Історія виникнення ісламу

Історія виникнення ісламу простежується до VII століття, коли в суспільстві назріла необхідність переходу до більш складної і багатоскладової релігії.

З плином часу Іслам підкорив значну частину світу.

Зародження ісламу – час, місце, умови і причини виникнення

Іслам – наймолодша монотеїстична релігія у світі. Історики не можуть назвати точну дату, коли виник Іслам, датуючи початок поширення релігії VII століттям. Отже, відповісти на питання, скільки років існує іслам, не представляється можливим – близько 14 століть.

Походження мусульманства відносять до заходу Аравійського півострова. Язичницькі племена арабів переживали складний період руйнування родоплемінних зв’язків і виникнення нового суспільства, з класовим поділом.

Необхідність в появі нової релігії була обумовлена як поступово ускладнювалися відносинами між людьми, їх культурним і духовним розвитком, так і соціально-економічними умовами.

Доісламічне поклоніння ідолам і божествам природи вже не задовольняло арабів, назріла потреба в більш складних і впорядкованих відносинах людини і його творця.

Засновник ісламу

Основоположником ісламу вважається пророк Мухаммед. Він народився в 670 році, з дитинства показав себе людиною, що шукає знань, з аналітичним складом розуму, лідером по натурі.

Батьківщиною пророка є Мекка, саме там і з’явилося нове віровчення. На початку життя майбутній пророк пас худобу, був караванником і торговцем. Мухаммад багато подорожував, зустрічався з різними людьми – прихильниками різних віросповідань.

Коротко про виникнення і поширення ісламу

Легенда свідчить, що у віці 40 років, коли Мухаммед в печері віддавався роздумам, його відвідав ангел Джабраїл і приніс розуму в дар витоки і канони мусульманства, короткий зміст аятов. Спочатку чоловік відмовлявся від сакрального знання. Ангел був наполегливий, і Мухаммед відчув в собі іскру божественного знання, яке почав поширювати.

У Мецці нова релігія, яка проповідує принципи смирення і стриманості, не знайшла великого числа послідовників. Спалахують сварки змусили засновника мусульманства в 622 році перебратися в Медину, де швидко утворилося ядро прихильників мусульманства.

Вісім років тривав газават між ісламістами і язичниками. У 630 році, захопивши головне священне місто арабів, Мекку, Мухаммед оголосив Іслам панівною релігією.

Релігійний центр наймолодшої релігії у світі

Осередком помислів ортодоксального мусульманина є Кааба – камінь з письменами з Корану, що має сакральне значення.

Він розташований в Мецці – місті, що має особливе значення для мусульман і кочівників-язичників.

Чому іслам став світовою релігією

Поширенню ісламу чимало допомогла загибель стародавніх держав. Велика кількість біженців, які прибули до священного міста, прийняли іслам і згодом поширили його на всій території Аравійського півострова та за його межами.

Стрункість і опрацьованість основних і допоміжних положень ісламу, віра в єдиного бога Аллаха, лояльне ставлення до гріха дозволило релігії швидко зайняти місце в п’ятірці лідируючих віровчень. Спочатку Мухаммед проповідував м’якість, смиренність, покірливе підпорядкування волі Аллаха.

Висновок

Хоча сучасний іслам став синонімом тероризму, джихаду і невмотивованої жорстокості, раніше прихильники цієї релігії брали в руки меч для захисту, а не для нападу. Найбагатша культурна спадщина, твори зодчих, письменників, поетів-ісламістів, натхнених своїми віруваннями, дозволяють побачити в ісламі красу і силу.

Увібравши в себе основні риси буддизму, іудаїзму, християнства, іслам є процвітаючою монотеїстичною релігією.

Де, коли і чому виник СНІД?

Коли 35 років тому американські медики вперше виявили СНІД, він здавався таємничим і страшним. І це не дивно. Хвороба вражала імунну систему молодих і здорових людей, залишаючи їх беззахисними перед будь-яким захворюванням. Звідки з’явився цей страшний вірус, ніхто не знав.

Сьогодні нам відомо значно більше про те, як і чому ВІЛ-інфекція стала глобальною. Безсумнівно, вагому роль в її поширенні зіграли секс-працівники. Але не менш суттєвий внесок зробила торгівля, крах колоніалізму і соціально-політичні реформи XX століття.

ВІЛ-інфекція, скоріше за все, виникла в центральній частині західної Африці і вражала спочатку мавп, зокрема, людиноподібних мавп. Потім вірус почав випадково переходити на людей, очевидно, через те, що вони їли м’ясо диких тварин, заражених ВІЛ.

Деякі люди, приміром, мають штам вірусу, дуже схожий на той, що виявили у димчастих мавп-мангабеїв. Але вірус імунодефіциту, який прийшов від звичайних мавп, не став глобальною проблемою.

Нашими найближчими родичами є людиноподібні мавпи, шимпанзе та горили, з якими ми тісніше пов’язані, ніж з іншими мавпам. Але навіть тоді, коли ВІЛ передавався людям від людиноподібних мавп, він не став глобальною проблемою людства.

Штам вірусу, який походить від людиноподібних мавп, як правило, відноситься до типу ВІЛ 1. Але випадки захворювання людей однією з його форм – ВІЛ 1 групи О – в значній мірі обмежується західною Африкою.

Автор фото, Science Picture CoSPL

Вірус імунодефіциту мавп вважають попередньою формою ВІЛ

Насправді, широке розповсюдження серед людей отримав лише один вид вірусу – ВІЛ 1 групи М (від англійського слова major “основний”), який передався людям від шимпанзе. Більше 90% випадків ВІЛ-інфекції складає зараження саме вірусом М. Звідки виникає справедливе запитання: чому він такий особливий?

Дослідження, опубліковане в 2014 році, мало дивні висновки: у вірусу групи М немає нічого особливого.

Він не є особливо заразним, як можна було би очікувати. Втім, схоже, що його глобальному поширенню сприяли обставини. “І ними стали радше екологічні умови, ніж еволюційні чинники”, – каже Нуно Фаріа з Оксфордського університету.

Професор Фаріа і його колеги склали генеалогічне дерево ВІЛ-інфекції, проаналізувавши різноманітні ВІЛ-геноми 800 інфікованих людей з центральної Африки.

Нові мутації в геномі відбуваються з постійною швидкістю, тому, порівнюючи дві послідовності геномів і підраховуючи розбіжності, можна з’ясувати, коли два геноми виокремилися від їхнього спільного попередника.

Ця методика, приміром, виявила, що спільний предок шимпанзе і людини жив щонайменш 7 мільйонів років тому.

“Віруси, які містять рибонуклеїнову кислоту, – такі як ВІЛ – мутують в мільйон разів швидше, ніж ДНК людини”, – пояснює професор Фаріа. Це означає, що “молекулярний годинник” ВІЛ цокає дуже швидко.

Настільки швидко, що вчені виявили, що всі геноми сучасного вірусу імунодефіциту мали спільного попередника не більше 100 років тому. А початком пандемії ВІЛ 1 групи М слід вважати 20-ті роки минулого століття.

Вчені пішли далі. Оскільки вони знали, де отримали кожен із зразків ВІЛ, вони змогли точно визначити місце початку пандемії. Це місто Кіншаса – зараз столиця Демократичної Республіки Конго.

І нарешті, вчені звернулися до історичних архівів, щоб дізнатися, чому ВІЛ-інфекція, яка виникла в одному африканському місті в 1920-і роки, перетворилася на всесвітню пандемію.

Причиною цього став певний збіг історичних, соціальних і політичних обставин.

У 1920-і роки Конго була бельгійською колонією, а місто Кіншаса – тоді відоме як Леопольдвіль – тільки-но отримало статус столиці. Місто стало першим судноплавним портом на річці Конго, воно швидко зростало і приваблювало тисячі молодих чоловіків, які вирушили сюди на заробітки. А працівники секс-індустрії охоче почали допомагати їм витрачати свої доходи. Вірус швидко поширився серед населення.

І він не обмежився містом. Дослідники виявили, що столиця бельгійської колонії в 1920-і роки мала найкращу транспортну інфраструктуру в Африці. Завдяки розвиненій залізничній мережі, якою користалися сотні тисяч людей щороку, всього за 20 років вірус поширився на 1 500 кілометрів.

Для вибуху захворювання в 1960-і склалися сприятливі умови.

Пандемія ВІЛ почалася в столиці Демократичної республіки Конго – Кіншасі

На початку того десятиліття сталася ще одна зміна.

Демократична республіка Конго отримала незалежність і стала привабливим місцем працевлаштування для багатьох молодих людей з франкомовних країн світу, зокрема з Гаїті. Коли через кілька років ці молоді гаїтяни повернулися додому, вони привезли на західне узбережжя Атлантики особливу форму ВІЛ 1 групи М, відому як “підтип Б”.

В 1970-х роках вірус прийшов у великі космополітичні міста Америки – Нью-Йорк та Сан-Франциско – де сексуальна революція сприяла росту сексменшин, які ховались тут від переслідувань. І так вірус знову скористався соціальними та політичними обставинами і швидко поширився в Європі та США.

“Враховуючи ці обставини, немає жодних сумнівів, що інші види вірусу поширилися би так само швидко, як і підтип Б”, – зазначає Нуно Фаріа.

Історія поширення ВІЛ ще не завершилася. Наприклад, в 2015 році спалах захворювання, пов’язаний з вживанням наркотиків, відзначили в американському штаті Індіана.

Автор фото, Sebastian KaulitzkiSPL

Клітина, яка інфікована ВІЛ

Американські Центри з контролю і профілактики захворювань аналізують послідовності генома ВІЛ і ретельно збирають дані про місце і час зараження, говорить Йонатан Град з Гарвардської школи громадської охорони здоров’я в Бостоні.

“Ці дані допомагають зрозуміти масштаби спалаху інфекції, а також визначати, коли заходи охорони здоров’я виявлялися ефективними”.

Метод генетичного аналізу є корисним для спостереження і за іншими патогенами. У 2014 році професор Град і його колега Марк Ліпсіч опублікували аналіз поширення в США стійкої до ліків форми гонореї.

“Оскільки ми зібрали генетичний матеріал від хворих з різною сексуальною орієнтацією, з різних міст і у різний час, ми змогли визначити, що розповсюдження вірусу відбувалося із заходу країни на схід”, – пояснює Марк Ліпсіч.

Автор фото, Ami ImagesDartmouth College Louisa HowardSPL

Віруси імунодефіциту інфікують клітину

Більше того, вчені можуть підтвердити, що стійкий до ліків вид гонореї поширюється переважно серед чоловіків, які мають статеві контакти з чоловіками. Визначення груп населення з високим ризиком захворювання допомагає частіше проводити медичні скринінги і таким чином контролювати поширення вірусу.

Вчені впевнені, що такі небезпечні патогени, як ВІЛ і гонорею, необхідно вивчати крізь призму людського суспільства.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Earth.

Жовтий і Сірий Клини: сумна історія великих українських анклавів у Росії

За переписом населення 1926 року, на території Радянської Росії проживали 7 873 331 українець, які становили чималі 7,4 відсотка населення і були другою за чисельністю нацією після титульної. Однак незаконний “всеросійський перепис населення” 2021 року показав, що кількість українців у РФ скоротилася до 884 007 осіб (0,60% від загального числа громадян). Це дало їм право посісти лише восьму сходинку за розміром серед націй Росії. То як же так сталося?

“Телеграф” продовжує розповідати про українську міграцію на безкрайніх теренах Російської імперії та її наступниці – Радянської Росії. А саме про два великі регіони, де й сьогодні мешкають українці та їхні нащадки, які сьогодні здебільшого асимільовані й русифіковані: Поволжя, що отримало назву Жовтий Клин, та Західний Сибір і північ сучасного Казахстану – так званий Сірий Клин.

Від “черкасів” і хліборобів — до чумаків, заробітчан і в’язнів ГУЛАГу

Перші поселення українців, здебільшого козаків, яких у приволзьких степах і на східній Донщині називали “черкасами”, з’явилися у другій половині XVII століття. Вони служили у сторожових залогах Московського царства, перетинаючи шлях загонам кочовиків (кримським татарам, ногайцям), які проникали далеко на північ у пошуках здобичі й невільників.

Українці засновували укріплення (городи́) та остроги. Вже у наступному столітті, окрім козаків, на цих землях осідали хлібороби, а з розвитком соляного промислу і чумаки. Саме українці 1747 року заснували Покровську слободу. Зараз це місто Енгельс, колишня столиця Автономної області німців Поволжя 1918—1941 рр.

Після нападу Гітлера на СРСР автономію було ліквідовано, а німців депортовано до Казахстану і Сибіру. Герб міста і району якраз нагадує про чумаків, які переправляли сіль з озера Ельтон і річок, що впадали в нього: чорний віл несе на спині чан із сіллю. Слобідські козаки охороняли валки чумаків з сіллю, рибою, хутром від нападів сусідів – калмиків.

Поволжя для українців стало “Новою Січчю”. Попри небезпеку життя на прикордонні, постійні сутички з народами, які населяли сусідні степи і напівпустелі, вони практично не відчували тиску московської влади.

Українці відігравали важливу роль і під час повстання 1773–1775 років під проводом Омеляна Пугачова (Пугача) разом із російськими козаками (з Дону та Яїка), а також тюркськими народами та калмиками. Сам Пугачов народився в станиці на Дону, проте мав українське походження. У висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії читаємо: “Место, где сей изверг на свет произник, есть казачья малороссийская Зимовейская станица”.

Українці, які здебільшого займалися землеробством, намагалися мешкати окремо від інших народів. Вони засновували поселення з питомо українськими назвами: Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка в сучасній Саратовській області, Київка, Київське, Ніжинське, Харківка, Фастів – у Волгоградській області, Велика і Мала Чернігівка в Самарській області.

Міграція українців на Схід досягла свого першого піку під час будівництва Транссибірської магістралі (1891–1895). За десять років – до 1903 року включно – з українських губерній переїхало понад 400 тисяч осіб. Після зменшення притоку українців під час Російсько-японської війни 1904–1905 років, новий пік припав на час Столипінської аграрної реформи.

Оглядова карта українських земель. Степан Рудницький, 1915 рік

Втім, вирішуючи питання зміцнення царського режиму після першої Російської революції 1905–1907 років, реформа насправді збільшувала розшарування на селі. Радше політичні, аніж економічні її важелі лише наблизили революційну ситуацію і стали однією з причин Лютневої революції 1917 року в імперії Романових.

З 1906-го по 1913 рік на Урал і в Західний Сибір емігрувало 1,2 млн українських селян. До 300 тисяч з них повернулися на батьківщину через важкі умови життя і праці, незнайомий клімат на нових землях, поповнюючи когорти невдоволених владою. Земельне питання підточувало царизм, тож більшовики зі своїми гаслами про землю вдало зіграли на настроях селян. Хоча згодом їх надурили та зробили рабами на своїй землі.

Загалом на східні терени Російської імперії до Першої світової війни (1914–1918) переїхали приблизно два мільйони осіб з українських губерній. Значні українські острови в сільській місцевості відомі не тільки на Поволжі, а й на Уралі (часто цей регіон історики та етнографи зараховували до Жовтого Клину).

Під час Першої світової, в умовах наступу німецьких і австро-угорських військ сотні тисяч українців-біженців із Холмщини та Волині вирушали в евакуацію, значною мірою до Поволжя та Сибіру. Десятки тисяч військовополонених галичан також опинилися в цих краях.

Уже після Лютневої революції 1917 року в містах Сибіру — Омську, Томську, Новомиколаївську (зараз Новосибірськ) та Барнаулі численні українські громади, дуже неоднорідні за складом і політичними поглядами, почали створення товариств і рад. Улітку в Омську відбулися два Українські військові з’їзди Сибірського краю, де пролунала вимога про місцеве, автономне самоврядування і налагодження зв’язків із Великою Україною.

Мапа з розміщенням українців по світу. Фрагмент. Георгій Гасенко, 1920-ті роки

Ще до більшовицького жовтневого перевороту в Петрограді містами цих регіонів пройшли велелюдні демонстрації на підтримку революційних перетворень під жовто-синіми прапорами. Відкривалися українські газети, наприклад, “Українське слово” в Томську, “Український голос” в Омську.

Загалом велику роль в автономістському русі відігравали місцеві українці, мобілізовані до сибірських рот. Під час Громадянської війни в Сибіру вони часто опинялися по обидва боки фронту: український курінь імені Сагайдачного був у складі військ адмірала Колчака, багато хто воював проти білих у складі партизанських загонів, наприклад, на Алтаї.

Посилення асиміляції та русифікації після перемоги більшовиків

Вже за радянської влади, в часи Нової економічної політики (НЕПу) почався новий етап міграції українців на схід, здебільшого до Сибіру, північного Казахстану і Далекого Сходу. Колективізація, Голодомор 1932—1933 років прискорили цей процес. Відтепер переселенці (прості селяни, робітники і депортовані жертви насильницького розкуркулення) намагалися оселятися в промислово розвинених регіонах. Вони працювали на металургійних заводах, на шахтах Кузнецького басейну, на будівництві та залізницях.

“Еміграція до Азії не обхопила з однаковою силою всі українські наддніпрянські землі. Вона була дуже слаба із степової области, що не була ще перенаселена, слаба – з Поділля, і дуже сильна – з Лівобережжя, зокрема з Полтавщини. На 100 виселенців з 9 українських губерній припадало 23 – на Полтавщину, 17 – на Чернігівщину, 12 – на Київщину, 11 – на Катеринославщину й Харківщину, і лише 5 – на Поділля і 4 на Волинь… Інтенсивність еміґрації не була пропорціональна до густоти сільської людности, а йшла пропорціонально до інтенсивности хліборобської культури. Селянство Правобережжя реагувало на аграрне перенаселення, зменшуючи природний приріст і переходячи до інтенсивніших форм сільської господарки, селянство Лівобережжя головно – еміґруючи” (“Географія українських і сумежних земель”. Т.1. Загальна географія. Опрац. і зред. Володимиром Кубійовичем. Львів, 1938).

Вже по закінченні Другої світової війни продовжувалася міграція українців до Сибіру і Далекого Сходу. Це були не тільки вільні переселенці і евакуйовані перед нацистською окупацією. Десятки тисяч галичан і волинян були депортовані за звинуваченням у націоналізмі та зв’язках з ОУН.

Проте цей процес розпочався ще до війни – після “Золотого вересня” 1939 року, коли гітлерівська Німеччина та сталінський Радянський Союз окупували Польщу і розділили сфери впливу у Східній Європі. Також до Сибіру потрапили десятки тисяч репатрійованих українців з таборів переміщених осіб у Німеччині та Австрії. Чимало українців після звільнення з таборів ГУЛАГу також осідали на цих землях. Деяким з них навіть заборонялося повертатися на батьківщину.

Вже в середині 1950-х років українці брали дуже активну участь в освоєнні цілинних земель у Казахстані та на півдні Західного Сибіру. Лише 1954–1956 рр. завдяки масовій пропаганді, часто не зовсім добровільно, з України до Казахстану та сусідніх з ним областей Росії виїхало 80 тисяч українців, здебільшого молоді. На цілину виїжджали студенти під час “літнього трудового семестру” і випускники навчальних закладів УРСР. Багато з них залишалися там назавжди. Зараз у Казахстані мешкають близько 800 тисяч українців. Однак і там їхня кількість поступово зменшується.

Концерт етнічних українців в одному з міст Сірого Клину

Ще за часів СРСР відбувався процес зросійщення місцевих українців. Це була політика радянської влади з асиміляції представників слов’янських націй у “руському морі”. Проте в Сибіру та Поволжі, на Далекому Сході вона набула ще більш потворних, катастрофічних форм, особливо після 2014 року і початку російсько-української війни. Дедалі частіше під час обліків та останнього “перепису” у РФ українці вже ідентифікують себе як росіяни.

І хоча історія українських анклавів в Росії повчальна і досить сумна, але є надія, що й там “Ще не вмерла Україна”.