Гіпотези про матріархат і міфи про берегиню в Україні: що варто знати

«Від давніх-давен усі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського [українського] народу, признавали, що русини [українці] обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свободніше, аніж їх сусіди. У родині ж жінка займає дуже поважне й почесне становище», — Іван Франко 1

Існує думка, ніби в українській традиційній культурі панував матріархат. Ця теза виникла у другій половині ХІХ століття, за часів популярності теорії соціальної еволюції Йогана Бахофена. Згідно з нею, одним з обов’язкових щаблів розвитку кожного суспільства був час, коли у родині владу мали жінки. У суспільстві досі можна почути тези, які підтверджують цю ідею.

Разом з докторкою історичних наук Оксаною Кісь ми з’ясуємо, чому існування матріархату не підтверджене, у якій формі ідея споконвічного верховенства жінок втілилася в українській міфотворчості та яку шкоду це може нести сучасному суспільству.

Звідки з’явився міф про матріархат?

Як вже згадувалося вище, вперше сформулював теорію матріархату швейцарський антрополог Йоганн Якоб Бахофен у XIX столітті 2 . Проте він не використовував самого терміну «матріархат», а замість цього послуговувався терміном «материнське право» (у сенсі материнська влада). Антрополог Льюїс Морган та філософ Фрідріх Енґельс теж відіграли важливу роль у розвитку цієї теорії 3,4 .

«Бахофен, Льюїс Морґан і Енґельс були авторами, які обґрунтовували ідею, що суспільство еволюціонувало так само, як природа (за тогочасними уявленнями про еволюцію — прим. ред.). Вони намагалися пояснити розвиток людства від простіших до складніших форм теорією соціальної еволюції.

Саме теорія соціальної еволюції й описувала явище, коли нібито існували жіночі культи, жіноче право, а родовід вівся за материнською лінією (матрилінійність). Мовляв, всі суспільства мають пройти кілька стадій у своїй еволюції. І перша доцивілізаційна стадія — це коли суспільство будується навколо жінок, навколо жіночих культів, жіночих цінностей, жіночого родоводу. І це все загалом, як вони припускали, мало означати також і владу жінок», — розповідає Оксана Кісь.

Проте теорія соціальної еволюції та теорія матріархату піддаються критиці та вважаються недоведеними 5,6 .

«Теорія соціальної еволюції давно спростована, адже немає такої лінійності у розвитку людських суспільств: кожне рухається власною траєкторією. Тим паче несправедливо вважати, що якісь культури були більш прогресивними, а інші — більш примітивними. Просто немає сенсу порівнювати суспільства на предмет відсталості, а теорія соціальної еволюції передбачає таке розуміння: хтось досяг певного щабля розвитку, а хтось “десь застряг”».

Що ж до доби матріархату, то його автоматично сприймають як опозицію до патріархату. Насправді жодні дослідники не віднайшли такого суспільства, де зберігалася б або існувала гендерна ієрархія у зворотному порядку, де жінки мали б такий самий авторитет, як чоловіки в патріархальних суспільствах.

«Жодного суспільства, яке б відповідало характеристикам влади, авторитету, доступу до ресурсів та прийняття рішень для жінок знайдено не було, або принаймні мені про це не відомо», — наголошує Оксана Кісь.

Як міф про матріархат втілився в українській міфотворчості?

У нашій культурі матріархат втілився в національному образі берегині на хвилі романтичного національного піднесення у кінці XX століття. Особливу роль у ньому відіграли книги Василя Рубана і Василя Скуратівського. Письменники незалежно один від одного написали праці з однаковою назвою «Берегиня», опубліковані у 1992 та 1987 роках відповідно, у яких описали Берегиню як покровительку родини, що «оберігала» дім і сім’ю.

Ці книжки — продукт літературної творчості, а не історичні джерела. Попри це, образ швидко поширився. Його підхопили й інші літератори, як, наприклад, Сергій Плачинда у «Словнику давньоукраїнської міфології» чи Валерій Войтович у «Міфах та легендах давньої України». Не залишили без уваги берегиню й автори псевдонаукових статей.

Чи є у міфу глибоке коріння?

Археологиня Юлія Буйських у своїй лекції «Берегиня: про один новітній міф та його деконструкцію» зазначає: «Археологічні джерела не дають нам про “берегиню” ані краплини матеріалу, що примушує замислитися над питанням: а чи була в різнорідних, умовно кажучи, “давніх слов’ян” така богиня?»

Узагальнивши своє дослідження антропологиня зробила висновок, що у фольклорно-етнографічних матеріалах XIX — початку XX століть навіть згадок про берегинь немає. Також зазначає, що не знайдено жодного усного тексту від носія місцевої традиції про берегиню, а «реконструкції образу» на основі малої кількості однотипних згадок є «неприйнятними з точки зору усталених наукових практик» 12 .

Оксана Кісь доповнює: «Юлія Буйських зробила детальну роботу, перелопатила праці знаних фольклористів і з’ясувала, що вони фактично також вигадали цей зв’язок. Жодних джерел, на які можна було б спертися, немає. Тобто всі трактування є припущеннями. А вже те, чим ми оперуємо сьогодні — чиста фікція, тому що воно навіть не має стосунку до міфології, а є повністю штучною конструкцією, в основі якої лежить матріархатний міф, для якого знайшли дуже зручний та привабливий образ».

Підписатися на Куншт

Чому це шкідливо?

«Сформулювали міф письменники. Я не думаю, що вони зробили це навмисно. Це продукт їхньої креативності, пристрасті до фольклору, а крім того, ще й патріотизму. Усе це вилилося у такий атракційний образ богині, яка є втіленням найвищих жіночих чеснот та ще й наділена владою та авторитетом. Тобто така сильна матір. Міф ліг на дуже вдячний ґрунт спраглої української громадськості, яка потребувала нових ідей. Він дуже добре проріс, тільки інша справа, що під тим нічого немає. Це порожній звук», — пояснює Оксана Кісь.

Міф про берегиню, з одного боку, підтримує ілюзії про особливе становище жінки в Україні, а з іншого — дає моральні підстави для витіснення жінок у дім та сім’ю, де вони «такі важливі».

«Берегинство настільки сакралізує сімейно-материнські ролі, що за цим годі побачити інші можливості для жінок. Так, наче жінка, яка не реалізує себе через материнство і дім, недостойна визнання і не має жодної суспільної цінності. Це не дуже приваблива модель для молодих, амбіційних, професійно активних жінок і, очевидно, що це виглядає сміховинно, архаїчно й утопічно», — додає Оксана Кісь.

Докторка історичних наук Тетяна Орлова у свої статті «Міфологема “Берегині” у світлі критики українських суспільствознавців» 13 згадує, що такої думки дотримується й літературознавиця Соломія Павличко, що у своїй праці «Фемінізм» писала: «Ця теорія має надати несправедливому зведенню статусу жінки до другорядних суспільних ролей романтичного серпанку. Крім того, вона має відволікти їх від сучасної проблематики до гордого захоплення власним минулим» 14 .

Чи були все ж в Україні прояви більш «м’якого» патріархату?

«Нам треба вже схаменутися та перестати міряти себе іншими країнами. М’якша форма, жорсткіша форма — це не принципово», — вважає Оксана Кісь.

Науковиця також розповідає, що порівняння, переважно з Росією, пов’язані з періодом кінця ХІХ століття, коли напрацювалася українська національна ідея: «Українці вибудовували себе як інакших, як відмінних від росіян. І творці української історії та етнографії так активно намагалися довести нашу відмінність, нашу інакшість, що безкінечно протиставили українців, наприклад, російському «Домострою» (пам’ятка російської літератури, згідно з якою у сімейному житті необхідно було дотримуватися суворої ієрархії; кожен член сім’ї, повинен був знати своє місце та обов’язки — ред.) чи звичаям снохацтва (статеве співжиття свекра з невісткою. Практика була широко поширена в російському селі. В Україні також зустрічалися поодинокі випадки, переважно в горах – ред)».

«Єдине чим ми можемо міряти права та можливості жінок в Україні — це порівнювати з правами та можливостями чоловіків в Україні. Це єдиний критерій стосовно якого ми можемо говорити: чи були жінки повноправними, чи мали якусь частку прав, чи мали можливості вибору, чи мали доступ до ресурсів?».

З точки зору ресурсів у нас справді було звичаєве право та майновий інститут материзни. За ним, «скриня», у якій були одяг, рушники, хустки, постіль та подібні речі, а також худоба та земельна ділянка, подаровані молодій її батьками, були власністю дружини. І чоловік не міг їх відчужувати всупереч її волі. Материзна дійсно надавала жінкам певні ресурси.

Проте Оксана Кісь наголошує: «Ми маємо дивитися на це в контексті. Бо материзну жінка не могла витратити на свій розсуд. Це була спадщина, яку треба потім взяти та передати своїй дочці, а не витрачати на свої потреби. Хоча цей інститут дійсно гарантував, що у разі чого жінка не залишиться “гола, боса, простоволоса”, якщо чоловік, наприклад, пияк і марнотратник і змарнує увесь сімейний маєток».

Також цікаво, що жінка як господиня могла розпоряджатися частиною продуктів так званого «жіночого господарства». До нього належали городина, молочні продукти та яйця. Їх жінки могли продати та витрати на свої потреби або потреби своїх дочок.

«Це дозволяє говорити про певні майнові права, які були не в усіх культурах. Але це мізерні гроші, бо основу селянського господарства все ж складали рільництво та тваринництво, а рішення з приводу землі та худоби жінки не ухвалювали. Це вважалося у власності чоловіка. І якщо чоловік марнотратник, то він міг продати усю землю, а жінка не могла нічого зробити. Вона могла б спробувати апелювати до громади, але мало хто й коли втручався в сімейні стосунки», — пояснює Оксана Кісь.

Загалом жінки наприкінці XIX — на початку XX ст. займали другорядне становище та мали коритися волі чоловіків. Вважалося, що тільки народження хлопчика робило жінку жінкою, а сім’я, у які були тільки дочки, вважалася нещасною.

Оксана Кісь розповідає, що дівчата, як вважалося, розносять сімейне майно, бо їм треба давати посаг, і вони йдуть в інші родини, тоді як хлопці залишаються при землі й приносять посаг своїх майбутніх дружин.

Дівчині належало берегти свою невинність, аби потім подарувати цноту не стільки своєму чоловікові, скільки його родині. У іншому випадку її привселюдно ганьбили та принижували 15 . Хоч «ідеалом» подружнього життя була злагода, утім у чоловіка було виняткове право застосувати фізичне покарання до дружини за певні провини. Наприклад, якщо виявлялося, що дівчина прийшла у шлюб не цнотлива, то її міг привселюдно набити наречений 16 .

На навчання дівчат віддавали рідше, адже це вважалося «недоцільним». У 1897 році, коли відбувся останній перепис в Російській імперії, частка письменних українок, що жили на її території, була 4 % – на противагу 11%-12% письменних чоловіків.

«Нам хочеться вірити, що українкам було краще, ніж іншим жінкам, але, на жаль, це нітрохи не допомагає сучасним українкам зрозуміти, чому продовжує зберігатися гендерна дискримінація й асиметрія в багатьох сферах. Тобто ми можемо якимись речами пишатися, проте не варто закривати очі на проблеми. Це минуле, його просто треба визнати. Якщо ми його ігноруємо чи прикрашаємо, то не можемо знайти спосіб з нього виплутатися, воно продовжуватиме отруювати наше сьогодення.

Мені здається, що ці міфи про матріархат та берегинство самі себе вичерпають, бо як себе не втішай, воно просто немає ґрунту під собою. Вважаю, що варто більше говорити про сьогодення і дивися на речі, що нас оточують. Бо скільки не шукай в суспільстві матріархат, це не допоможе побороти дискримінацію, яка існує через патріархат», — стверджує Оксана Кісь.

Посилання:

1. Жіноча неволя в руських піснях народних.
2. Johann Jakob Bachofen.
3. Systems of consanguinity and affinity of the human family.
4. Friedrich Engels Origin of the Family, Private Property, and the State.
5. Cultural evolution.
6. Matriarchy.
7. Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології.
8. Інтерв’ю антропологині Оксани Кісь.
9. Рыбаков. Язычество древних славян.
10. С.Л. Николаев, А.Б. Страхов. 1987. К названию бога-громовержца в индоевропейских языках.
11. «Берегиня»: спроба деконструкції одного «кабінетного» міфа.
12. Ґендерний підхід: історія, культура, суспільство.
13. «Міфологема “Берегині” у світлі критики українських суспільствознавців».
14. Павличко С. Фемінізм.
15. Інтимні обряди українців
16. Ірина Ігнатенко «Як ми кохалися».
17. «Українські жінки у горнилі модернізації» під загальною редакцією Оксани Кісь.

Правда і міфи про український матріархат

Теорія матріархату з’явилась в середині 19 сторіччя. Її автором є німецький філософ Йоганн Якоб Бахофен. Він вважав, що епосі патріархату – цивілізованого суспільства – передувала доісторична епоха матріархату, коли жінки мали доступ до ресурсів та головних суспільних прав. Якщо розглядати її в контексті так званої теорії соціального розвитку, виявляється, що всі суспільства пройшли цей шлях розвитку, а матріархат є оборотним дзеркалом патріархату, такий ніби світ навиворіт.

Існує навіть легенда про Святого Петра, поширена в Україні. Суть в тому, що колись в давньому минулому країною правили жінки. Чоловіки опікувались домом і дітьми, а жінки поводились свавільно – ходили по шинках, пиячили, лупцювали та знущались з чоловіків. Останні почали просити Бога, щоби той врятував їх від такої неволі. Бог послав апостола Петра на перевірку – він ходив між людей та пересвідчився, що жінки правлять деспотично та несправедливо. Відтоді Бог вирішив передати владу, повноваження та ресурси мудрим та доброзичливим чоловікам. І відтоді в Україні настав лад.

Чи вам доводилося чути, що українська культура матріархальна? Є навіть поширений список свідчень про те, що українки були на поважному становищі. Але ретельне вивчення етнографічних матеріалів виявляє великі сумніви щодо позиції жінки як суб’єкта ініціативи та вибору.

Міф 1. Дівчата самі вибирали собі чоловіків та сваталися до парубків

Пояснення

В українській мові є слова, які свідчать про партнерство в шлюбі: “одружитися”, “побратися”, – але в той же час дівчину “віддають заміж” і вона “чекає та приймає сватів”. На перший погляд, ініціатива належала хлопцю. Але якщо придивитись ретельно, то виявляється, що рішення щодо шлюбу приймали батьки. В традиційній українській культурі родина сприймалась як господарська одиниця, тому економічні резони були вирішальними. На Волині казали: “Морги варги покривають” (морги – міра поля, варги – це невдала врода нареченої).

Приклади

Етнограф та фольклорист Володимир Гнатюк описував звичай “ярмарки на дівчата” на території бойківсько-гуцульського пограниччя. Перед Великоднем на ярмарок вздовж моста ставали матері з дівчатами, вбраними у святковий одяг. Хлопці, що шукали собі наречену, могли ходити та оглядати відданиць. На місці починалася розмова з батьками, і тут міг відбуватися шлюб. Як пише Гнатюк, чимало людей так одружувались: це була гарна нагода знайти собі дружину для мешканців віддалених сіл.

Інший звичай записаний на Покутті та Поділлі. Дівчина могла прийти в дім та наполягати на одруженні. Вірогідно, до такого нетипового методу могли вдаватися ті дівчата, які були збезчещені та саме від цього хлопця вимагали шлюб.

Міф 2. Партнерські та егалітарні стосунки в родині

Пояснення

Робота по господарству розподілялася між жінкою та чоловіком – в родині була гендерна диференціація праці. Була сфера, за яку відповідав чоловік (орання, худоба, майстрування, будівництво) і дружина (ткання, вбрання, прибирання, одяг, молочне виробництво, виховання та догляд за дітьми). Землеробство та скотарство були визначальними, тому що від них залежав добробут сім’ї – і чоловіка вважали головою. Він був володарем землі та будинку та представляв інтереси родини перед громадою.

Приклади

На рівні повсякденного етикету спостерігається багато свідчень про другорядне становище жінки. Взагалі, чоловік мав виховувати свою дружину та був відповідальним за її поведінку. Є навіть приказка: “Як добра жінка, то треба бити, щоб це не добавила, а як збавлена – аби це поправила”. Зустрічається і такий приклад: подружньою зрадою для жінок вважалось мати коханця на стороні, а для чоловіків – мати родину на стороні.

Винятковим є приклад материзни. Вона переходила дівчині у спадок від матері та належала виключно їй – це могла бути худоба, земля або скриня з майном. Якщо материзна була суттєвою, то це впливало на становище дівчини в родині.

Міф 3. Ідеалізація образу матері, що плекає дитину в “садку вишневім коло хати”

Пояснення

Існує ідеалізований образ матері, оспіваний у піснях та легендах, але треба розрізняти культурні образи та материнство як соціальну працю. В Україні материнство було невід’ємною частиною успішного сценарію життя жінки. Є навіть приклади, що деякі дівчата, які втратили надію на материнство, наважувались народити дитину.

В традиційній культурі – на більше ніж 90% селянській – контролю за народжуваністю не існувало, а також поняття декретної відпустки. Фактично жінка народжувала стільки дітей, скільки Бог дав. І весь той час, коли мала немовлят або була вагітна, повинна була виконувати свої функції: жати, прати та робити багато інших виснажливих справ.

Приклади

Існує статистика кінця 19 сторіччя, що смертність немовлят під час жнив досягала 20%, а часом — 30%. Причина досить проста: жінки мусили жати. Якщо вона вчасно не пожала, то вся сім’я голодувала – тому для жінок найважливішим було виконати свої функції. Немовля залишали старшим дітям, але не конче набагато старше, або бабусям, які вже не могли виконувати своєї праці. Дослідники хліборобських культур вважають, в догляді дітей матері не виконували головну роль. Та наводять приклад: мелодика і тексти колискових виглядають так, ніби створені дітьми, а не дорослими.

В традиційній культурі “вартість” дитини вимірювалась її внеском до родинної праці – тому втратити працівника було трагедією. Чим меншою вмирала дитина, тим менше горя спричиняла така подія. Є приклад голосіння матері щодо дівчини-підлітка:

“Робітнице моя, робітнице,
Хто мені буде так робити,
Як ти мені робила?
…
Тепер ти вмерла та я мушу сама робити”.

До смерті немовлят ставились як до цілком природного явища. Є красномовна приказка на Поліссі: “А що ті діти? Одне в пісок, друге в мішок” (у значенні – одне в пісок, в ґрунт, тобто поховане, друге – в мішок, тобто в колиску).

Міф 4. Українки завжди були дуже освічені

Пояснення

Безумовно, в цьому випадку апелюють до Анни Ярославни та інших жінок шляхетного роду, які вміли писати та створювали бібліотеки і школи, займались просвітницькою роботою. Але ці чудові жінки складали мізерну частку українського жіноцтва. В 1897 році відбувся останній перепис в Російській імперії: частка письменних українок, які жили на її території, була 4% (включно з жінками, що жили в містах). На території Австро-Угорщини ситуація була іншою: 18% жінок були письменні.

Пояснення просте: дівчаток в школу не віддавали, тому що це не вважалось за доцільне. Українська письменниця Наталя Кобринська пригадує, що на Галичині українські селяни навчались давати хабарі, щоб дістати довідку, що дівчата були в школі.

Приклади

Взагалі сценарій життя для жінки був передбаченим з моменту її народження: стати дівчиною, вийти успішно заміж, народити дитину, завести господарство, виховати дітей, стати бабцею. Якщо він не складався, то жінка вважала себе нещасною.

Треба відмежовувати історичні факти від літературного домислу. В цьому сенсі показним є випадок: лектор в бесіді на Полтавщині розпитувала про ставлення до покриток. В одному селі викладали дуже трагічний сценарій. Виявилось, що то була історія не з життя, а з літератури: “Так то ж Шевченко в “Катерині” написав”. Народна культура засуджувала покриток, але не доводила до межі. В житті існувала трохи складніша конструкція, ніж змальована у “Катерині”.