Апартеїд
Історія апартеїду – чорні сторінки в історії Південної Африки. ПАР – єдина держава, в якій у другій половині двадцятого століття був узаконений расизм.
Апартеїд (apartheid на африкаанс – поділ) – політика обмеження в правах небілого населення Південної Африки, проведена в ПАР до 1994 року.
Обмеження прав чорних практикувалося в ПАР з часів появи там європейців. Саме слово “апартеїд” в сенсі “расова сегрегація” було вперше використано ще в 1917 році Яном Сматсом, що став згодом прем’єр-міністром Південно-Африканського Союзу. У 1948 році Національна партія, що представляє в першу чергу інтереси афріканеров, використовувала ідею апартеїду як програмну і перемогла на виборах (чорні південноафриканці права голосу не мали вже тоді).
Всі жителі Південної Африки були розділені по расової приналежності на білих, кольорових, чорних і індійців (азіатів). Для різних груп були встановлені різні права, природно найбільше їх було у білих. Було введено роздільне навчання і медична допомога, розділений транспорт, громадські та розважальна установи, церкви, заборонені змішані шлюби. Навіть лавочки і пляжі були “тільки для білих” і “для інших”.
Цікаво, що іммігранти з Японії, Тайваню і Південної Кореї, з якими ПАР підтримувала дипломатичні відносини і активно співпрацювала в економіці, хоча по факту і не ставилися до білої раси, але вважалися почесними білими і мали ті ж права, що і біле населення.
Розвитком політики апартеїду стало створення бантустанов (Bantoestan на африкаанс) – територій компактного проживання корінних чорних південноафриканців, по суті – резервацій. Уряд Південної Африки створило десять бантустанов на території ПАР і ще десять – в Південно-Західній Африці (Намібії), яка перебувала під управлінням ПАР. Було оголошено про незалежність цих псевдодержав. Фактично ж, бантустани були повністю залежні від ПАР, їх самостійність не була визнана жодною державою світу.
Чорне населення Південної Африки насильно переселяли в бантустани. Політики ПАР відкрито заявляли, що кінцевою метою створення бантустанов є положення, при якому жодна людина з чорним кольором шкіри не буде громадянином ПАР і, відповідно, не матиме жодних прав у цій країні.
Люди в бантустанах жили в злиднях, хоча і краще, ніж в інших африканських країнах. Чи не єдиним джерелом доходу бантустанов, крім прямих фінансових вливань від уряду ПАР, став розвиток на їх території грального бізнесу, забороненого в ПАР. Так, наприклад, в світі відомий “африканський Лас-Вегас” – Сан-Сіті (Sun City), побудований в сімдесятих в бантустані Бопутатсвана.
Після кінця режиму апартеїду в Південній Африці бантустани знову стали частиною ПАР.
Політика апартеїду викликала різку критику ПАР світовим співтовариством. Це рідкісний випадок, коли за часів холодної війни думки СРСР і західних держав практично збігалися. Апартеїд був офіційно засуджений ООН, визнаний міжнародними угодами одним із злочинів проти людства.
Через засудження і неприйняття апартеїду країнами – членами Британської Співдружності, в 1961 році Південна Африка виходить їх Співдружності і стає незалежною Південно-Африканської республікою. У 1994 році, після ліквідації апартеїду, членство ПАР в Співдружності було відновлено.
Апартеїд викликав потужний опір і в самій Південній Африці. Ряд організацій, в першу чергу Африканський національний конгрес (African National Congress), організовували численні акції протесту. Найбільш гучний резонанс у світі викликало повстання в Соуето.
16 червня 1976 учні середніх шкіл та студенти в Соуето, передмісті Йоганнесбурга, вийшли на вулиці на знак протесту проти примусового навчання на мові африкаанс. Протест був мирним, але поліція відкрила вогонь по демонстрантах. У місті розгорілося повстання, для придушення якого влада ПАР ввели в Соуето війська. Згідно з офіційними даними було вбито 23 людини, але інформаційні агентства повідомляли, що загинуло більше п’ятисот чоловік і тисячі людей були поранені.
Фотографія, яку ви бачите, зроблена південноафриканським фотографом Sam Nzima. На ній відображені Mbuyisa Makhubo, що несе смертельно пораненого дванадцятирічного Hector Pieterson, і сімнадцятирічна сестра Гектора Antoinette, що йде поруч. Ця фотографія облетіла весь світ і стала символом боротьби з апартеїдом.
В пам’ять про події в Соуето 16 червня тепер святкується в ПАР як День молоді.
До початку дев’яностих років правлячим силам ПАР стало ясно, що зберігати і далі існуючу систему апартеїду вже неможливо. Були звільнені політв’язні, амністовані дисиденти. Уряд почав діалог з опозицією. Його результатом стало проведення в 1994 році загальних виборів, на яких переміг Африканський національний конгрес. Епоха апартеїду закінчилася.
Апартеїд
Апартеї́д, апартхейд (мовою африкаанс аpartheid — роздільне проживання, від нідерланд. apart — роздільний) — ідеологія та державна політика панівного режиму білої меншості впродовж 1948–1989 у Південно-Африканській Республіці (до 1961 — Південно-Африканському Союзі), яка передбачала сегрегацію й дискримінацію населення за расовою та етнокультурними ознаками.
Зміст
Історична довідка
Уперше термін «апартеїд» було використано 1944 лідером т. з. очищеної Націоналістичної партії Д. Ф. Маланом (1874–1959), який очолив уряд після перемоги на виборах. Після завершення Другої світової війни перед меншиною нащадків європейських переселенців постала потреба обґрунтування монопольних прав на експлуатацію ресурсів країни й утримання політичної влади. Політика апартеїду передбачала запровадження сегрегації, тобто зміцнення расових бар’єрів у всіх сферах життя суспільства. Покликаючись на Біблію і учення Реформатської церкви, ідеологи апартеїду стверджували, що кожній расі властивий особливий, наперед визначений історичний шлях розвитку і спосіб життя. Це начебто зумовлювало згубність асиміляції однієї раси іншою, передусім для «вищої» білої раси.
На ранньому етапі запровадження апартеїду було ухвалено закони «Про заборону змішаних шлюбів» (1949) і «Про боротьбу з аморальністю» (1950), а також «Акт про реєстрацію населення» (1950), норми яких були подібними до норм Нюрнберзьких расових законів 1935. Ці документи забороняли змішані шлюби й сексуальні зв’язки (крім раніше укладених шлюбів) між «білими» й «не-білими».
Характеристика
Апартеїд полягав у закріпленні офіційного поділу населення на кілька расових груп, які різнилися за правовим статусом і соціальним становищем: білі, азійці (нащадки заробітчан із Британської Індії та малайці), етнічні бушмени й готтентоти, мулати і темношкірі. Політика апартеїду забезпечувала беззастережне домінування громадян європейського походження в політиці та економіці країни.
Проявом апартеїду стала політика «бантустанізації» — організація автономних територіальних утворень для темношкірого населення ПАР, до яких упродовж 1960–1970-х примусово переселялися корінні африканці з інших районів країни. На території ПАР було утворено 10 бантустанів, чотирьом із яких (Транскей, Бопутатсвана, Венда, Сіскей) було надано формальну незалежність, не визнану жоднною державою, окрім ПАР.
Міжнародно-правова оцінка
Світове співтовариство вперше звернуло увагу на вияви апартеїду 1946, коли відповідне питання було включено до порядку денного Генеральної Асамблеї ООН. Від 1962 як постійний орган створено Спеціальний комітет ООН проти апартеїду. 1973 Генкральна Асамблея ООН ухвалила міжнародну Конвенцію про припинення злочину апартеїду та покарання за нього. Цей документ офіційно визнав апартеїд злочином проти людства і джерелом загрози міжнародному миру та безпеці. 1977 Рада Безпеки ООН засудила апартеїд і запровадила обов’язкові санкції проти ПАР.
Після приходу до влади Ф. В. де Клерка (1989) розпочався відхід від політики апартеїду. 30.06.1991 дію всіх расових законів було скасовано.
Література
- Грибанова В. Образование в Южной Африке. От апартеида к демократическим преобразованиям. Москва, 2003;
- Allen J. Apartheid South Africa: An Insider’s Overview of the Origin and Effects of Separate Development. Lincoln, 2005;
- Жуков Д. Апартеид: история режима. Москва, 2007;
- Keable K. London Recruits: The Secret War Against Apartheid. Pontypool, 2012;
- Worden N. The Making of Modern South Africa: Conquest, Apartheid, Democracy. Chicester, 2012.