Внутрішня будова Землі: з яких шарів складається наша планета

Усередині Землі температура сягає кількох тисяч градусів. Але завдяки внутрішній будові планети на її поверхні можливе життя. Які шари і як впливають на це?

Який вигляд має внутрішня будова Землі? Сучасна наука виділяє 4 основні компоненти внутрішньої структури планети: земна кора, мантія, зовнішнє і внутрішнє ядро. Ці шари зручно порівнювати з радіусом Землі, який становить 6371 км.

Земна кора

Зовнішня тверда оболонка, яка вкриває всю планету, – це земна кора. У ній містяться всі форми земного рельєфу: гори, рівнини, дно океану. У цьому шарі зародилося і розвивається життя.

Товщина земної кори коливається від 5 до 70 км від поверхні. Вона становить лише невелику частину планети – менше 1% від її маси і 5% об’єму. Складається земна кора з відносно цілісних блоків – літосферних плит, які перебувають у постійному русі відносно одна одної.

Відомі два типи земної кори – континентальна (материкова) та океанічна. На частку материкової частини припадає 79%, океанічної – 21%, бо цей вид кори значного тонший (5-10 км) і складається переважно з базальтових порід. Материкова кора має тришарову будову:

• Верхній шар складається з осадових порід.
• За ним іде гранітний шар.
• Нижче за всі розташований базальтовий.

За складом майже половина маси земної кори складається з кисню, 25% становить кремній. До складу кори включено 18 хімічних елементів, серед яких найпоширеніші алюміній, залізо, кальцій, натрій, калій, магній. Вивчає будову земної кори молода наука геохімія.

Температура земної кори сприятлива для життя. Але на глибині 20-30 км вона починає зростати в середньому на 3 °С кожні 100 км.

Земна кора – складова частина літосфери – особливого шару, до якого включають також перехідний шар і верхній в’язкий шар мантії. Літосфера становить лише 1% радіуса планети, але саме вона дає змогу існувати життю на ній.

Літосфера вирізняється тектонічною активністю, у ній взаємодіють величезні плити земної поверхні, спричиняючи землетруси, виверження вулканів, горотворення. Активні вулкани розташовані по лініях глибинних розломів земної кори.

Мантія

Під земною корою міститься мантія – найтовстіший шар планети, що становить 70% її маси і 80% об’єму. Вона починається в середньому за 30 км від поверхні Землі і заглиблюється до 2900 км від поверхні.

Мантія складається із силікатних і оксидних порід із вмістом кремнезему до 45%, із кристалічних гірських порід, а також із рідкісних порід, які не зустрічаються в земній корі. В’язка структура мантії утворилася внаслідок часткового плавлення.

Температура у верхній частині мантії вже досягає 1000-1200 °С, підвищуючись до нижньої її межі до 4000 °С. У мантії спостерігається теплова конвекція: гарячіші речовини з нижніх шарів піднімаються до поверхні. Цей механізм стає причиною руху тектонічних плит земної поверхні, що спричиняють землетруси.

Верхній шар мантії дуже пластичний, повільно текучий. Під час виверження вулканів цей шар під тиском викидається у вигляді розпеченої магми, застигаючи в лаву. Виверження вулканів – доказ вогненних процесів у земних надрах. Вони дають деякі відомості про те, що відбувається глибоко всередині планети. Але сама мантія прекрасний термоізолятор: висока температура внутрішніх шарів Землі не спалює її поверхню.

Для безпосереднього дослідження шар мантії недоступний. Вивчати внутрішню будову Землі, як пише професор Володимир Філатов, почали тільки з кінця XIX століття, спочатку вимірюючи фізичні поля, потім за допомогою сейсмічних хвиль, що виникають під час землетрусів.

Найкоротший шлях до мантії від океанічного дна, де земна кора тонша. Сучасні бурові установки роблять надглибокі свердловини до 12 км, але буріння під товщею океану пов’язане з багатьма технічними труднощами.

Зовнішнє ядро

Ядро – найглибша частина Землі і найгарячіша. Складається воно з двох частин – зовнішнього рідкого і внутрішнього твердого ядра. Внутрішнє ядро ніби плаває в зовнішньому, між ними є деяка перехідна зона. Загальний радіус цієї сфери становить 3500 км, а маса – 30% маси планети.

Шар зовнішнього ядра починається на глибині 2900 км під поверхнею Землі, товщина його становить понад 2200 км. Складається зовнішнє ядро з розплавленого заліза (79%), нікелю (близько 5%), кремнію, сірки, кисню. Температура цього шару – від 4400 °С і підвищується до центру.

Із властивостями зовнішнього ядра пов’язане існування магнітного поля Землі. Воно виникло завдяки електропровідній рідині та вихровим струмам у ній, що генерують магнітне поле. Середня напруга магнітного поля всередині самого ядра в 50 разів сильніша, ніж на поверхні планети.

Навколо Землі це поле поширюється на кілька тисяч кілометрів і створює захисний шар. Він захищає планету від сонячного вітру, який би міг випарувати води всіх океанів, зробити атмосферу гарячою і непридатною для життя.

Внутрішнє ядро

Внутрішнє ядро – серцевина Землі. Його радіус – 1300 км, що трохи менше за радіус Місяця (1737 км). Воно складається із заліза, нікелю, деяких легких матеріалів. Але ці речовини в центрі Землі перебувають у твердому стані через великий тиск (близько 3,8 млн бар). Те, що внутрішнє ядро тверде, було визначено тільки в 1930-ті роки завдяки сейсмограмам землетрусів.

Чи можна докопати до ядра Землі? На цьому шляху лежать непереборні труднощі. Найголовніша з них – висока температура ядра, що перевищує 6000 °С, що можна порівняти з температурою поверхні Сонця. Джерело такого жару – розпад радіоактивних елементів. Тому зразки ядра для вивчення недоступні, і відомо про нього дуже мало. Уся інформація здобута непрямим шляхом за допомогою геофізики та геохімії.

Цікавий факт надає журнал National Geographic: ядро Землі, виявляється, значно молодше самої планети. У момент її утворення (близько 4,5 млрд років тому) вона являла собою однорідну кулю з гарячої породи. Лише в процесі охолодження утворилося ядро та інші шари.

Навіщо потрібно вивчати внутрішню будову Землі? Сайт геології Geology Science пояснює, що вивчення структури планети допомагає зрозуміти природу низки явищ: землетрусів, вивержень вулканів, формування континентів і океанічних басейнів.

Вивчення внутрішньої будови Землі виявляється не менш складним, ніж дослідження далеких космічних світів. Це залишається однією з не розгаданих людиною таємниць.

3. Літосфера та рельєф

Земля має складну внутрішню будову. Про неї дізнаються переважно на основі сейсмічних даних — за швидкістю хвиль, які виникають при землетрусах.

У будові Землі виділяють три основні складові: ядро, мантія та земна кора.

Земне ядро радіусом 3 500 км складається (гіпотетично) із заліза з домішкою легших елементів. Зовнішній шар ядра перебуває в рідкому розплавленому стані. Внутрішнє ядро радіусом 1 250 км тверде.

Рухи речовини в зовнішньому шарі ядра можуть бути причиною існування магнітного поля Землі (магнітосфери), що надійно оберігає все живе на поверхні Землі від згубної дії заряджених космічних частинок.

Мантія (лат. покривало, плащ) — внутрішня найпотужніша оболонка Землі, яка залягає між земною корою та ядром. Вона має потужність 2 900 км і становить 84 % (з ядром — 98 %) загального об’єму планети.

Зважаючи на високу температуру (вище 2 000 °С), речовина мантії під величезним тиском перебуває у твердому кристалічному стані. У верхній мантії, всього на глибині 50-70 км під океанами та понад 100 км під материками, знайдений м’який, пластичний шар мантії — астеносфера (слабка сфера). Її товщина — 200-250 км. Над ним — менш гарячий, жорсткий та крихкий шар мантії і земна кора. По астеносфері рухаються літосферні плити.

Земна кора — тверда, шарувата зовнішня оболонка Землі, що складається з гірських порід і мінералів, потужністю від 5 км під океаном та близько 80 км під гірськими спорудами материків (середня товщина — 35 км).

За масою земна кора на 90 % складена з восьми хімічних елементів: Оксигену, Силіцію, Алюмінію, Феруму, Кальцію, Калію, Натрію, Магнію.

Внутрішні оболонки мають різний речовинний склад. Це пов’язують з диференціацією первинної холодної речовини планети в умовах її сильного розплавлення. Вважають, що при цьому найважчі елементи (Ферум, Нікол та ін.) проникали вглиб, а відносно легкі (Силіцій, Алюміній) піднімались. Перші утворили ядро, другі — земну кору. При розплавленні одночасно виділялися гази та пара води, які сформували первинну атмосферу й гідросферу.

Поняття літосфера, літосферна плита

Літосфера (від грец. — камінь) — тверда оболонка Землі, що включає земну кору та верхній шар мантії, розташований на гарячій астеносфері. Потужність літосфери в середньому 70-250 км, з них 5-70 км — земна кора.

Літосфера немонолітна, вона розділена гігантськими розломами на літосферні плити.

Поверхня літосфери нерівна. Сукупність усіх її нерівностей називають рельєфом. Розрізняють позитивні й від’ємні форми рельєфу. Найбільші від’ємні форми рельєфу на Землі — западини океанів, а позитивні — материки. Це форми рельєфу першого порядку. Форми рельєфу другого порядку — гори й рівнини, як на суходолі, так і на дні океанів. Поверхня гір і рівнин має складний рельєф, що складається з дрібніших форм. Рельєф земної поверхні формується внаслідок дії на літосферу внутрішніх і зовнішніх процесів.

Внутрішні (ендогенні) процеси проходять усередині Землі та виявляються у тектонічних рухах, землетрусах і вулканізмі. З ними пов’язане утворення найбільш значних нерівностей земної поверхні, її безперервні зміни.

Тектонічні рухи — це сукупність горизонтальних і вертикальних рухів літосфери, що супроводжуються виникненням розломів та складок земної кори. Тектонічні рухи бувають повільними і швидкими.

У формуванні рельєфу земної поверхні найважливіша роль належить рухам літосферних плит.

Літосферні плити — великі блоки літосфери, що повільно ковзають по в’язкій речовині мантії. Найбільші з них: Євразійська, Північно-Американська, Південно-Американська, Африканська, Індо-Австралійська, Тихоокеанська, Антарктична й Паска.

Межі цих плит не завжди співпадають з межами материків і океанів. Усі великі плити, окрім Тихоокеанської та Наска, несуть на собі й материки й океани. Літосферні плити повільно, але безперервно переміщуються у горизонтальному напрямку. Швидкість їх руху невелика — 2-5 см на рік. Переміщення літосферних плит можна пояснити конвективними потоками в мантії.

Походження материків і океанів

Питання про утворення материків та океанічних улоговин остаточно ще не з’ясоване. Достеменно невідомо, як утворились перші материки та океани та якими вони були. Поки що існують лише гіпотези.

У 1912 р. цікаву гіпотезу висунув А. Вегенер, за якою гранітні брили материків ніби плавають на густішій і більш в’язкій базальтовій масі. У палеозої існував єдиний суцільний гранітний материк (Пангея), що виступав серед вод океану Панталасса. У мезозої та кайнозої цей материк розколовся на дві частини. Північна та Південна Америки відкололись від Європи та Африки й під впливом відцентрових сил відійшли далеко на захід. Між материками утворився Атлантичний океан. Відпливаючи на захід, материки Америки наштовхнулися на твердіші базальтові маси та зазнали їхнього опору, внаслідок чого передні частини їх зім’ялись у складки. Так утворились Кордильєри й Анди.

Африка відкололась від Азії та своєю південною частиною відійшла на південний захід, у результаті чого утворився Індійський океан. Австралія та Антарктида теж відкололись від Азії та Африки, відійшли від них і зайняли теперішні свої місця. Гірська смуга від Атлаських гір і Альп до Гімалаїв утворилася внаслідок руху материків, зумовленого відцентровою силою у напрямку до екватора. Острівні дуги на сході материка (Алеутські, Курильські, Японські, Філіппінські, Великі та Малі Зондські, Антильські, Південні Сандвічеві та інші острови) є уламками відповідних материків. Вони відірвались від материків через те, що відставали в русі.

Для обґрунтування своєї гіпотези А. Вегенер навів такий аргумент, як схожість обрисів берегів Європи, Африки та берегів Америк. Також він наголошував на подібності походження та однаковому віці порід на берегах Африки й Південної Америки та ін. Це теорія мобілізму.

Останнім часом ця гіпотеза відроджується під назвою неомобілізму (нові уявлення про рух материків). Спостереження на різних материках показали, що положення магнітних полюсів у минулі епохи не збігається з сучасними. Прихильники неомобілізму стверджують, що не магнітні полюси змінили своє місце, а змінили своє місце материки. З палеомагнітних даних виходить, що за останні 300 млн років Північна Америка та Європа розсунулися на 3 000 км. Так само дійшли висновку, що Австралія та південна частина Африки теж переміщувались.

Геологічне літочислення, геологічний вік

Історія Землі нараховує майже 5 млрд років. Про це вчені довідались із позаземних джерел, таких як метеорити та інші тіла Сонячної системи, а також із дослідження гірських порід і окам’янілостей земної кори. Щоб уявити собі довгу історію Землі, геологи подали її у вигляді геохронологічної таблиці, у якій геологічний час поділяють на ери, періоди, епохи.

Ери та періоди складають геологічний час. Ери змінювались від найдавнішої у такому порядку — архейська, протерозойська, палеозойська, мезозойська, кайнозойська. У архейській і протерозойській ерах (докембрій) відбулося первісне нарощування суходолу й відбулося відокремлення мантії від ядра, сформувалась первинна атмосфера і, ймовірно, виникло життя. На протерозой припадає головна фаза байкальської складчастості, внаслідок якої утворилися найдавніші гори (Прибайкалля та Забайкалля). У палеозої окремі ділянки суходолу з’єдналися, утворивши суперконтинент Пангея, що простягався від полюса до полюса. Почали розвиватися наземні рослини та панцирні тварини. Наприкінці цього періоду майже 90 % живих організмів вимерло внаслідок зміни клімату. У палеозої відбувалася почергова активізація тектонічних рухів (так звані тектонічні епохи), або складчастості — каледонська (девонський період), герцинська (кам’яновугільний і пермський періоди). У каледонську тектонічну епоху утворились Скандинавські гори, а в герцинську — Уральські, Шварцвальд, Аппалачі.

Мезозойську еру вважають епохою плазунів: динозаври жили на суходолі, іхтіозаври — в морях, птерозаври — у повітрі. Поверхня Землі була вкрита папоротями, хвощами, плаунами, з’явились хвойні та квіткові рослини.

Суперконтинент Пангея починає розколюватися, відбувається відокремлення Південної Америки від Африки, Австралії, Антарктиди.

Наприкінці мезозою відбулося зникнення динозаврів. Учені пов’язують це з падінням велетенського метеорита в Мексиці та з лавовими виверженнями на плоскогір’ї Декан, що призвело до зміни клімату.

Кайнозойська ера характеризувалася значним рухом літосферних плит, зміною обрисів материків. Унаслідок горотворних процесів (альпійська складчастість) виникли гори Кордильєри, Анди, Альпи, Карпати, Кавказ, Кримські гори, Піренеї, Памір, Гімалаї, Атлаські гори, нагір’я Тибет.

Життя на Землі набрало сучасних форм майже 16 млн років тому: з’явились нові види рослин і тварин, з’явилась людина. У цю еру відбулося глобальне похолодання (так званий льодовиковий період). Одночасно з ним відбувалася посуха в екваторіальних районах. Зменшились території лісів, виникли пустелі.

Близько 10 млн років тому Антарктида покрилася льодом, дещо пізніше — льодові покриви поширилися на значну територію північної півкулі. Льодовикові періоди змінювалися потепліннями і це впливало на зміни органічного світу.

Таким чином, сучасна будова Землі — результат усієї історії формування планети. Спочатку Земля, утворившись з протопланетної хмари, була холодною. Виділення тепла при стисненні та радіоактивному розпаді призвело до розігрівання речовини. При цьому важчі компоненти опускалися до центра планети, а легкі підіймалися до поверхні. У результаті утворилося кілька оболонок: ядро, мантія, земна кора.

ГЕОХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

Типи земної кори та гірські породи і мінерали, що її складають. Корисні копалини

Поєднання різних хімічних елементів утворюють однорідні за фізичними властивостям природні тіла — мінерали. З мінералів складаються гірські породи.

Гірські породи — сполучення одного або декількох мінералів, які утворилися результаті геологічних процесів. Найпоширеніші на Землі мінерали — польовий шпат, слюда, кварц. Кількість мінералів в породах є різною. Вапняк, наприклад, складений з одного мінералу — кальциту, граніт — з трьох: кварцу, польового шпату, слюди.

Гірські породи за походженням ділять на магматичні, осадові і метаморфічні.

Магматичні гірські породи утворюються при застиганні магми у глибині (наприклад, граніти) або на поверхні (наприклад, базальти) земної кори. Ці породи складають 60 % об’єму земної кори. До магматичних також відносять мармур, лабрадорит.

Осадові породи — це результат відкладення на суходолі та на дні океану уламків різних порід, що за механічним складом є рихлими (пісок, галька) або зцементованими (пісковик), органічними (вапняк, кам’яне вугілля), а також продуктами хімічних реакцій (калійні солі). Осадові гірські породи поділяють на уламкові (щебінь, галька, пісок), хімічні (калійна сіль, кам’яна сіль, вапняк), органічні (вугілля, крейда, торф).

У метаморфічні можуть перетворитись різні породи під дією високої температури, великого тиску, впливу розчинів і газів (наприклад, мармур, гіпс, сланці).

Упродовж усієї історії розвитку нашої планети на її поверхні й у надрах утворювалися різноманітні гірські породи. Ті з них, які використовує людина, називають корисними копалинами. Їх, як і гірські породи, поділяють за походженням на осадові, магматичні та метаморфічні.

Добувають корисні копалини, як правило, з невеликих глибин (максимальна глибина свердловини, з якої видобувають корисні копалини — до 12 тис. м). Отож вони тісно пов’язані з будовою саме верхніх шарів земної кори. Тому для різних тектонічних структур характерні певні види корисних копалин.

Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах тектонічних западин і плит платформових областей, а також передгірських крайових прогинів. Тобто вони характерні для структур, які в минулому були басейнами нагромаджень осадового матеріалу, що зносився з прилеглих територій.

Магматичні та метаморфічні корисні копалини поширені в гірських місцевостях зі слідами вулканічних процесів, а також у кристалічних щитах, де близько до поверхні залягають давні магматичні та метаморфічні породи. Формуються їхні родовища, як правило, на стиках літосферних плит.

Так, на континентах, у місцях розвитку рифових зон утворюються родовища марганцю, заліза та міді. У зоні стикання материкових літосферних плит виникають поклади міді, сірки, урану.

Оскільки запаси корисних копалин поступово виснажуються, то їх необхідно економно використовувати, якнайповніше добувати, а відпрацьовані шахти й кар’єри повертати до безпечного стану.

Розрізняють два типи земної кори: материкова (континентальна) та океанічна. Материкова кора потужніша (до 80 км в горах і до 40 км — на рівнинах), має три шари: осадовий, гранітний, базальтовий. Океанічна кора двошарова (осадовий і базальтовий), досить тонка (до 7 км) але важча, ніж материкова. Встановлено, що океанічна кора молодша від материкової.

Вулкани та землетруси, райони їх поширення

Земна поверхня перебуває в постійному русі. Головна причина таких рухів — переміщення речовини, зумовлені внутрішньою енергією планети. Внутрішні (ендогенні) процеси — це хімічні та фізичні процеси, що відбуваються всередині Землі. Ендогенні процеси проявляються у вигляді різних тектонічних рухів, процесів магматизму, землетрусів. Внутрішні процеси мають горизонтальний та вертикальний напрямок. Унаслідок горизонтальних рухів земної кори відбувається «розтягнення» земної поверхні, у ній можуть утворюватись тріщини. Вертикальні рухи спричинюють наступи та відступи моря (трансгресія та регресія моря), формування великих ділянок суходолу, що можуть заповнюватись водою (річкові долини, озерні улоговини, тощо). За різкого коливання земної кори відбуваються процеси магматизму, землетруси.

Магма (з грец. — густа мазь) — насичена газами й розплавлена речовина мантії, що утворюється в глибинних зонах Землі, піднімається розломами, нарощує краї плит, що розсовуються. У таких місцях формуються серединно-океанічні хребти. Вони знайдені в усіх океанах і утворюють грандіозну систему загальною протяжністю понад 60 000 км. Висота хребтів — 2 500-3 000 м, ширина залежить від швидкості руху плит: що більша швидкість, то ширший хребет. Найбільшої ширини хребет досягає у південно-східній частині Тихого океану, де він має назву Тихоокеанське підняття.

Зазвичай серединно-океанічні хребти розітнуті по осі хребта ущелинами — океанськими рифами. Риф — розколини дна океану у місцях розходження літосферних плит. Їх ширина — від декількох десятків кілометрів у верхній частині до декількох кілометрів біля дна. На дні рифу знаходяться невеликі вулкани, гарячі джерела, молода базальтова кора. У рифах народжується нова океанічна кора. Океан існував понад 3 млрд років тому. Під час утворення серединно-океанічних хребтів, океанічна кора при русі плит переміщується від рифів.

Якщо на важчі літосферні плити з океанічною корою насуваються легші, що несуть материкову кору, вони поволі занурюються в астеносферу. Плита, що опускається, переплавляється. Це супроводжується землетрусами й вулканізмом. У місцях вигину плити, що опускається, утворюється глибоководний жолоб, а вздовж нього — дугоподібні ланцюжки островів (Курильський жолоб і Курильські острови) або гірські хребти (Атакамський жолоб й Анди). У глибоководних жолобах поступово накопичуються осадові породи. При наступному стисненні вони зминаються в складки, виникають розломи, піднімаються гори, ланцюжки островів з’єднуються з материками.

Горотворення відбувається і там, де стикаються літосферні плити з материковою корою. Так, при зіткненні рухомої Індо-Австралійської плити з Євразійською утворилися Гімалаї. Таким же чином утворились Уральські гори.

Кількість літосферних плит не залишається постійною. Вони не лише з’єднуються, але й роз’єднуються на частини новими рифами, які утворюються як на дні океану, так і на материках. Наприклад, риф Червоного моря відокремлює Аравійський півострів від Африки, вони поволі віддаляються одне від одного.

За умови, що магма застигає в тріщинах і порожнинах земної кори без її виходу на земну поверхню, цей процес називають внутрішнім магматизмом. Магму, яка вилилася на земну поверхню внаслідок вулканізму, називають лавою.

Розташування, розміри та конфігурація материків і океанів у далекому минулому були іншими, вони також зміняться у майбутньому. Так, в палеозої (570-185 млн років тому) Австралія, Південна Америка, Африка й Антарктида утворювали один материк — Ґондвану. У північній півкулі, ймовірно, існував єдиний материк Лавразія, а до цього, можливо, був один суперматерик Пангея та один океан на місці Тихого — Панталасса.

Окрім повільних горизонтальних переміщень плит у літосфері постійно відбуваються різні за швидкістю вертикальні рухи. Вони супроводжують зіткнення плит, що виникають унаслідок зміни щільності гірських порід при метаморфізації в нижній частині блоків земної кори.

Землетруси — поштовхи й коливання земної поверхні, викликані розривами та зсувами в літосфері. Причиною землетрусів є раптові розриви та зміщення пластів у глибинах земної кори й верхньої мантії. Вогнища землетрусів розташовані на різній глибині (максимум 700 км) від поверхні, їх називають гіпоцентрами.

Над вогнищем розташовується епіцентр землетрусу — місце найбільш сильного його прояву. Землетруси відбуваються постійно. Щорічно буває понад мільйон слабких і 15-20 сильних землетрусів. Силу землетрусу оцінюють у балах (за 12-бальною шкалою) за ступенем руйнівної дії або за кількістю виділеної енергії (шкала Ріхтера) за допомогою сейсмографа. Запобігли землетрусу неможливо.

Виділяють Тихоокеанський сейсмічний пояс, який оперізує Тихий океан, і Середземноморський — від Атлантичного океану через Центральну Азію до Тихого. Активний сейсмічний пояс, що проходить через Східну Африку, Червоне море, Памір, Тянь-Шань, улоговину Байкалу, Становий хребет, віком 5-10 млн років. Сейсмічно активні також серединно-океанічні хребти.

Більшість землетрусів приурочена до периферійних (окраїнних) частин літосферних плит, тобто до місць їх взаємодії. Причиною порівняно незначних землетрусів можуть бути обвали. Викликають їх і підземні вибухи. Існує природний зв’язок між землетрусами та вулканізмом.

Вулканізм — сукупність процесів і явищ, пов’язаних з виливом магми на земну поверхню. Магму, що вилилася, називають лавою. Разом з лавою при виверженні виділяються різноманітні гази, викидаються тверді продукти виверження — від попелу до вулканічних «бомб» вагою в декілька тони.

Вулкани мають магматичні вогнище та канал або тріщини, якими піднімається магма. При виверженні тріщинами лава розтікається і, застигаючи, утворює лавові покриви. В даний час такі виверження спостерігають лише на дні океану і на о. Ісландія. Могутні базальтові покриви є в Сибіру, на півострові Індостан, у Південній та Північній Америці.

При виверженні цен гральним каналом (жерлом) біля його виходу на поверхню виникає гора з продуктів виверження — вулкан. Він може мати форму щита, купола або конуса, звичайно з кратером на вершині, через який на поверхню вириваються магма, гази та попіл.

На земній кулі налічують до 850 діючих вулканів. Вулкани здебільшого виникають на межі літосферних плит, утворюючи величезні за протяжністю вулканічні пояси.

Вулкани, як і землетруси, здебільшого пов’язані з поясами високої активності, з серединно-океанічними хребтами, з межами плит. Особливо вирізняється Тихоокеанський вулканічний пояс— «Тихоокеанське вогняне кільце», в якому розташовано 2/3 з усіх діючих вулканів Землі (це пов’язано із зіткненням літосферних плит).

Одне з проявів пізніх стадій вулканізму — гейзери — джерела, що періодично викидають фонтани гарячої води і пари (до 20 м і вище). Найбільше їх на півострові Камчатка та островах Ісландії (близько 700). Періодичність їх виверження пов’язана з тим, що на заповнення водою підземних пустот, її нагрівання, закипання і підняття під тиском на поверхню потрібен певний проміжок часу.

Зовнішні (екзогенні) сили, що змінюють земну поверхню

До них відносять вивітрювання, дію вітру, діяльність текучих вод та льодовиків. Вони сприяють утворенню порівняно невеликих за розмірами форм рельєфу — ярів, балок, річкових долин, печер, горбів і паем різної форми.

Вивітрювання — сукупність природних процесів, що приводять до руйнування гірських порід. Розрізняють вивітрювання фізичне, хімічне й біологічне.

Фізичне вивітрювання — зміна гірських порід під впливом неоднакового розширення частинок породи при добових і сезонних змінах температури. Вода, що поступає в утворені тріщини, при замерзанні й таненні, ще більше розширює їх. Гірські породи, з яких вони складаються, то розширюються під час нагрівання, то стискаються внаслідок охолодження. Спочатку від скель відламуються великі брили, уламки яких, нерідко сповзаючи схилами гір, утворюють «розсипи» на місці виступів твердих гірських порід, осипи, «кам’яні річки». Поступово такі уламки перетворюються на щебінь, пісок і пил.

Хімічне вивітрювання — руйнування, розчинення та перетворення мінералів і гірських порід. Традиційно хімічне вивітрювання відбувається під впливом води та вітру. Діяльність води створює річкові долини, яри, печери. Важливу роль виконують також організми, продукти життєдіяльності яких впливають на склад і розчинні властивості води.

Великою руйнівною силою володіє коренева система рослин та тварин. Вони руйнують гірські породи, особливо там, де вони пухкі. Цей процес називають біологічним вивітрюванням. Без руйнівної діяльності вивітрювання можливості знесення та переміщення продуктів руйнування були б обмежені. За відсутності зносу під шаром матеріалу, що накопичився, вивітрювання б припинилося.

Діяльність вітру

Вітер, переносячи рихлі відкладення, здатний створювати різні форми рельєфу: улоговини видування, піщані гряди, горби, у тому числі й серпоподібні — бархани. Ця діяльність особливо помітна при формуванні рельєфу піщаних пустель і напівпустель, а також піщаного узбережжя морів, озер і великих рівнинних річок. У кам’яних пустелях вітер, що несе частинки піску, обточує виступи твердих порід, створюючи химерні фігури — еолові форми рельєфу. Отже, вітер виконує руйнівну, транспортну й творчу роботи.

Діяльність води

Роль води у формуванні рельєфу величезна. Підземні води, що є в порах, тріщинах і пустотах гірських порід, можуть вимивати дрібні нерозчинні частинки та виносити розчинені речовини з таких порід, як вапняк, сіль, гіпс. Унаслідок цього утворюються обширні зниження на поверхні, воронки, колодязі, печери і т.п. З підземними водами пов’язане утворення обвалів. Вони виникають на схилах річкових долин, ярів, на берегах озер і морів. Їх утворенню сприяє чергування водопроникних і водонепроникних шарів, їх нахил у бік схилу. Вода виконує руйнівну, транспортну і творчу роботи.

Поверхневі води створюють форми розмивання (ерозійні) і накопичення відкладень (акумулятивні). Утворення цих форм рельєфу відбувається одночасно: якщо в одному місці породи розмиваються, в іншому вони відкладаються. До ерозійних форм рельєфу відносять яри, балки та річкові долини. Яр — лінійно витягнута вибоїна з крутими, незадернованими схилами. Вона росте вгору за рахунок розмивання уступу на її вершині тимчасовими потоками зливових і талих вод. Яри можуть рости дуже швидко (до декількох метрів в рік) і при цьому розгалужуються. Продукти розмивання утворюють у гирлі яру конус виносу. Що довший і розгалуженіший стає яр, то нижчий уступ на його вершині; у кожне відгалуження стікає менше води і яр росте повільніше. З часом схили його стають пологішими та заростають. Яр перетворюється на балку.

Яри розчленовують поверхню, знижують рівень ґрунтових вод, конуси виносу засипають луки. Боротися з ярами важко, але необхідно. Їх засаджують чагарниками, відводять потоки води.

Річкова долина — лінійно витягнуте заглиблення, на дні якого є постійний водний потік (річка). Всі долини мають схили і дно. У гірських річок долини вузькі, а все дно зайняте річкою. Рівнинні річки течуть поволі, в широких долинах, займаючи лише найнижчу частину дна. Частину долини, зайняту річкою, називають руслом. Під час розливання річка займає все дно долини. Ту частину долини, яка стає руслом лише під час розливання річки, називають заплавою, а долину із заплавою — заплавною долиною. Після спаду води на заплаві залишаються річкові відкладення — алювій. Русло рівнинних річок звивається дном заплавної долини, утворюючи меандри. Нерідко річка випрямляє русло, залишаючи осторонь старицю — частину колишнього русла.

Схили долини часто бувають східчастими (східці-тераси). У гірських річок це, звичайно, пов’язано з чергуванням шарів різної твердості. У рівнинних річках тераси складені уступами, що свідчить про урізування річки. Кожна тераса колись була дном долини, в яке врізалася річка. Про це свідчать річкові відклади, що покривають тераси або повністю формують їх. Верхня тераса — найстаріша. Уріз річки й утворення терас можуть бути зумовлені підняттям місцевості, по якій річка тече, опусканням рівня водойми, в яку вона впадає, зміною кількості води в річці. У місці впадання річки в море може утворюватися дельта.

Рельєф озерних улоговин поділяють за походженням на кілька груп: 1) тектонічні; 2) льодовикові; 3) водно-ерозійні; 4) карстові; 5) еолові; 6) вулканічні; 7) лагунні; 8) штучні.

Тектонічні озера виникають при землетрусах і пов’язані з розривами, рухами, опусканням або підніманням окремих територій (Байкал). Льодовикові озера утворюються там, де улоговини «виорані» льодовиками (озера Карелії). Водно-ерозійні озера утворюються тоді, коли окремі ділянки річкової долини відокремлюються від річки. Під дією підземних вод утворюються карстові озера. Еолові озера утворюються в заглибленнях земної поверхні, видутих вітром. Унаслідок відокремлення від моря ділянки води виникають лагунні озера. Людина створює величезні штучні озера — водосховища.

Рухомий лід (льодовик), впливаючи на підстильну поверхню, змінює її. Він згладжує нерівності рельєфу, розширює старі річкові долини. Уламки твердих порід, що вмерзнули в нього, залишають шрами і подряпини, якими можна визначити напрямок руху льодовиків, що давно розтанули. На схилах гір льодовики створюють заглиблення, схожі на крісла — льодовикові цирки. Декілька таких цирків, що утворилися на різних схилах однієї гори, розгалужуючись і зливаючись, надають вершинам пікоподібної форми. На місці танення льодовика на поверхні залишається матеріал, що вмерзнув у нього. Це — несортовані відкладення, що складаються з глини, піску, валунів різної величини. Їх називають мореною. Якщо край льодовика довго затримується на одному місці, утворюються кінцево-моренні вали та гряди. Якщо ж льодовик поволі відступає, залишаються кінцево-моренні рівнини. При загальному таненні нерухомого льодовика на підстильній поверхні проектується весь матеріал, що міститься в ньому, і виникають обширні моренні рівнини, переважно погорбовані. Потоки, що витікають з-під льодовика, створюють широкі долини стоку талих вод. Безліч потоків талих вод створюють піщані рівнини, які називають зандровими.

Корисні копалини, їх класифікація за походженням

Корисні копалини — це мінерали та гірські породи, які використовує людина. Поклади корисних копалин тісно пов’язані з будовою верхніх шарів земної кори. Для різних тектонічних структур характерні певні групи корисних копалин. Корисні копалини за походженням поділяють на осадові, магматичні та метаморфічні.

Осадові корисні копалини поділяють на копалини уламкового, хімічного й органічного походження та приуроченні до тектонічних западин і крайових прогинів, які у минулі геологічні епохи були басейнами нагромадження осадового матеріалу. Осадові корисні копалини сформовані переважно біогенними та хімічними процесами, рідше є наслідком фізичного вивітрювання. До прикладу, органічне походження має нафта й газ, що утворюються з решток живих організмів, а також кам’яне вугілля, буре вугілля, торф, сірка. Хімічним способом, у результаті випадання в осад з розчинів, що рухаються по тріщинах, а також випаровування озер, лиманів утворюються поклади солей. Також хімічним способом утворились деякі рудні корисні копалини (марганцеві руди Нікопольського й залізні руди Керченського басейнів). Деякі рудні корисні копалини осадового походження можуть нагромаджуватись в місцях зносу продуктів вивітрювання магматичних порід (Іршавське родовище титанових руд, золото в Карпатах).

Поклади магматичних та метаморфічних корисних копалин зосереджені переважно у гірських масивах, де мав місце вулканізм, а також кристалічних щитах, де близько до поверхні залягають магматичні й метаморфічні породи. До них належать переважно рудні корисні копалини, графіт, алмаз тощо. Утворюються вони внаслідок застигання магми в тріщинах земної кори, метаморфізації магматичних чи осадових порід під впливом високого тиску й температури.

Рельєф дна Світового океану

Рельєф океанів також складається з рівнин і гір, що сховані під товщею води. Рівнини й гори суходолу продовжуються на підводній окраїні материка — материковій обмілині (шельфі) та материковому схилі, що утворюють першу зону. Шельф має глибину до 200 м, його дно утворене відкладами, які, здебільшого, перенесені із суходолу — пісок, гравій тощо. Шельф багатий на нафту, газ, розсипні родовища металів тощо. Материковий схил також є затопленою частиною континенту із земною корою материкового типу до глибини 4 000 м.

Підводну окраїну материка та ложе океану розділяє перехідна зона, що розташовується в місцях сходження літосферних плит і має перехідний (від материкової до океанічної) тип земної кори. До підводної окраїни відносять улоговини окраїнних морів, ланцюги островів переважно перехідного характеру, глибоководні жолоби. Саме тут розташовується основна маса океанічних вулканів.

Основна зона дна Світового океану — ложе океану. Вона займає більше половини його площі з переважаючими глибинами до 6 000 м. В основі цієї зони лежить земна кора океанічного типу.

Гори та рівнини

Основними формами рельєфу є гори та рівнини.

Гори (гірські споруди) — обширні ділянки суходолу або дна океану, значно підняті над рівнем моря та сильно розчленовані. Великі гірські споруди називають гірськими країнами (Кавказ, Урал), або гірськими системами. Вони складаються з гірських хребтів — лінійно витягнутих піднять зі схилами, що перетинаються на гребені. Гірські хребти з’єднуються та пересікаються, утворюючи гірські вузли. Це — найбільш високі частини гірських країн. Трапляються також окремі гори — ізольовані підняття поверхні, найчастіше вулканічного походження. Ділянки гірських країн, що складаються із сильно поруйнованих хребтів і високих рівнин, покритих продуктами руйнування, називають нагір’ями. За абсолютними висотами розрізняють гори високі (вище 2 000 м), середньо-високі (від 1 000 м до 2 000 м) і низькі (не вище 1 000 м). Найбільшої висоти досягає вершина Гімалаїв Джомолунгма (Еверест) — 8 850 м.

За віком розрізняють гори молоді й старі.

Гори утворюються при одночасній дії внутрішніх і зовнішніх процесів, але при явному переважанні перших. Залежно від умов утворення гір, у їх будові можуть переважати складки або брили, що змістилися одна щодо одної. Більшість гір на материках складчасто-брилові. На дні океану більшість гір вулканічні. Складчасті гори формуються там, де відбувається прогинання земної кори, накопичення осадів, а потім стиснення та загальне підняття. При цьому спостерігається метаморфізація порід. Зовнішні процеси розчленовують, руйнують гори й що інтенсивніше, то швидше й вище вони підіймаються. Якщо підняття припиняється, то на місці складчастих гір з часом утворюється рівнина, складена зім’ятими в складки та розбитими на блоки метаморфічними й магматичними породами. Така рівнина може неодноразово надовго опускатися нижче рівня моря та знову підійматися, перетворюючись у суходіл. В цьому випадку складчаста основа має практично горизонтальне залягання шарів осадових порід, що формує осадовий чохол. Так утворюються платформи.

Платформи — найбільш стійкі ділянки літосфери, що сформувалися на місці складчастих гір, які виникли в рухомих областях літосфери. У межах платформи переважають ділянки, що мають двоярусну будову: складчаста основа (фундамент), покрита осадовим чохлом. Такі ділянки називають платформовими плитами (Волино-Подільська плита).

Ділянки платформи без осадового чохла — це щити (Український, Балтійській і Канадський).

Залежно від часу утворення складчастого фундаменту (часу складчастості), платформи ділять на давні й молоді. Давні платформи (Східноєвропейська, Сибірська, Китайська, Індійська, Австралійська, Африканська, Північноамериканська, Східноантарктична) мають докембрійський (архейський, протерозойський) фундамент. Вони складають ядра материків. Молоді платформи мають фундамент палеозойського й мезозойського віків і розташовані на периферії стародавніх платформ або між ними (Західносибірська).

Фундамент платформ розчленований розломами на глиби та брили. При повільних коливальних рухах блоків пласти осадового чохла згинаються в одних місцях угору, в інших — униз. Утворюються типові для платформ додатні та від’ємні структури, що можуть займати площі в тисячі квадратних кілометрів.

На платформах можливі горотвірні рухи (активізація платформ), після яких підіймаються відроджені гори. Зім’яти фундамент у складки не можна, але блоки, що складають фундамент стародавньої платформи, можуть зміщуватись один відносно одного по розломах на значну висоту. До горотворення схильні як вже давно сформовані платформи, так і відносно рухомі ділянки з горами, які ще не руйнуються. У цьому випадку відбувається омолодження гір. Відроджені й омолоджені гори — складчасто-брилові. Зайняті ними площі більші, ніж площі, зайняті молодими складчастими горами. Причиною активізації платформ може бути зіткнення літосферних плит. Цей процес відбувається останні 10—20 млн років у Центральній і Східній Азії. Так утворилися Тянь-Шань і плоскогір’я Тибет.

Загальна закономірність зміни рельєфу з висотою — висотна поясність. Що вище, то інтенсивніше в горах відбувається вивітрювання. Вершини гір, що підіймаються вище від снігової лінії, вкриті льодовиками. Нижче спускаються льодовикові язики, що підживлюють бурхливі гірські потоки. Потоки розчленовують схили глибокими долинами, вони несуть вниз наноси. Біля підніжжя наноси та матеріал, що осипається з схилів, накопичуються, створюючи передгірні рівнини.

Рівнини — відносно плоскі або горбисті великі ділянки суходолу і дна Світового океану, на яких висоти сусідніх точок мало відрізняються одна від одної. Рівнини, що мають абсолютну висоту не більше 200 м, називають низовинами (Західносибірська)-, від 200 до 500 м — височинами (Східноєвропейська): вище 500 м — високими рівнинами або плоскогір’ями (Середньосибірське). На материках більшість рівнин (64 %) сформувалися на платформах і складені пластами осадового чохла (пластові рівнини). Рівнини, що виникли внаслідок винесення продуктів руйнування (денудації) із залишкового цоколя гір, що не піддався руйнації, називають денудаційними або цокольними. Там, де матеріал накопичується (акумулюється), вирівнюючи поверхню, утворюються акумулятивні рівнини. Залежно від походження вони бувають морськими, озерними, річковими, льодовиковими, вулканічними.

Екзогенний рельєф рівнин залежить від їх географічного положення, від історії формування. Так, на рівнинах, що піддалися материковому зледенінню, виділяється рельєф областей живлення льодовика, його розтікання, танення і стоку талих вод. Особливий рельєф мають рівнини тундри, рівнини піщаних пустель.

На дні океану рівнини займають значно меншу площу, ніж вважали до того часу, як стало відомо про оновлення океанічної кори та про систему серединно-океанічних хребтів. Вони займають 1/3 площі дна Світового океану.

Глибоководні (абісальні) рівнини — горбисті, хвилясті, рідше плоскі. Значні площі осадів нагромаджуються біля підніжжя материкового схилу й утворюють похилі рівнини. Рівнинний рельєф має також шельф. Зазвичай він є окраїною платформи, яка опущена нижче рівня океану.

Як і поверхня суходолу, дно Світового океану має нерівності. До глибини 200 м — це материковий схил або шельф, до глибини 1 000 м — материковий схил, а глибше — дно Світового океану. Дно має значні підняття, або хребти та западини. Найбільшими хребтами є Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний у Атлантичному океані, Тихоокеанське підняття, хребти Ломоносова й Менделєєва у Північному Льодовитому океані та ін. Найглибшою западиною є Маріанська (Маріанський жолоб) (11 022 м).

Світовий океан поділений на частини ланцюгами островів.

Острови — це невеликі частини суходолу, оточені з усіх боків водою. Найбільші острови — Гренландія, Калімантан, Велика Британія, Мадагаскар, Тасманія.

Півострови — це невеликі частини суходолу, які глибоко врізаються в океан (море) та сполучається з материками вузькою смугою. Найбільші півострови: Індостан, Індокитай, Аравійський, Скандинавський, Піренейський, Апеннінський (Євразія), Лабрадор, Каліфорнія (Північна Америка), Сомалі (Африка), Йорк (Австралія).

Розчленованість берегової лінії

Берегова лінія — це межа суходолу та моря, що може мати різну ступінь порізаності. Ускладнюють її затоки й півострови, острови та протоки.

Затока — частина моря, океану (річки, озера), що глибоко врізається у суходіл.

Протока — порівняно вузька смуга води, що розділяє частини суходолу і сполучає суміжні водні басейни. Найширша — протока Дрейка, завширшки 1120 км, завдовжки 460 км та завглибшки — 3111 м. Найбільша за довжиною — Мозамбікська протока (1 760 км).

Значення рельєфу в господарській діяльності людини

Рельєф безпосередньо та опосередковано впливає на господарську діяльність людини. Від нього залежить площа орних земель, сіножатей, пасовищ, що визначають виробничу спеціалізацію сільського господарства. Рельєф може ускладнювати можливості застосування сільськогосподарських машин, сприяти або перешкоджати транспортним зв’язкам між окремими районами, впливаючи тим самим на інтенсивність їхнього господарського освоєння. Рельєф впливає на формування агрокліматичних умов території.

Нахил поверхні впливає на умови стоку води, зволоженість, інтенсивність змиву ґрунтів та утворення ярів. Яри зменшують площу орних земель, руйнують дороги.

Не знаючи рельєфу та не враховуючи його особливостей неможливо з максимальною ефективністю використати територію для ведення господарства.

Тестові завдання

3. ЛІТОСФЕРА ТА РЕЛЬЄФ

3.1. До метаморфічних належать гірські породи

• А гнейс і мармур
• Б фосфорити й графіт
• В гіпси й боксити
• Г пісок і торф

3.2. До ендогенних процесів належить

• А метаморфізм
• Б екзарація
• В ерозія
• Г абразія

3.3. Товщина літосфери під гірськими системами становить

• А 50-75 км
• Б 5-10 км
• В 30-35 км
• Г 0-5 км

3.4. За походженням осадові породи поділяють на

• А уламкові, хемогенні, органогенні
• Б магматичні, метаморфічні
• В уламкові, хемогенні, магматичні
• Г хемогенні, органогенні, магматичні

3.5. Назва великих блоків земної кори з верхньою мантією, які переміщуються по астеносфері

• А щити
• Б платформи
• В літосферні плити
• Г складчасті структури

3.6. Процес, який відбувається в зоні розходження літосферних плит

• А утворюється земна кора материкового типу
• Б утворюється земна кора океанічного типу
• В утворюються глибоководні жолоби
• Г відбуваються повільні коливальні рухи земної кори

3.7. Рівнини за абсолютною висотою поділяють на

• А плоскі та горбисті
• Б низовини, височини, плоскогір’я
• В первинні, вторинні
• Г складчасті, вулканічні, брилові

3.8. Землетруси найчастіше зароджуються

• А на дні океану
• Б у зоні зіткнення літосферних плит
• В у горах
• Г на рівнинах

3.9. У результаті еолових процесів виникають

• А карстові печери
• Б горби
• В бархани та дюни
• Г яри, балки

3.10. До нерудних корисних копалин належить

• А ртуть
• Б олово
• В мідь
• Г калійна сіль

3.11. До форм земної поверхні, абсолютні висоти яких становлять від 200 до 500 м над рівнем моря належать

• А плоскогір’я
• Б височини
• В низовини
• Г гори

3.12. Остання епоха горотворення перед початком мезозойської ери

• А байкальська
• Б герцинська
• В каледонська
• Г альпійська

3.13. Гори, які НЕ належать до високих

• А Гімалаї
• Б Кримські
• В Анди
• Г Альпи

3.14. Тип відкладів, до якого належать наноси, що акумулюються в заплавах

• А елювіальні
• Б алювіальні
• В морські
• Г біогенні

3.15. На малюнку зображено

• А скид
• Б горст
• В грабен
• Г платформу

3.16. Цифра, якою на схемі позначена антикліналь

3.17. Чинники, які є причиною метаморфізації гірських порід

• А високий тиск та температура
• Б діяльність вітру й живих організмів
• В діяльність льодовиків
• Г коливання температур й вода

3.18. Тип вивітрювання, до якого належить руйнування гірських порід під впливом повітря і води з розчиненими в ній речовинами

• А біологічний
• Б еоловий
• В фізичний
• Г хімічний

3.19. У рифтових зонах серединно-океанічних хребтів відбувається

• А розходження літосферних плит
• Б зіткнення літосферних плит
• В складкоутворення по краях літосферних плит
• Г занурення літосферних плит одна під одну

3.20. Назва довгої та вузької океанічної западини з крутими схилами, що має глибину понад 6 000 м

• А глибоководний жолоб
• Б материковий схил
• В океанічна улоговина
• Г серединно-океанічним хребет

3.21. Увідповідніть орографічні об’єкти та епохи їх утворення

• 1 Кавказ
• 2 Кордильєри
• 3 Аппалачі
• 4 Уральські гори
• А Кайнозойська
• Б Герцинська
• В Мезозойська
• Г Каледонська
• Д Байкальська

3.22. Увідповідніть форми рельєфу та їх характеристики

• 1 хребет
• 2 плато
• 3 такир
• 4 ущелина
• А плоска вирівняна поверхня, значно піднята над сусідніми територіями й обмежена стрімкими уступами
• Б глибока вузька долина в горах
• В лінійно витягнута додатна форма, що обмежена схилами
• Г плоскі зниження в пустелях, вкриті глинистими відкладами
• Д нанесені вітром піщані горби серпоподібної форми з пологими навітряними й стрімкими підвітряними схилами, не закріпленою рослинністю

3.23. Увідповідніть форми рельєфу та їх характеристики

• 1 балка
• 2 ози
• 3 куеста
• 4 кряж
• А витягнуті за напрямом руху льодовика пасма завдовжки близько 30-70 км, завширшки близько 3-4 км, утворені шарами піску, гравію та галечників, які чергуються
• Б суха, або з тимчасовим водотоком долина з полого увігнутим дном та увігнутими й опуклими задернованими схилами, що зазвичай поросли чагарником або лісом
• В денудаційна форма рельєфу; асиметричний хребет з одним довгим, пологим, рівним схилом та іншим крутим схилом
• Г форма рельєфу — лінійно витягнута височина з м’якими, округлими склепіннєвими частинами (часто це залишки давніх гір).
• Д піщаний горб, що утворюється під впливом вітру з незакріпленого рослинами піску на узбережжі морів, річок та озер

3.24. Увідповідніть терміни та їх визначення

• 1 денудація
• 2 ерозія
• 3 екзарація
• 4 акумуляція
• А накопичення на поверхні суходолу або на дні водних басейнів мінеральних речовин та органічних решток, з яких згодом утворюються осадові породи
• Б сукупність процесів зносу продуктів вивітрювання в знижені ділянки, що призводять до згладжування нерівностей земної поверхні та пов’язана з дією води, вітру, льоду
• В процес розмиву та змиву гірських порід і ґрунтів стічними водами
• Г руйнівна робота льодовика
• Д процес зміни мінерального складу й структури гірських порід на великих глибинах під дією високого тиску й температури

3.25. Увідповідніть форми рельєфу та їх генетичні типи

• 1 лаколіти
• 2 дюни
• 3 печери
• 4 поди
• А еоловий
• Б магматичний
• В суфозійний
• Г карстовий
• Д гравітаційний

3.26. Увідповідніть форми рельєфу та види господарської діяльності, що зумовлюють їх утворення

• 1 терикони
• 2 кар’єри
• 3 тунелі
• 4 греблі
• А видобування корисних копалин відкритим способом
• Б видобування корисних копалин шахтним способом
• В будівництво ГЕС
• Г будівництво метро
• Д будівництво ВЕС

3.27. Укажіть три породи, які відносять до осадових

• 1 базальт
• 2 кам’яне вугілля
• 3 граніт
• 4 вапняк
• 5 нафта і газ
• 6 мармур
• 7 графіт

3.28. Укажіть три назви древніх материків

• 1 Євразія
• 2 Лавразія
• 3 Ґондвана
• 4 Пангея
• 5 Європа
• 6 Старий Світ
• 7 Америка

3.29. Обчисліть висоту бархана, якщо відомо, що крутість його підвітряного схилу становить 30°, а довжина — 200 м.