Де розташовувалася більшість французьких колоній в Африці

У Другій світовій війні Франція зазнала найбільших втрат і збитків з усіх західних країн — учасників антигітлеровської коаліції. Постраждало 80 департаментів (у Першу світову вій ну — 15). Промислове виробництво скоротилося майже втричі, а сільськогосподарське — вдвічі.

Суттєві зміни відбулися в політичному житті. Поразка у вій ні з Німеччиною у 1940 р. і німецька окупація ліквідували ре жим III Республіки, старі буржуазні партії дискредитували себе, значно посилився вплив комуністів. У 1945 р. ФКП налічувала 775 тис. чол.

Повоєнний Тимчасовий уряд очолив один з керівників Руху Опору генерал Шарль де Ґолль. Цей уряд відновив демократичні свободи, підвищив заробітну плату і пенсії, провів націоналізацію вугільних шахт, авіаційних кампаній, автомобільного заводу «Рено». Колабораціоністи (особи, що співробітничали з фашистами), звільнялись з державного апарату та віддавались під суд.

Найважливішим питанням внутрішнього політичного життя було прийняття Нової Конституції. Двічі проходили вибори до Установчих зборів, тричі проводився референдум. Ідея повернення до системи III Республіки була відкинута. У січні 1946 р. де Голль, який прагнув до створення республіки з сильною президентською владою, пішов у відставку.

13 жовтня 1946 р. на референдумі була схвалена Нова Конституція IV Республіки. Вона була однією з найдемократичніших в історії Франції, оскільки розширяла демократичні та соціальні права трудящих. Крім того, проголосила республіканський лад, загальне виборче право з 21 року, двопалатний парламент, право громадян на працю, відпочинок, організацію страйків, безоплатну світську освіту. Вперше жінки отримали рівні права з чоловіками. Це була. Конституція парламентської республіки з президентом, позбавленим надзвичайних повноважень і урядом підзвітним парламенту.

1948 р. промисловість досягла довоєнного рівня, а у 1958 р. в 2,5 рази перевищила його. Франція приєдналася до «плану Маршалла», взяла активну участь у створенні НАТО і «Спільного ринку».

У 1946-1954 pp. Франція вела колоніальну війну проти В’єтнаму, але зазнала поразки. З 1954 р. до 1962 р. подібна війна велася Францією і в Алжирі, але також невдало. У 1956 р. разом з Великою Британією та Ізраїлем вона воює проти Єгипту. Та ким чином, у 50-ті pp. Франція вела агресивну політику, беручи участь в ряді локальних воєн. її поразки у цих війнах свідчили про занепад її як колоніальної імперії.

За 12 років (1946-1958 pp.) існування IV Республіки змінило ся 25 урядових кабінетів, що свідчило про політичну нестабільність у країні. Ця нестабільність посилювалася невдачами у вій ні в Алжирі, де в травні 1958 р спалахнув заколот реакційного шовіністичного офіцерства, яке вимагало встановлення влади «сильної руки». Уряд погодився на це, влада була знову пере дана де Ґоллю. Почалася розробка Нової Конституції. У жовтні 1958 р. була прийнята Нова Конституція Франції, що означало кінець IV Республіки і початок V Республіки.

Згідно з новою Конституцією повноваження парламенту були значно звужені, а президента — розширені. Він фактично одер жав можливість одноосібно визначати внутрішню та зовнішню політику країни, призначати Прем’єр-міністра і міністрів без за твердження їх парламентом, право розпускати Національні збори, приймати, згідно зі ст. 16 Конституції, будь-які надзвичайні заходи, «які диктуються обставинами», при цьому він не несе ніякої політичної відповідальності за свої дії. Перелік основних прав громадян в Конституції був відсутнім.

Де Ґолль був президентом Франції у 1958-1969 pp. і багато зробив для підвищення її міжнародного авторитету та економічного розвитку. Було проголошено курс на зміцнення незалежності та самостійності Франції. Вона стала ядерною державою, посилила свою військову могутність. У 1966 р. Франція вийшла з військової організації НАТО, тому її штаб-квартира була перенесена з Парижа до Брюсселя. Проте Франція продовжувала брати участь у політичних структурах цієї організації. Значно покращилися відносини Франції з СРСР. Разом з тим посилився розпад Французької колоніальної імперії. У 1960 р. більшість французьких колоній в Африці здобули незалежність (Судан, Сенегал, Чад. — всього 14 держав).

Економічна політика де Ґолля характеризувалася активним втручанням держави в управління промисловістю. За допомогою державних замовлень та кредитів швидко розвивалися атомна та ракетна галузі, виробництво ЕОМ, пластмас. За 10 років (1958-1968 pp.) обсяг промислового виробництва збільшився на 60%.

Франція стала найбільшим експортером зерна, молочної продукції та вин; Це було досягнуто також за допомогою широкого використання праці іноземних робітників (7% працездатного населення країни — 1-ше місце у світі).

1968 р. у Франції виникла гостра політична криза. Конфлікт був пов’язаний з тим, що за останні роки посилився авторитарний характер влади, обмежувались можливості легальної опозиції, зростало безробіття.

Безпосереднім приводом до соціального вибуху були події в університеті Пантера (передмісті Парижа), де студенти були позбавлені права брати участь у вирішенні університетських справ.

їх підтримали студенти Сорбонни — найстарішого університету Франції (у Парижі). Вони вимагали покращення умов життя, перебудови системи освіти. Під впливом лівих радикальних елементів почалися заворушення, підпали. Поліція змушена була застосовувати силу. Але студентів підтримали інші категорії трудового населення.

13 травня 1968 р. понад 600 тис. трудящих вийшли на демонстрацію з антиурядовими гаслами. Розпочався загальний страйк, у якому взяли участь 10 млн. чол. — 2/3 усіх робітників і службовців Франції.

Уряд змушений був вдатися до поступок. Зарплату підвищили на 12-18%, відпустки збільшено до трьох тижнів, визнавались права профспілок на підприємствах, студентам гарантували реформу освіти. У 1969 р. на референдумі більшість населення не підтримала проект де Ґолля про адміністративно-територіальну реформу та реорганізацію Сенату і він змушений був піти у відстав ку. Невдовзі (9 листопада 1970 р.) засновник V республіки помер.

У 1995 р. президентом Франції було обрано лідера голлістської партії Об’єднання в підтримку республіки (ОПР) Жака Ширака, який до цього 18 років був мером Парижа. Спочатку Ширак проводив жорстку ліберальну політику в економіці, відмовившись від втручання держави в цю сферу, підвищив податки, що спричинило хвилю страйків.

Нинішній президент Франції виступає за Єдину Європу, намагаючись зміцнити позиції Франції, для чого проводить ядерні випробування. Взято курс на активізацію ролі Франції в Європі і в Африці. Останнім часом у Франції зменшилось безробіття, підвищився рівень виробництва. У вересні 1998 р. президент Франції Жак Ширак побував в Україні. У квітні-травні 2002 р. у Франції відбулися президентські вибори, на яких переконливу перемогу знову здобув Жак Ширак (майже 82 % голосів). Проте великою несподіванкою став вихід у II тур виборів лідера ультра правих Ле Пена. Новий уряд Франції планує зосередити свої зусилля на пенсійній реформі та боротьбі з вуличною злочинністю.

§ 26. Африка у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

Деколонізація — позбавлення колоніальної залежності; історичний процес надання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніям, що відбувалося, передусім, в Азії та Африці, за допомогою як мирних, так і військових засобів.

Пригадайте визначення понять: «колонія», «метрополія», «національно-визвольний рух», «суверенітет».

Процес деколонізації мав кілька етапів.

1. Середина 1940-х — середина 1950-х років. У цей період деколонізація відбувалася на Близькому Сході, у Південній Азії, Індокитаї. У 1956 р. цей процес захопив країни Магрибу (незалежність від Франції отримали Туніс і Марокко), Судан (від Великої Британії).

2. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Цей період відзначається найбурхливішим характером деколонізації. 1960-й — «Рік Африки», коли незалежність отримали відразу 17 африканських країн.

3. 1970-ті роки. Припинила своє існування остання найдавніша колоніальна імперія — португальська.

4. 1980—1990-ті роки. Незалежність здобули останні уламки колоніальних імперій у Африці й Азії.

2. ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ АФРИКИ

2.1. Здобуття незалежності країнами Магрибу. Алжир

У 1954 р. в Алжирі розпочалося повстання проти колонізаторів. Французькі колонізатори відповідали терором, арештами і стратами. Однак Франція була не спроможна протистояти ескалації війни. У результаті переговорів вдалося укласти угоду, що передбачала проведення референдумів у Франції та в Алжирі, у ході яких більшість висловилася за незалежність колонії. У 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР).

У 1956 р. у Парижі відбулися франко-марокканські переговори, що підтвердили визнання незалежності Марокко під владою султана Мухаммеда V. Іноземні війська залишили країну.

У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу.

У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. Відкриття родовищ нафти на території Лівії в 1959 р. докорінно змінило її економіку. Проте встановлення згодом диктатури М. Каддафі та її ліквідація в часи «Арабської весни» призвели до тривалої політичної нестабільності і складної гуманітарної обстановки в країні.

2.2. «Рік Африки»

У 1957 р. Велика Британія надала незалежність своїй колонії Золотий Берег (сучасна Гана), а в 1958 р. — Гвінеї. Кульмінацією процесу деколонізації був 1960 р. — «Рік Африки», коли незалежність здобули відразу 17 країн африканського континенту. Серед них:

• колишні французькі колонії: Камерун, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар), Нігер, Чад, Дагомея (сучасний Бенін), Верхня Вольта (сучасна Буркіна-Фасо), Габон, Берег Слонової Кістки (сучасний Кот-д’Івуар), Центрально-Африканська Республіка, Малі, Мавританія, Того (до 1956 р. була під англо-французьким управлінням), Республіка Конго (зі столицею Браззавіль);
• колишнє Бельгійське Конго (серед пізніших назв Конго-Кіншаса, Заїр, нині — Демократична Республіка Конго).
• колишня англійська колонія — Нігерія;
• Сомалі (утворилася з італійської та британської колоній).

2.3. Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки

Після повстання в столиці країни Кіншасі бельгійці в 1960 р. були змушені залишити свою колонію — Бельгійське Конго. Міжплеменні конфлікти, політичні й економічні протиріччя призвели до громадянської війни. «Конголезька криза» тривала до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося спрямувати в країну миротворчі сили.

Конго стало першою африканською країною, на території якої у війні брали участь кубинці. З одного боку, це були кубинські контрреволюціонери, яких підтримували США і які воювали проти комунізму. З іншого боку воювали їхні співвітчизники та ідеологічні супротивники — кубинські революціонери на чолі з Че Геварою.

У наступні роки тривав розпад колоніальної системи в Африці. Одна за іншою здобували незалежність колонії Великої Британії: у 1961 р. — Танганьїка, у 1962 р. — Уганда, у 1963 р. — Кенія, у 1964 р. — Занзібар. У 1964 р. відбулося об’єднання Танганьїки і Занзібару в нову державу — Об’єднану Республіку Танзанія. Тоді ж, у 1964 p., незалежність здобули Замбія і Малаві, у 1965 р. — Гамбія. До середини 1960-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніалізму.

3. КРАХ АПАРТЕЇДУ

3.1. Здобуття незалежності народами португальських колоній

Серед португальських колоній першою здобула незалежність у 1973 р. після тривалої збройної боротьби Гвінея-Бісау.

Квітнева революція 1974 р. в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності португальськими колоніями.

В Анголі в ході визвольної боротьби, у протиборстві з іншими угрупованнями, у 1975 р. перемогли війська Народного руху за визволення Анголи — Партії праці (МПЛА), лідери якої проголосили Народну Республіку Анголу (НРА) — державу прорадянської орієнтації. Для підтримки нової влади Куба перекинула в Анголу регулярні війська (СРСР спрямував військових спеціалістів). Розпочалася громадянська війна, під час якої зіткнулися геополітичні інтереси СРСР і країн Заходу.

Кубинські танкісти на радянському танку, Ангола, друга половина 1970-х років. Тільки на півдні Анголи воювали понад 40 тис. кубинських військовослужбовців; у бойових діях в Анголі брали участь більш як 10 тис. радянських солдатів і офіцерів

У Мозамбіку після здобуття незалежності в 1975 р. у політичному протистоянні брали участь Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), що цього ж року прийшов до влади і висловив прихильність до соціалістичного шляху розвитку країни, і угруповання Мозамбіцького національного опору (РЕНАМО). У країні розпочалася громадянська війна. На початку 1990-х років ФРЕЛІМО офіційно відійшов від проголошених соціалістичних принципів і взяв курс на ринкові методиуправління економікою. У 1992 р. укладено мирну угоду з РЕНАМО.

3.2. Південна Родезія (Зімбабве)

У британській колонії Південна Родезія (Зімбабве) жило понад 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених усіх прав. У 1965 р. владу в країні захопила «біла меншість» на чолі з прем’єр-міністром Я. Смітом. Однак «чорна більшість» розгорнула боротьбу за визволення країни під керівництвом Патріотичного фронту.

Лондон був змушений скликати конференцію всіх протиборчих сторін. На основі досягнутого компромісу в 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, у яких переміг Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Р. Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежна Республіка Зімбабве.

3.3. Південно-Західна Африка (Намібія)

Північно-Африканська Республіка (ПАР) перетворила територію Південно-Західної Африки (з 1968 р. — Намібії) на колонію, анексувавши її в 1949 р. З кінця 1950-х років у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). У 1978 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, у якій передбачалося припинення вогню між військами ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР із країни, проведення виборів. Однак ПАР затримала виконання резолюції більш як на 10 років.

У 1988 р. завершилися переговори між ПАР, Анголою і Кубою про виведення військ і політичне врегулювання в країні. Згодом у Намібію ввели миротворчі сили ООН, а в 1990 р. була проголошена незалежність країни. Першим президентом Республіки Намібія був С. Нуйома — лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної системи і ринкових відносин.

3.4. Південно-Африканська Республіка (ПАР)

У 1910 р. Капська колонія, Наталь, Трансвааль і Оранжева Вільна держава об’єдналися в британський домініон — Південно-Африканський Союз (ПАС). З 1948 р. расистський режим ПАС офіційно ввів політику апартеїду.

Терміни і поняття

Апартеїд (мовою африканс — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення залежно від расової приналежності політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до територіальної ізоляції.

Влада ПАС утворила 10 псевдодержав («бантустанів») для «чорних» і «кольорових» жителів країни. Території, де жили чорні, були тепер визначено як «білі», і місцеві перед від’їздом продавали їм свої землі задарма. У 1961—1994 рр. понад 3,5 млн людей насильно вивезли зі своїх будинків у «бантустани», де вони були приречені на злидні.

До 1950 р. уряд ПАС заборонив шлюби між білими і представниками інших рас. Згідно з прийнятими земельними законами більш як 80 % землі надали білій меншості, а чорним відтоді необхідно було мати з собою документи, які давали змогу перебувати в тому чи іншому районі. Для обмеження контакту між расами уряд апартеїду створив окремі державні установи для білих і темношкірих.

Світова спільнота засудила расистський режим ПАС, а ООН увела проти нього санкції.

Боротьбу проти апартеїду і дискримінації більшості населення ПАС (з 1961 р. — Південно-Африканська Республіка, ПАР) послаблювали політичні та міжплемінні суперечки. У країні існували два протиборчі політичні угруповання місцевого населення — Африканський національний конгрес (АНК), що представляв кілька африканських народностей, і зулуський Рух визволення (ІНКАТА).

АНК, створений ще в 1912 р., тривалий час діяв підпільно, влаштовував акції громадянської непокори. У 1961 р. АНК утворив збройне формування «Спис нації», однак його діяльність була паралізована масовими арештами, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув’язнення.

На знак протесту щодо політики апартеїду в ПАР молодий чорношкірий хлопець їде в автобусі, призначеному «тільки для білих»

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. Націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів.

Проте після приходу до влади у 1989 р. лідера Націоналістичної партії Ф. де Клерка розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. У країні здійснювалися демократичні перетворення.

Особа в історії

Нельсон Мандела (1918-2013 рр.) — південноафриканський політик і юрист, президент Південно-Африканської Республіки (19941999 рр.). Нельсон Мандела був першим президентом ПАР, обраним на демократичних, несфальсифікованих виборах. До свого президентствабув видатним борцем з апартеїдом і лідером АНК. Був засуджений і ув’язнений за участь у підпільній збройній боротьбі. Протягом 27-річного ув’язнення, більшу частину якого провів у тюремній камері на о. Роббен, Мандела став найвідомішою фігурою у боротьбі з південноафриканським апартеїдом. Переорієнтацію політики на примирення Мандела здійснював аж до свого звільнення у 1990 р., що полегшило мирний перехід до повної демократії у ПАР.

Нельсон Мандела: «Я — не месія. Я — звичайна людина».

Euronews (українською), 17.07.2013 р.

У 1991 р. Націоналістична партія офіційно вибачилася перед народом своєї країни за політику апартеїду. У 1990 р. звільнили Н. Манделу. На перших вільних, нерасових виборах у країні у квітні 1994 р. переміг АНК, Н. Мандела став президентом ПАР.

4. КРАЇНИ АФРИКИ на зламі ХХ-ХХІ ст.

Південно-Африканська Республіка — єдина економічно розвинена держава Африки. Відносно високим рівнем економічного розвитку вирізняється ряд країн Північної Африки (Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс).

Африка має величезну кількість корисних копалин і є найбільшим їх постачальником на світовий ринок. Окремі африканські країни є значними у світовому масштабі експортерами нафти й інших видів палива й сировини. З іншого боку, жорстокі та затяжні громадянські війни в Анголі, Конго, Ліберії, Сьєрра-Леоне багато в чому були обумовлені саме боротьбою за надра цих країн.

Уряди багатьох держав намагаються здійснювати економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкових відносин, забезпечення економічної безпеки, інтеграцію у світові господарські процеси.

Проте, здобувши політичну незалежність, молоді держави Африки фактично не стали економічно незалежними.

Основні проблеми африканських країн:

• зростання залежності від зовнішніх чинників: кон’юнктури на світових товарних ринках, кредитів, закордонних інвестицій;
• низький рівень розвитку інфраструктури;
• збереження загальної неграмотності та низької професійної кваліфікації значної частини населення;
• високий рівень зовнішньої заборгованості;
• поглиблення екологічної кризи;
• збільшення соціальної нерівності, низький рівень доходів більшості населення;
• поширення СНІДу (у деяких країнах кількість інфікованих сягає 75 %), різних хвороб, зростання обороту наркотиків і зброї;
• міжплеменні конфлікти, громадянські війни і кризи.

На початок XXI ст. у багатьох африканських країнах влада нерідко належить родинам великих власників. Значний вплив на політичну ситуацію здійснюють армія, а також мафіозні структури, пов’язані з наркобізнесом і контрабандою зброї.

Геноцид в Руанді: з такою швидкістю не вбивали навіть нацисти.

Euronews (українською), 04.02.2014 р.

Чи можна застосувати поняття «геноцид» до масових вбивств в Руанді?

Захоплення влади певною релігійно-етнічною групою зумовлює репресії проти інших народностей і племен (Уганда, Руанда, Бурунді та ін.). Опір центральній владі чинять збройні формування різних політичних і релігійно-етнічних угруповань у Чаді, Уганді, Судані, Сомалі, Сьєрра-Леоне й інших країнах. У ході десятків великих збройних конфліктів, які відбулися за постколоніальний період, загинуло близько 10 млн осіб.

Але й «стабільність» політичних еліт при владі призводить до багатьох лих. Так, правителем Зімбабве у 1980—2017 рр. був диктатор Роберт Мугабе. Його волюнтаризм, прихильність до соціалізму через відмову від ринкової економіки призвели країну до стану однієї з 10 найбідніших країн світу. Зімбабвійський долар став «сміттєвою валютою» після того, як інфляція досягла 500 млрд відсотків у 2008 р.

«Деколонізація». Карикатура Ф. Берендта (F. Behrendt), 1960 р.

Водночас наприкінці ХХ ст. у багатьох країнах Африки намітилися позитивні зміни; почала діяти багатопартійна система.

Проведення XIX Чемпіонату світу з футболу в ПАР у 2010 р. стало свідченням прогресу африканських країн. Це був перший спортивний форум такого рівня, який відбувся в Африці.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Систематизуємо нову інформацію

• 1. Визначте основні етапи деколонізації.
• 2. Розкажіть про здобуття незалежності країнами Північної і Тропічної Африки.
• 3. Визначте головні особливості боротьби за незалежність країн Південної Африки.
• 4. Схарактеризуйте політику апартеїду в Південній Африці та хід боротьби проти нього.
• 5. Визначте негативні чинники в економіці сучасних африканських країн.
• 6. Назвіть держави, які втручалися у воєнні конфлікти в Африці після здобуття незалежності африканськими країнами.
• 7. Поясніть поняття: деколонізація, Рік Африки, апартеїд.
• 8. Покажіть на карті країни, що здобули незалежність у «Рік Африки».

II. Обговорюємо в групі

• 1. Зіставте особливості боротьби за незалежність країн Південної Азії та країн Африки.
• 2. Схарактеризуйте роль СРСР і Куби у процесі деколонізації африканських країн.

III. Мислимо творчо й самостійно

• 1. Зіставте боротьбу з апартеїдом на півдні Африки з боротьбою проти сегрегації та расизму в США у 1960-1970-ті рр.
• 2. Чи можна вважати Африканський континент регіоном із найбільшим економічним потенціалом?

ВАЖЛИВІ ДАТИ

середина 1940-х — 1990 р. — процеси деколонізації в Африці

1960 р. — «Рік Африки»: здобуття незалежності 17 африканських країн

початок 1990-х років — ліквідація режиму апартеїду в ПАР

1994 р. — перші вільні загальні вибори в ПАР

Світова колоніальна система на Сході та в Африці: формування. Реферат

Колоніалізм – досить складне явище всесвітнього масштабу, що сягає корінням далекого минулого людства, воно виникло з появою держави, існувало ще в рабовласницьку і феодальну епохи. Власне слова “колонія”, “колоніалізм” походять від латинських термінів “колон”, “колонат”, що означали різну форму залежності сільського населення у Давньому Римі. З часом слово “колонія” набуло самостійного значення: так почали називати поселення, створені вихідцями з іншої країни, такими колоніями-поселеннями володіли і Давній Єгипет, і Греція, і Рим, й інші держави.

За феодальної епохи колоніалізм набув найбільшого розвитку під час різкого загострення внутрішніх суперечностей у європейських країнах. Так у ХІ-ХIIІ ст. великі групи зубожілого населення Західної Європи, очолювані рицарями-феодалами, рушили в хрестові походи на Близький Схід визволяти Гроб Господній. Хрестоносці створили там феодальні держави-колонії, більшість жителів яких становили підкорені ними місцеві мешканці. Але проіснували ці держави недовго – менше двох століть.

Початок розвитку колоніалізму як світового явища припадає на кінець XV – початок XVI ст. і пов’язаний з утвердженням у Західній Європі капіталістичних відносин. Збільшення попиту на золото, що стало своєрідним універсальним товаром, відіграло особливо важливу роль у прагненні європейців до пошуків нових земель. Подрібнення феодальних володінь і розорення частини феодалів, посилення суперництва між окремими феодальними кланами також викликали потребу в нових шляхах на Схід та нових землях. Але зв’язки між середньовічною Європою та Близьким Сходом і через посередницьку торгівлю з Індією та Китаєм суттєво скоротились внаслідок турецьких завоювань.

Значний поштовх розвиткові колоніалізму дали Великі географічні відкриття, що визначили два головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і навколо Африки через Індійський океан в Азію. Піонерами ж колоніальних загарбань виступили не найрозвиненіші в економічному відношенні, але з найбільшим досвідом судноплавства й морської торгівлі країни – Португалія та Іспанія. За посередництвом Папи римського Олександра VI у 1493 р. вони уклали, очевидно, першу в історії угоду про територіальний поділ світу, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Атлантику на відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішого пункту островів Зеленого Мису, приблизно по 49 градусу західної довготи.

Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на захід – Іспанії. Але інші європейські держави, передусім Англія і Франція, відкидали ці зазіхання; англійці, наприклад, невдовзі проголосили принцип свободи морів, що урівноважував усі християнські країни в їхніх правах на нові землі. І португальська, й іспанська, а згодом голландська, британська, французька, німецька та бельгійська колоніальні системи утверджувалися, зрештою, насильницьким шляхом.

На Сході та в Африці європейці зіткнулися з різними за рівнем розвитку суспільствами – від примітивних, родоплемінних до феодальних і так званих азійських. У військово-технічному відношенні ці суспільства поступалися колонізаторам, перевага котрих зростала в міру швидкого розвитку промисловості, науки й техніки в Європі.

Після того як у 1498 р. Васко да Гама обігнув Африку й досягнув Індії, португальці підпорядкували багаті міста-держави східно-африканського узбережжя, Перської затоки, Західного Індостану та Південно-Східної Азії. Але вони створювали лише опорні пункти на узбережжі й рідко просувалися вглиб захоплених територій, тому в подальшому більшість португальських володінь в Азії перейшли до рук Голландії та Британії. У підпорядкуванні Лісабона в Африці залишилися острови Зеленого Мису (Кабо-Верде), Гвінея (Бісау), Ангола і Мозамбік, кілька міст-колоній в Індії з центром у Гоа, Східний Тімор і Аоминь (Макао) на півдні Китаю.

У XVII ст. в Західній Європі виникли так звані Ост-Індські компанії – британська (1600-1858), голландська (1602-1798) й французька (1664-1770, 1785-1793), які дістали право на загарбання нових земель на Сході, їхню практично безконтрольну експлуатацію та монопольну торгівлю. У 1618 р. Британія створила свій перший форт у Гамбії в Західній Африці й закріпилась на Золотому Березі (Гапа), в 1637 р. Франція заснувала форт у гирлі Сенегал, у 1652 р. Голландія захопила район мису Доброї Надії, створивши там Капську колонію.

Через століття британська Ост-Індська компанія захопила Бенгалію – одну з економічно найрозвиненіших частин Індії, поклавши початок повному колоніальному підпорядкуванню цієї великої азійської країни. В останній чверті XVIII ст. компанія серйозно потіснила французьких конкурентів, розгромила Майсурську державу на півдні Індостану та розв’язала загарбницькі війни проти Конфедерації маратхських князівств і Сікхської держави, які ще зберігали незалежність.

Гостра боротьба між британською й голландською Ост-Індськими компаніями розгорнулася за володіння Індонезією – однією з найбагатших країн Сходу. Але тут англійцям довелося поступитися, до сер. ХVIIІ ст. в руках голландців опинилася майже вся Ява і Сулавесі, ряд інших островів, але остаточно країна була підкорена ними лише у XIX ст.

Після того як Північна і Південна Америка в останній чверті ХVIIІ – першій чверті XIX ст. завоювали незалежність, колоніальні інтереси європейських держав зосередилися виключно на Сході й у Африці. Саме там колоніалізм сягнув свого найвищого розквіту та могутності, саме там почався і завершився розпад світової колоніальної системи.

У 1849 р. британська Ост-Індська компанія після тривалої кривавої війни завоювала князівство Пенджаб, завершивши таким чином підпорядкування Індії. Це відкрило Лондону шлях на північний захід, в Афганістан, і на південний схід – у Бірму. Після англо-афганських війн 1838-1842 рр. і 1878-1881 рр. зовнішня політика Кабула потрапила під британський контроль, але добитися повного підкорення Афганістану колонізатори так і не змогли. Зате в результаті першої (1824-1826) й другої (1852-1853) англо-бірманських війн, які вела Ост-Індська компанія силами найманих індійських солдат-сипаїв під командуванням англійських офіцерів, була захоплена південна частина Бірми. У 80-і рр. ХІХ ст. Британія повністю підпорядкувала цю країну.

З кінця XVIII ст. активізувалася британська експансія у Південно-Східній Азії, де Лондону вдалося витіснити португальців з Малаккського султанату. У 1819 р. була заснована військово-морська база в Сінгапурі, що стала головним опорним пунктом Британії в цій частині світу, а в 1888 р. британськими протекторатами стали Сабах і Саравак на півночі Калімантану.

Від Британії намагалася не відстати й Франція, котра в сер. XIX ст. захопила Камбоджу й Південний В’єтнам та зробила їх своїми колоніями, а в 1885 р. змусила ослаблий Китай залишити Північний В’єтнам, встановивши над ним протекторат. Після цього Париж створив т. зв. Індокитайський союз (В’єтнам, Камбоджа, Лаос) на чолі з французьким генерал-губернатором.

Протягом ХІХ – поч. XX ст. Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією та Італією було колонізовано (крім уже існуючих португальських володінь та Капської колонії, що під час наполеонівських війн у 1806 р. була захоплена Британією) майже 80% території Африки.

Лише Ефіопії вдалося відстояти свою повну незалежність у війні з Італією в 1894-1896 рр. Та ще у Західній Африці зусиллями американських аболіціоністів у 1847 р. на викуплених у місцевих вождів ділянках земель для колишніх рабів була створена незалежна Республіка Ліберія.

Єгипет, окупований після запеклого опору британськими військами восени 1882 р., номінально залишався частиною Османської імперії з власним кабінетом міністрів, але фактичним правителем країни став британський генеральний консул, що спирався на окупаційну армію.

Типи колоніальної політики

Контроль над підкореними країнами Азії й Африки, що виступали джерелами сировини і ринками збуту промислових виробів розвинених капіталістичних країн та сферами прикладання капіталу, давав колоніальним державам величезні економічні вигоди. Але за спільності цілей колоніальна політика кожної держави мала свої особливості.

Наприклад, Португалія крім практикованих усіма колоніальними державами методів військово-поліцейського придушення і економічної експлуатації використовувала й інші, досить тонкі засоби впливу на підпорядковані народи, включно із заохоченням змішаних шлюбів та наданням права асимілюватися, тобто зрівнятися тією чи іншою мірою у правах з європейцями.

Правда, щоб стати т. зв. ассимілядуш, потрібно було довести свою підготовленість до цього за рівнем освіти й суспільного становища. Не дивно, що в Анголі в 30-і рр. XX ст. було лише 24 тис. ассимілядуш з приблизно 3 млн. мешканців, а в Бельгійському Конго, де система колоніального правління була подібною до португальської, у 50-і рр. лише 0,8 тис. з приблизно 14 млн. корінних жителів частково отримали ті права, якими володіли в цій колонії європейці.

У Британській світовій імперії склалося кілька типів колоніальних володінь. Такий “білий домініон”, як Південно-Африканський Союз (з 1910 р.), користувався самостійністю, що постійно збільшувалася. Він не лише мав власний парламент, уряд, армію та фінанси, але й сам володів колонією – Південно-Західною Африкою за мандатом Ліги Націй (з 1920 р.).

Протекторатами ставали колоніальні країни з відносно розвиненою державною владою і суспільними відносинами (Єгипет, Катар, Північне Сомалі та ін.). У них існували два рівні колоніального управління: генерал-губернатори, призначені Лондоном, були повновладними господарями підкорених країн, а так звана туземна адміністрація (місцеві правителі й вожді) користувалася обмеженою самостійністю й була наділена певними судовими та поліцейськими повноваженнями.