоча б частково та знизити витрати партнерів.

– Повернімося до питання США. Якщо Трамп виграє, чи буде це катастрофа?

– Це означатиме, що нам буде важко.

Але все одно, підтримка Конгресу в нас буде. Бо навіть зараз, попри те, що лише близько половини республіканців голосують за Україну – будь-який пакет допомоги, якщо він доходить до голосування, отримує більше трьохсот голосів у Палаті. Головне завдання – дійти до цього голосування.

У термінах українського парламенту це конституційна більшість.

Також є абсолютна більшість у Сенаті, де лідер республіканців Мітч Макконнелл – дуже великий друг України, і ключові сенатори реально нас підтримують.

Тому я думаю, що і тоді будуть шукати баланс із Трампом.

Зрештою, нагадаю: коли Трампа обрали перший раз, то теж казали: боже, може статися катастрофа. Але перші Javelin до нас приїхали саме за президентства Трампа.

– Непокоїть те, що Трамп публічно каже про необхідність шукати компроміс із Путіним. А цей компроміс може бути лише ціною України. Чи не почуємо ми: “Забудьте про Крим або Донбас”?

– Світ вже це пройшов із Мінськом, і ми це вже пройшли.

Тому не думаю, що буде так легко це зробити після всього того, що сталося. Тим більше зараз, коли конфлікт не лише в Криму чи на Донбасі.

І найголовніше: навіть західним виборцям це буде важко пояснити.

Знаєте, в чому зараз проблема іноземних лідерів із Зеленським?

Те, що вони, коли приходять до нього з дипломатичними рішеннями, з ідеями компромісів, так, як вони звикли у світовій політиці – мовляв, давайте домовлятися, ви трошки віддасте тут, хтось “посунеться” тут, – то чують у відповідь: “Ні! Це неправильно!”.

Він йде наперекір цьому.

І головне: вони розуміють, що у разі чого він винесе все на публіку, як він це завжди робив. Згадайте його промови перед німцями і не лише! Коли він прямо говорив у виступі перед Бундестагом: “Ви нас зраджуєте!” – і з приводу санкцій, і з приводу Nord Stream 2 тощо.

І пояснити це виборцям їм буде непросто.

Інтерв’ю взяв Сергій Сидоренко,

редактор “Європейської правди”

відео Володимира Олійника

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Чи втомилися американці від війни в Україні?

Оскільки війна в Україні триває вже майже рік, одне із найважливіших стратегічних питань – чи втомилися американці та їхні союзники від війни? У ЗМІ є звіти неназваних високопосадовців США, які попереджають Київ про своє занепокоєння, і українці, зрозуміло, також хвилюються, що їхні західні «спонсори» можуть втомитися від війни. Питання про те, чи зменшується підтримка України Заходом, зайняло увагу соціологів і стало домінуючим. Цілком імовірно, це було основною причиною того, чому президент України Володимир Зеленський поїхав до Вашингтона, вперше з початку війни, залишивши свою країну.

Але наскільки реальною є втома американців од війни? Скоріш за все, вона є меншою, ніж це може здатися на перший погляд.

Значною мірою стурбованість Сполучених Штатів, втомлених од війни, пов’язана з серією опитувань американського електорату, які показали, що підтримка України серед населення зменшується. Окремі опитування, проведені Wall Street Journal, Чиказькою радою з глобальних справ і Президентським фондом та Інститутом Рональда Рейгана, показали, що хоча переважна більшість американців все ще підтримує Україну та вірить, що Росія є агресором, меншість, особливо серед республіканців, усе ж вважає, що Сполучені Штати надають забагато допомоги і що війна обходиться Сполученим Штатам надто дорого.

Однак ці цифри треба сприймати в контексті. По-перше, в абсолютному вираженні підтримка України серед американців залишається відносно високою — коливається на рівні 57% або й більше, залежно від опитування. І це чудово, особливо зараз, коли війна триває майже рік. Також не є чимось надзвичайним існування певних «партизанських перекосів» у поглядах на війну. Конфлікти, в тому числі у В’єтнамі, Іраку та Афганістані, часто починаються з підтримки обох сторін. Але в міру того, як війни тривають, і коли початкові мотиви вторгнення починають зникати з колективної пам’яті, починають виникати «міжпартійні» розбіжності.

Проте політична підтримка України США залишається двопартійною. Конгрес ухвалював кілька пакетів допомоги Україні двопартійною більшістю, включно з новими $45 млрд як частиною ширшого законопроекту про державне фінансування. І хоча дехто з правих закликав до ретельнішого вивчення допомоги Україні, під час виступу Зеленського на спільному засіданні Конгресу його дуже тепло прийняли обидві сторони.

Демократії в усьому світі, до їх великої честі, відреагували належним чином

Швидше за все, політична підтримка України триватиме. Щоправда, у листопаді минулого року республіканці здобули більшість у Палаті представників, і спікер Палати Кевін Маккарті пообіцяв, що Україна, ймовірно, більше не отримуватиме «чистого чеку». Отже: деякі з найзатятіших законодавчих прихильників України не повернуться на наступну сесію Конгресу. Але натомість деякі кандидати від ізоляціоністського крила Республіканської партії програли в листопаді. І багато лідерів республіканців все ще підтримують збільшення військової допомоги Україні, навіть якщо й прагнуть посилити контроль за витрачанням цих грошей.

Понад те, зовнішня політика США не завжди повністю відповідає опитуванням. Попри те, що президентські адміністрації, які змінювали одна одну, скаржилися на політичну систему, яка блокує їхні програми зовнішньої політики, факт залишається фактом: американці здебільшого давали своїм лідерам більше свободи у зовнішніх питаннях, ніж у внутрішніх. Частково так трапляється тому, що американці, як правило, менше дбають про питання зовнішньої політики, ніж про внутрішні, особливо ті, які безпосередньо впливають на їхні кишені.

Це не означає, що американці не мають власних поглядів на зовнішню політику. Вони їх мають. Запитайте американців про будь-яку конкретну проблему, особливо про ту, яка привернула таку ж увагу ЗМІ, як Україна, і більшість висловить свою думку. Але опитування – моментальний кадр у часі, який часто змінюється разом із подіями. Якщо Росія зробить щось шокуюче – наприклад, застосує ядерну зброю чи спробує знову захопити Київ, підтримка України серед скептиків цілком може відновитися.

Варто пам’ятати і про те, що американці ненавидять програвати. Приклад: американці переважною більшістю голосів схвалили виведення війська США з Іраку в 2011 році тодішнім президентом Бараком Обамою – лише для того, щоб розкритикувати його дії в Іраку, коли Ісламська держава ледь не захопила країну 2014 року. Історія до певної міри повторюється: американці підтримали вихід військ з Афганістану, але звинуватили президента Джо Байдена в поразці, яка послідувала після цього. Під час війни, з суто політичного погляду, для політиків зазвичай безпечніше триматися визначеного курсу.

Можливо, саме тому досвід демократій у довгостроковій грі під час збройних конфліктів насправді є досить непоганим. Війни у Кореї, В’єтнамі, Іраку та Афганістані для Сполучених Штатах були дуже непопулярними. Проте США воювали три роки в Кореї, майже дев’ять років в Іраку (перед тим, як повернутися після початкового виведення військ), і майже 20 років у В’єтнамі та Афганістані. Усі ці кампанії залучали значно більше вкладень американської крові та грошей, ніж вимагали зобов’язання США щодо України.

Нарешті, найважливіша причина скептичного ставлення до надуманої втоми американців од України полягає в тому, що такого поняття не існує в принципі. Насправді, американці не виснажені цією війною. Можливо, за винятком кількох американських політиків, які безпосередньо беруть участь у політиці США щодо України, а також тих американських сил в інших країнах Європи, які надають безпекову та гуманітарну допомогу, небагато американців беруть активну участь у конфлікті. Сполучені Штати не зазнають втрат на полі бою і не відчувають дефіциту енергії. Для більшості американців ціни на газ сьогодні в середньому на кілька центів нижчі, ніж рік тому. А ще через війну вони не платять вищих податків. Оскільки Конгресу не треба збалансовувати федеральний бюджет, допомога Україні не надходить за рахунок внутрішніх витрат, принаймні на даний момент.

Різноманітність американських думок має власні причини посилювати наратив про втому від України. Деякі республіканці з фракції «Америка насамперед» можуть вважати війну відволікаючим фактором і воліли б говорити про внутрішні проблеми, такі як імміграція та злочинність. Деякі ліберальні антивоєнні активісти можуть різко реагувати на будь-яку військову участь США, якою б непрямою вона була. Для деяких медіа-коментаторів розповідь про втому від війни є простим способом оформити складну зовнішню тему як внутрішньополітичну дискусію. І кілька голосів можуть щиро співчувати російським тезам, які регулярно нав’язують думку про те, що Захід втомиться допомагати Україні. Деякі американці можуть справді вірити, що вони платять за конфлікт більшу ціну, аніж вона є насправді, але все це насамперед ґрунтується на уявленнях, а не на фактах.

Інакше кажучи, втома Сполучених Штатів від України є більше міфом, ніж реальністю. І це має важливі наслідки для самої війни. Здається, наразі стратегія Росії значною мірою базується на тактиці затягування: нехай війна триває, і зрештою Сполучені Штати та їхні союзники втратять інтерес, а українці прогнуться. Цілком імовірно, ця стратегія не спрацює. Якщо минуле є прецедентом, а нинішні тенденції збережуться, можуть минути роки, перш ніж будь-яке зниження підтримки американської громадськості призведе до зміни політики.

Поки триває боротьба на полі бою, боротьба за думку Заходу також має тривати

У той же час ці опитування мають стати гучним закликом до лідерів США, а також союзників і партнерів Сполучених Штатів у всьому світі. Вторгнення Росії в Україну було більше, ніж просто суперечкою щодо кордонів та політичного вектора: це був напад на ліберальний міжнародний порядок. Демократії в усьому світі, до їх великої честі, відреагували належним чином. Оскільки війна затягується, лідери вільного світу мають нагадати своїй громадськості, що саме поставлено на карту в Україні – не лише для європейської та глобальної безпеки, а й для демократії в цілому.

Візит Зеленського до Вашингтона став важливим кроком у нагадуванні американцям, що поставлено на карту, але це був лише початок. На жаль, війна в Україні скоро не закінчиться. Поки триває боротьба на полі бою, боротьба за думку Заходу також має тривати.

Війни на виснаження: хто і як у них вигравав

Російські прориви колонами бронетехніки та маневрена оборона українців першого місяця великого вторгнення змінилися “вогневим валом” та масованими штурмами армії РФ, а також вдалими наступами українських сил на Харківщині й Херсонщині восени 2022 року.

Але 2023 рік, попри наступальні кампанії обох сторін, мало змінив лінію фронту.

І це при тому, що лінія зіткнення палала, щодня відбувалися десятки бойових зіткнень, а армії щомісяця втрачали сотні одиниць техніки та тисячі бійців.

Так протистояння перетворилося на війну на виснаження – м’ясорубку, що методично перемелює армії та інші ресурси супротивників.

Така еволюція стала очевидною цієї осені, що і змушений констатувати генерал Залужний.

Історія знає десятки таких воєн у різних епохах та на різних континентах. Пригадаємо деякі з них та їхніх переможців.

Небажана стратегія

Автор фото, Міноборони України

У воєнній теорії війна на виснаження є протилежністю бліцкригу – замість “Києва за три дні” чи “Парижа за шість тижнів” ця стратегія потребує для перемоги значно більше часу і ресурсів.

Саме тому деякі теоретики, наприклад, Сунь-цзи і Гельмут фон Мольтке (молодший), вважали війну на виснаження небажаним розвитком подій, хоч і “необхідним злом”, коли немає альтернатив.

Головною ідеєю такої війни є поступове виснаження матеріальних, людських, економічних та всіх інших ресурсів супротивника, внаслідок чого ворожа армія втрачає здатність продовжувати боротьбу.

Серед ресурсів зокрема і бойових дух – це війна на демотивацію.

“Під знесиленням ми розуміємо поступове, через тривалість дії, виснаження фізичних сил та волі супротивника”, – писав прусський генерал Карл фон Клаузевіц у книзі “Про війну” в першій половині ХІХ ст.

А російський та радянський військовий вчений Олександр Свєчин у праці 1920-х років “Стратегія” особливу роль у війні на виснаження відводив економіці – тому самому “економічному фронту”, який зараз в українському дискурсі з різних причин перетворився на мем.

“Підготовка війни на виснаження має, головним чином, дбати про загальний, пропорційний розвиток та оздоровлення економіки держави, оскільки хвора економіка важких випробувань виснаження, звісно, витримати не може”, – писав Свєчин у одній зі своїх статей, які і зараз входять у навчальні курси Академії генштабу РФ.

Тобто у війні на виснаження держави протиставляють одне одній не тільки свої армії, а й економіки та промисловість.

Зрештою, долю обох світових воєн багато в чому визначили більш потужні економіки союзників, які встигли у потрібний час перейти на військові рейки.

Довготривалість воєн на виснаження несе для супротивників як можливості, так і ризики. Адже за довгі місяці і роки можуть не лише вичерпатися ресурси, але й змінитися політична ситуація всередині країн чи геополітична картина навколо них, можуть розпастися союзи чи утворитися нові.

Наприклад, десь у світі може початися інша велика війна. Або ж можуть розвинутися технологічні рішення та способи їхнього застосування, на чому зараз акцентує Валерій Залужний.

Попри всі очевидні виклики, військові командувачі регулярно вдавалися до стратегій виснаження. Потужніші армії вважали, що саме так їм вдасться поступово дотиснути слабшого супротивника. А слабші у воєнному плані намагалися затягнути час, щоб уникнути поразки у вирішальному бою і дочекатися змін балансу сил.

Але результати можуть бути непередбачуваними.

Так свого часу перський цар Дарій І зіткнувся з великими труднощами у поході проти скіфів на півдні сучасної України в VI ст. до н.е. А Наполеон у 1812 році взагалі програв росіянам – які тікали з Москви у надії, що “генерал Мороз” виснажить французів, і це спрацювало.

У ХХ столітті війни на виснаження також приносили різний результат.

Західний фронт Першої світової війни (1914-1918)

Автор фото, Getty Images

За планом начальника німецького Генштабу Альфреда фон Шліффена 1905 року, Німеччина мала захопити Париж приблизно за шість тижнів. Потім перекинути війська на схід, де розбити росіян, які не встигнуть мобілізуватися.

Для цього потрібно було сконцентрувати більшість сил німців на заході.

Утім, наступник фон Шліффена – фон Мольтке (молодший) – вважав це дуже ризикованим і трохи змінив план, запропонувавши перекинути більше німецької армії до кордонів з Російською Імперією.

Саме цей план і був реалізований на початку Першої світової війни.

3 серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Франції й одразу вторглася у Бельгію і Люксембург, щоб обійти позиції французів. Їй справді це швидко вдалося і вона увійшла на територію Франції та почала стрімко просуватися до Парижа.

Французи та їхні союзники по Антанті британці відступали.

Але 5 вересня біля річки Марна вони змогли організувати контратаку. Йшов п’ятий тиждень наступу і німці все ще вкладалися у свої плани.

Але ту битву, відому як “Диво на Марні”, вони програли. Можливо, їм не вистачило сил, які Мольтке перекинув на схід.

Після цього був так званий “Біг до моря” – серія боїв і маневрів, коли супротивники намагалися обійти одне одного з флангів і першими вийти до Північного моря. У підсумку до моря вийшли обидві сторони, але перевагу це не дало нікому.

Французи, британці та німці почали окопуватися по всій довжині лінії зіткнення від Північного моря до кордону Швейцарії.

Так у середині листопада 1914 року маневрена війна на Західному фронті завершилася.

Почалася траншейна війна – війна на виснаження, яка вже потребувала тотальної мобілізації сил армій та суспільств країн, які брали в ній участь.

У 1916 році відбулися дві криваві битви: Верден і Сомма, які, попри величезну кількість втрат з обох боків (понад 1,5 млн загиблих), майже не призвели до змін лінії фронту. Після Битви на Соммі союзники, наприклад, просунулися на деяких ділянках на 8-10 км, на інших лінія фронту взагалі не змінилася.

Ситуацію в 1916 та 1917 роках можна описати назвою книги Ремарка “На Західному фронті без змін”.

Утім, зміни відбувалися в тилу – у Німеччини закінчувалися ресурси й вона втратила стратегічну ініціативу.

Не допоміг навіть вихід з війни Росії, що дозволило німцям вивільнити сили для Весняного наступу 1918 року, – до липня і він видихся. Однією з причин цього було погане постачання військ через складне економічне становище Німеччини.

У серпні 1918 року союзники перейшли в контрнаступ, що завершився Комп’єнським перемир’ям та Версальським договором – фіксацією поразки Німеччини.

Утім, окрім суто військових причин (невдачі швидкого наступу на Францію та війна на два фронти), були й інші фактори програшу німців на Західному фронті та у Першій світовій взагалі.

Серед них – перевага Антанти у економічних ресурсах, особливо після вступу США у війну на їхньому боці. Це дозволило краще забезпечувати союзні армії на фронті всім – від озброєнь та боєприпасів до харчів.

До цих причин також додалася морська блокада Німеччини, яка ще більше обмежила німців у ресурсах.

Зрештою, і в німецькому суспільстві, і в німецькій армії почали ширитися деморалізація.

Ремарк так описував настрій героя своєї книги Пауля Боймера в кінці битви на Західному фронті: “Кожен із нас знає, що війну ми програємо. Про це багато не кажуть. Ми відходимо, після нинішнього великого наступу союзників ми вже не зможемо просуватися вперед – у нас немає більше людей і боєприпасів”.

Війна у В’єтнамі (1955-1975)

Автор фото, Getty

Американські піхотинці під час розвідувальної місії у В’єтнамі

З 1946 року у В’єтнамі тривала Індокитайська війна, в якій французи намагалися зберегти свої колонії в регіоні.

Переважно мова йшла про бої французького експедиційного корпусу з в’єтнамцями, яких очолював герой боротьби проти японських окупантів під час Другої світової війни, прокомуністичний лідер Хо Ши Мін.

Французів підтримували США, які прагнули запобігти поширенню комунізму. Допомога ця була досить суттєвою – від танків до бойових літаків з пілотами.

Тож про певну військову присутність американців у В’єтнамі можна говорити вже з кінця 1940-х.

Французи, попри американську підтримку, війну програли і пішли з В’єтнаму, який після цього розділився по 17-й паралелі на дві країни: соціалістичний Північний В’єтнам і умовно капіталістичний Південний В’єтнам.

У 1955 році між ними спалахує конфлікт, який мав характер боротьби партизанського руху проти південнов’єтнамського уряду. Рух цей називався В’єтконг.

Так почалася довга війна у В’єтнамі, в якій участь Сполучених Штатів спершу знову обмежувалася лише військовою допомогою антикомуністичним силам.

В’єтконг отримував підтримку у вигляді зброї, боєприпасів та добровольців від Північного В’єтнаму, Китаю та СРСР по так званій “Тропі Хо Ши Міна” – 20 тисяч км мережі доріг через сусідні Лаос та Камбоджу.

“Тропа” була організована у 1959 році, і вже за два роки становище уряду Південного В’єтнаму погіршилося настільки, що він запросив допомоги у Сполучених Штатів. Ті відправили перші дві роти гелікоптерів.

А у 1964 році стався Інцидент у Тонкінській затоці – зіткнення між американським есмінцем USS Maddox та кількома північнов’єтнамськими катерами. Після цього Конгрес США дав право президенту Ліндону Джонсону використовувати американські війська без офіційного оголошення війни. У Сполучених Штатах Війна у В’єтнамі так і залишилася неофіційною.

Президент своїм правом скористався в 1965 році і США почали масове введення військ у В’єтнам – до кінця того року там діяли більше 180 тис. американських військових.

А в піковому 1968 році ця кількість взагалі становила понад 530 тис. бійців.

США використовували у В’єтнамі тактику масованих бомбардувань, у тому числі бомбами з напалмом, який випалював великі території джунглів. Проти джунглів застосовували також гербіцид Agent Orange, який мав знищувати листя (пізніше ця речовина буде визнана вкрай токсичною і від неї постраждали навіть самі американці).

Також армія США намагалася проводити великі операції з зачистки певних районів від В’єтконгу та завдавала ударів по інфраструктурі Північного В’єтнаму.

Але вся ця тактика була проблематичною з урахуванням в’єтнамського рельєфу.

Густі джунглі, рисові поля, багато річок та дельта ріки Меконг (якою пливли герої фільму “Апокаліпсис сьогодні”).

Автор фото, Getty Images

Місцевість була більш сприятливою для партизанської тактики В’єтконгу, особливо в умовах підтримки від населення.

В’єтконгівці зазвичай уникали прямих зіткнень з американськими силами, проти яких у них не було шансу.

Натомість вони вдавалися до маневрів і засідок.

Наприклад, у Битві в долині Я-Дранг В’єтконг та сили Північного В’єтнаму, використовуючи таку тактику, змогли завдати серйозних втрат американцям – більше 230 вбитих та понад 250 поранених (ця битва стала сюжетом для іншого фільму – “Ми були солдатами”). При цьому і в’єтнамці втратили багато бійців.

Іншим тактичним інструментом В’єтконгу була розвинута мережа багаторівневих тунелів, які вони використовували для укриття, переміщення та засідок. Місцевість біля входів у тунелі часто була замінована, що ускладнювало проникнення в них – в американській армії навіть були спеціальні підрозділи під назвою “тунельні щури” для бойових дій в таких умовах.

Важливим фактором у війні була військова допомога Північному В’єтнаму та В’єтконгу з боку Китаю, Північної Кореї та головне – Радянського Союзу.

СРСР надсилав в’єтнамцям фінанси, військових радників, боєприпаси та зброю.

Все це створило великі проблеми для американських військ у В’єтнамі, починаючи від втрат в авіації і завершуючи патовою ситуацією у всій війні.

Автор фото, Getty Images

Рахунок загиблих американських бійців скоро пішов на десятки тисяч.

Серед американської армії почала ширитися деморалізація, а широке висвітлення в’єтнамської війни в медіа породили антивоєнний рух у США і протести проти призову.

Ще більше посилило ці настрої фото 1968 року “Страта в Сайгоні” на якому бригадний генерал та начальник південнов’єтнамської поліції розстрілює полоненого в’єтконгівця у столиці Південного В’єтнаму.

В’єтнамська війна виснажила американське суспільство.

Новий президент США Річард Ніксон з 1969 року почав поступово виводити війська з В’єтнаму під егідою “в’єтнамізації” війни – тобто передачі відповідальності за неї армії Південного В’єтнаму.

На початку 1973 року була підписана Паризька мирна угода, за якою Сполучені Штати повністю виводили свої війська з В’єтнаму, а між Північним та Південним В’єтнамом встановлювалося перемир’я.

Американці справді пішли з В’єтнаму, а перемир’я майже одразу було порушене, і в 1975 році армія Північного В’єтнаму захопила Сайгон. Ця подія завершила Війну у В’єтнамі.

Вона коштувала Сполученим Штатам 58 тисяч загиблих і зниклих безвісти військових.

А ветерани після повернення часто стикалися з “В’єтнамським синдромом” – поєднанням ПТСР та почуттям сорому за участь у війні.

Втрати Північного В’єтнаму і В’єтконгу були значно більшими. Але саме ці сили стали переможцями 20-річної війни.

Радянсько-афганська війна (1979-1989)

Автор фото, Getty Images

Збігнєв Бжезінський, колишній радник з безпеки президента США, розповідав в одному з інтерв’ю: “У той день, коли радянські війська офіційно перетнули кордон Афганістану, я написав президенту Картеру: тепер у нас є можливість віддати СРСР його війну у В’єтнамі”.

Наприкінці 1970-х Радянський Союз прагнув зміцнити свій вплив у Центральній Азії й зокрема в Афганістані та остерігався там “активізації Сполучених Штатів”.

Тривогу СРСР викликала і можливість приходу до влади у сусідній країні ісламських фундаменталістів.

Тому радянська влада вирішила піти на введення у Афганістан “обмеженого контингенту радянських військ”, метою якого була оголошена підтримка афганського комуністичного режиму.

Офіційно цю війну радянська влада також ніколи не оголошувала й називала “інтернаціональною допомогою” – щось на зразок “спеціальної воєнної операції”.

Фактична ж війна почалася 27 грудня 1979 року зі Штурму палацу Аміна, коли радянські спецпризначенні вбили тодішнього правителя Афганістана Хафізуллу Аміна й привели до влади іншого прорадянського лідера.

Після цього почалося масове введення радянських військ у країну (до речі, одні з перших підрозділів перекидалися туди з аеродрому Гостомель).

Контингент радянських сил у різні роки варіювався від 30-40 тис. на початку вторгнення до 100-118 тис. у середині 1980-х.

Протистояв їм рух моджахедів (“захисників ісламської віри”). Їхню кількість неможливо підрахувати, адже він складався з багатьох груп, куди входили сотні тисяч афганців та добровольців з різних ісламських країн.

Найвідомішим польовим командиром моджахедів вважається Ахмад Шах Масуд (“Панджшерський лев”), чиї групи діяли у Панджшерській ущелині – районі, по якому проходять стратегічні шляхи Афганістану.

Автор фото, Getty

Ахмад Шах Масуд (в центрі) віддає накази офіцерам у своєму штабі під час мирних переговорів з комуністичним урядом після відходу радянських солдатів

Моджахеди не могли протистояти радянській армії у прямому бою, адже не мали ні бронетехніки, ні авіації.

Тому вони використовували партизанську тактику – засідки на конвої, диверсії, мінні пастки, напади на блокпости.

Радянські сили могли контролювати переважно великі міста, хоча й періодично проводили загальновійськові операції.

Наприклад, вони провели дев’ять “Панджшерських операцій”, які мали на меті здобути контроль над долиною. Це приносило лише частковий успіх й повністю регіон так ніколи і не був під контролем радянської армії. Ахмад Шах Масуд зміг пережити всі ці дев’ять операцій.

Протягом всієї війни СРСР прагнув підвищувати потенціал армії прорадянського уряду в Кабулі, але ті не змогли стати справді дієвим союзником.

Головна причина – загальна нелояльність афганців до СРСР. У 1985 році пілоти з афганської урядової армії навіть перегнали два радянських бойових гелікоптери Мі-24 у сусідній Пакистан.

Тож моджахеди користувалися як підтримкою місцевого населення, так і поповненням своїх лав за їхній рахунок.

Водночас моджахедів підтримували фінансово та матеріально Сполучені Штати, Пакистан, Саудівська Аравія та інші країни.

Найвідомішим символом американської підтримки були переносні зенітно-ракетні комплекси Stinger, які почали передавати моджахедам у 1986 році. Приблизна кількість оцінюється у 1 тис. комплексів й це серйозно вплинуло на втрати радянської авіації та мораль пілотів.

Автор фото, Getty Images

Сполучені Штати постачали моджахедам й інші види озброєння та боєприпасів, проводили навчання майбутніх бійців у таборах афганських біженців у Пакистані, а також вели інформаційні кампанії для залучення добровольців.

У самому Радянському Союзі поступово поширювалося несприйняття війни в Афганістані.

Офіційні втрати замовчувалися, тому в народі розповсюджувалися історії про величезну кількість загиблих (“груз-200”) і поранених.

Радянські військові, які поверталися з війни (а їх було більше 600 тис.), також відчували проблеми з реінтеграцією в суспільство, що отримало назву “Афганський синдром”. Тоді ж з’явився вислів “я вас туди не посилав”.

На все це накладалася складна економічна ситуація в СРСР, викликана в тому числі витратами на війну в Афганістані та західними санкціями, накладеними через неї.

У підсумку в 1989 році Радянський Союз вивів свою армію з Афганістану.

Автор фото, Getty

Партизани-моджахеди на віддаленій базі в горах 1988 року в Афганістані. Закінчення радянської окупації зробило афганську армію більш вразливою перед цими силами, які боролися з встановленим СРСР афганським урядом.

За офіційними даними, радянська армія втратила там 15 тис. солдатів та офіцерів. Але існують припущення, що ця цифра може бути більшою за рахунок зниклих безвісти та померлих від ран і нещасних випадків.

За підрахунками авторів книги “Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України”, близько 3 тис. загиблих були з України.

Втрати серед моджахедів та загалом серед афганців були суттєво вищими.

Утім, якщо керуватися принципом “за ким залишилося поле бою”, то переможцями цієї війни на виснаження стали саме моджахеди.

Автор фото, Getty

Висновки для України

Війна на виснаження впливає на все суспільство, а не тільки на армії і дотичні до них державні структури. Навіть у Німеччині, США чи Радянському Союзі, які воювали на “чужих територіях”.

А причинами перемог у таких протистояннях можуть бути різні фактори – від вдалої оборони і переваги у ресурсах (Західний фронт), до орієнтації на місцевості і підтримки союзників (В’єтнам і Афганістан).

Останній фактор союзників є ключовим зараз і для України – про що і говорить Валерій Залужний, деталізуючи, якою має ця допомога саме для перемоги, а не продовження війни.

Однак є ще один атрибут абсолютно всіх переможців воєн на виснаження – це високий бойовий дух протягом всього “марафону”.

Віра у перемогу, при реалістичній оцінці ситуації (якою б складною вона не здавалася), – це те, що дозволяло перемагати більш потужних ворогів. І допоможе знову.

Автор фото, Генштаб / Президентська бригада