РЕАЛІЗМ ЯК ХУДОЖНІЙ НАПРЯМ XIX століття – РЕАЛІЗМ

Реалізм, взаємодія реалізму й романтизму, взаємодія реалізму й натуралізму, позитивізм.

1. За допомогою словників та енциклопедій з’‎ясуйте значення слів реаліст, реальність, реалістичний, реалізм.

2. Як ви думаєте, чим відрізняються романтичне й реалістичне бачення світу?

Історія формування. Наприкінці XVIII ст. й протягом XIX ст. відбувалася докорінна перебудова мистецтва, зокрема художньої літератури, жанрів і стилів. Глобальна переорієнтація мистецтва розпочалася спочатку в романтизмі, однак ці процеси позначилися й на новому художньому напрямі — реалізмі. Він сформувався в 1820-1830-х роках в європейських країнах (Франція, Англія, Росія та ін.) під впливом певних філософських, соціально-економічних та естетичних чинників. Реалізм домінував у літературному процесі другої половини XIX ст. Класичних ознак він набув у XIX ст., тому його ще називають класичним реалізмом.

Термін «реалізм» з’‎явився в працях французьких письменників Ж. Шанфльорі та Л. Дюранті, які виступили з обґрунтуванням принципів реалізму в збірці «Реалізм» (1857) і журналі «Реалізм» (1856-1857).

Реалізм ґрунтується на понятті «мімесис», що означає «наслідування». Теорію наслідування мистецтвом природи розробив Арістотель у праці «Поетика». Він розглядав мімесис як особливість художнього бачення. Відповідно до того, «що, як і яким способом» наслідує митець, Арістотель визначив роди й жанри античної літератури. Однак тоді ще не було реалізму як цілісного художнього напряму, він почав формуватися набагато пізніше.

Естетичними чинниками розвитку реалізму як художнього напряму стали ренесансний реалізм (М. де Сервантес, В. Шекспір та ін.) і просвітницький реалізм (Дж. Свіфт, Д. Дефо, Г. Філдінг, Д. Дідро, Г. Е. Лессінг та ін.). Представники цих напрямів і течій заклали засади зображення дійсності, зробили значний внесок у розроблення людських характерів, опис певних обставин. «Природа, ти моє божество!» — зазначав В. Шекспір, на якого орієнтувалися митці наступних епох. Д. Дідро закликав: «Природа! Вивчайте природу. Що досконалішим є наслідування, то воно прекрасніше».

У творчості Ф. Шиллера та Й. В. Ґете також можна знайти передумови реалізму. Ф. Шиллер у трактаті «Про наївну та сентиментальну поезію» (1796) протиставляв ідеалісту реаліста, людину, яка тяжіє «до істинного й справжнього», до розмаїття дійсності. До речі, саме такою людиною, на думку Ф. Шиллера, був Й. В. Ґете.

На початку XIX ст. в мистецтво прийшло покоління митців, які керувалися у своїй творчості глибоким вивченням дійсності, зверталися не до абстрактних ідеалів і норм, а до життя й досвіду, співвідносили образи й ідеї з реальністю.

Теоретичне обґрунтування нового напряму міститься в працях французьких письменників Стендаля, О. де Бальзака та ін. У трактаті «Расін і Шекспір» (1823) Стендалькритикував естетичну систему класициста Ж. Расіна й пропонував наслідувати В. Шекспіра в способі вивчення явищ. Порівнюючи В. Скотта й письменницю XVIII ст. мадам де Лафайєт («Вальтер Скотт і «Принцеса Клевська»»), він надавав перевагу її романові «Принцеса Клевська», у якому майстерно зображені душевні переживання, соціальне середовище й побут.

«Суть художньої революції полягала у відмові від тих літературних норм, які раніше вважалися обов’‎язковими для літературних творів. Нові ознаки літератури показують читачеві, що єством нової літератури є свобода, свобода творчості, яка не підлягає ніяким приписам і традиціям» (Д. Чижевський).

«Я визнаю тільки щирість у мистецтві. Велика сила мистецтва полягає у великій щирості» (Ж. Шанфльорі).

О. де Бальзак у передмові до «Людської комедії» (1842), одному з програмових теоретичних маніфестів реалізму, писав про свій грандіозний художній задум — відобразити сучасну Францію, створити її достовірний усебічний опис, який, на думку митця, має стати новою історією людства. Цим, до речі, пояснюється й сама назва великого циклу його творів — «Людська комедія» (на зразок «Божественної комедії» Данте Аліґ’‎єрі). Письменник дійшов висновку, що суспільство подібне до природи: у ньому існують певні людські «типи». Щоб вивчити їх, митець використовував досягнення природознавства, фізіології, медицини й інших наук, а також праці філософів (Ж. Кюв’‎є, Сент-Ілер, Ж. Л. Бюффон та ін.). Це дуже важливо для розуміння засад нового напряму.

Отже, розвиток природничих наук і філософії вплинув на формування реалізму. Реалісти вважали себе дослідниками, вони поставили за мету вивчити (засобами мистецтва) стан суспільства, виявити його закономірності, правдиво відобразити життя людей в різних ситуаціях і зв’‎язках із середовищем.

Якщо в романтизмі домінували ліричні та ліро-епічні жанри, то в реалізмі — епічні (прозові) жанри, передовсім роман, який О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер та інші реалісти розглядали як жанр «пізнавальний» і «науковий», покликаний виявити сутність тогочасного життя.

Характерні ознаки реалізму. Зміст реалістичних творів становить соціально-історична дійсність, різноманітні форми та відносини в суспільстві. Для цього художнього напряму характерне дослідження життя людей різних класів і груп. Принцип «наслідування» (мімесис) у мистецтві реалізується в достовірності описів явищ і обставин, які впливають на життя людей. Реалісти XIX ст. підкреслювали соціальну обумовленість стосунків. Вони досліджували зв’‎язок людини й середовища, вплив влади грошей та стану суспільства загалом на формування характерів. Реалісти прагнули не тільки правдиво відобразити, а й віднайти причини тих чи тих подій у житті людей, здійснити глибокий аналіз тогочасної дійсності.

Ж.-Ф. Мілле. Збирачки колосся. 1857р.

«Мені потрібно вивчити причини соціальних явищ, виявити прихований сенс величезного зібрання людей, пристрастей і подій» (О. де Бальзак).

«Наше століття зробить крок уперед до більш простого й правдивого жанру» (Стендаль).

«Не варто використовувати термін «реалізм» стосовно античності й середньовіччя, коли, унаслідок специфічних соціально-історичних умов, реалізм не міг оформитися як художня система, можна говорити лише про елементи реалізму. Класичний реалізм сформувався в XIX ст., засвоївши здобутки доби Відродження й Просвітництва» (Д. Наливайко).

Дослідники про реалізм

«Реалізм від інших типів художньої творчості відрізняється тим, що йому в принципі притаманне «неупереджене» ставлення до дійсності, він «довіряє» їй, заглиблюється в неї з метою об’‎єктивного пізнання й достовірного відтворення відповідно до справжніх її закономірностей (Д. Наливайко).

«Революція в жанрах призвела до створення нових синтетичних структур. Наприклад, у «Євгенії Онєгіні» О. Пушкіна, «Мертвих душах» М. Гоголя поєднується епічне й ліричне. Провідне начало в жанрах — змістове, зв’‎язок із дійсністю й характер самої суспільно-історичної дійсності, широта й способи її охоплення» (Л. Чернець).

«Рухливість, динамізм, відкритість жанрових структур відповідали динаміці самого життя, яке поставало в реалізмі у своїй незавершеності. Так само динамічними й незавершеними поставали характери персонажів, що діяли відповідно до обставин» (Д. Затонський).

«Для реалізму притаманне тяжіння до монументальних, масштабних форм, не тільки роман, а й ширше — глобальність, епопейність художнього мислення, жанрові структури нерідко усвідомлюються як «енциклопедії життя», тобто охоплюють усі його шари й прошарки, показують різноманітні зв’‎язки, різні соціальні типи й умови» (Д. Чижевський).

Порівняно з творами романтизму, які відзначалися особливою емоційністю та суб’‎єктивністю зображення, реалістичним творам притаманна об’‎єктивована манера оповіді, яка справляє враження саморозвитку подій і характерів, «невтручання» авторів у їхній хід. Майстерність письменників-реалістів виявлялася в умінні «примусити» героїв здійснювати вчинки відповідно до логіки розвитку характерів. Це важлива закономірність реалістичної поетики. Ознаки реалізму можна краще зрозуміти в зіставленні з романтизмом.

«Самим істориком повинне бути французьке суспільство, мені залишається тільки бути його секретарем. Зображуючи характери, відбираючи головні події з життя суспільства, створюючи типи шляхом об’‎єднання окремих рис численних однорідних характерів, можливо, я зміг би написати історію, забуту стількома істориками — історію звичаїв» (О. де Бальзак).

РОМАНТИЗМ І РЕАЛІЗМ

1. Філософська основа — німецька ідеалістична філософія.

1. Наукова основа — філософія позитивізму, природознавчі науки, соціологія, психологія та ін.

2. Суб’‎єктивне начало.

2. Тяжіння до об’‎єктивності й достовірності.

3. Тісний зв’‎язок із фольклором, міфологією.

3. Тісний зв’‎язок із життям суспільства.

4. Пріоритет — інтуїції та емоціям.

4. Аналітизм (художнє дослідження життя людини й суспільства).

5. Увага до почуттів і переживань людей.

5. Увага до проблем взаємодії людини й середовища.

6. Герої — виняткові особистості, у яких підкреслюється неповторно індивідуальне.

6. Зображення типових характерів у типових обставинах.

7. Персонажі діють стихійно, під впливом емоцій і почуттів.

7. Обумовленість подій і вчинків персонажів суспільними обставинами.

8. Перенесення уваги на внутрішній світ людини, духовний стан особистості та світу.

8. Перенесення уваги на соціальну сферу.

9. Перевага ліричного начала.

9. Перевага епічного начала.

10. Використання фантастики, екзотики, символів, метафор, алегорій та інших емоційно-експресивних засобів.

10. Правдивість відображення життя в конкретних формах (увага до деталей, побуту тощо).

11. Жанри — переважно ліричні, ліро- епічні (вірш, балада, поема, дума тощо).

11. Жанри — переважно епічні (роман, повість, оповідання та ін.), драматичні (на зрілому етапі реалізму).

Реалізм в Україні

Розвиток реалізму в другій половині XIX ст. в різних країнах мав свої особливості, зумовлені багатьма чинниками — соціальними, національними й культурно-історичними. В Україні в цей період можливості національно-культурного розвитку були обмежені дією Валуєвського циркуляра (1863), згідно з яким твори художньої літератури, написані українською мовою, піддавалися жорсткій цензурі, й Емського указу (1876), що забороняв друкувати в Російській імперії будь-які книжки українською мовою. Проте, незважаючи на утиски й перешкоди, українська нація збагатила світову культуру художньою спадщиною таких письменників, як Т. Шевченко, П. Куліш, Панас Мирний, І. Нечуй-Ле- вицький та багато інших.

Взаємодія реалізму й романтизму. Безумовно, реалізм кардинально відрізнявся від попередніх художніх напрямів — класицизму з його нормативною естетикою та романтизму з його увагою до незвичайного, виняткового, намаганням утекти від буденної реальності у світ мрій, фантастики й екзотики. Однак нове в літературному процесі не перекреслює попередніх надбань. У цьому немає нічого дивного, адже жоден літературний напрям у чистому вигляді не існує, але на окремих етапах історичного та культурного розвитку виокремлюється як домінуючий.

У першій половині XIX ст. реалізм деякий час розвивався паралельно з романтизмом, ураховуючи кращі його здобутки. У творчій практиці багатьох письменників, які вважаються реалістами, помітні романтичні елементи, наприклад у Стендаля, О. де Бальзака, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, П. Меріме, Г. Флобера, Ч. Діккенса, сестер Бронте та ін.

Як і романтики, реалісти були вільними від будь- яких норм і канонів, прагнули осягнути історичний розвиток суспільства (тільки більш конкретними засобами). Окрім того, вони використовували досвід романтиків у відтворенні внутрішнього світу людини. Для реалістичних творів XIX ст. характерна заглибленість у психологію переживань персонажів, навіть описи помешкання й окремі деталі набували нерідко психологічного підтексту. Психологізація всієї атмосфери твору стала особливістю реалістичної поетики.

У творчості реалістів набули нового звучання деякі романтичні теми (тема втрачених ілюзій, розчарування в ідеалах, кохання та ін.). Водночас реалісти відкрили нові актуальні теми та проблеми: згубний вплив влади грошей на людину, знедуховлення суспільства, тяжкий стан народу, пошуки людиною свого місця в суспільстві, вплив на людські стосунки за різних соціальних обставин, беззахисність «маленької людини» тощо.

У реалістичних творах інколи використовували навіть фантастику, здебільшого притаманну романтизму. Фантастичні елементи давали можливість із незвичайного ракурсу виявити глибинну сутність суспільства, зрушення, які відбуваються в людській душі під впливом обставин (наприклад, «Шагренева шкіра» О. де Бальзака, «Портрет» і «Шинель» М. Гоголя та ін.).

Етапи розвитку реалізму. Реалізм як художній напрям у своєму розвитку пройшов кілька етапів. 1820— 1830-і роки — це період становлення напряму та його активної взаємодії з романтизмом. У 1830-1840-і роки реалізм утвердився та оформився як художній напрям у Європі, у ньому склалася й певна система жанрів. Провідну роль у ній відігравали прозові твори, зокрема роман, повість, оповідання, нарис. Жанри реалізму, як і романтизму, були надзвичайно відкритими, їхній розвиток визначала авторська свідомість.

О. Дом’‎є. Праля. 1861 р.

Національна своєрідність реалізму в різних країнах

Франція. XIX ст. в літературі країни — це розквіт прози, передусім роману. Жанр роману представлений великою кількістю різновидів (соціально-побутовий роман, соціально-філософський, соціально-психологічний, історичний та ін.), які не були ізольованими, а могли виявлятися в межах навіть одного твору.

Для французького роману характерні велика увага до приватного життя людини в його зв’‎язках із середовищем, висунення на перший план науково-пізнавальної функції, хронікальність (тобто своєрідність літопису часу), детальні описи звичаїв, моралі суспільства (Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, Г. де Мопассан та ін.).

Англія. На специфіці англійського реалізму позначилася відносна стабільність буржуазного суспільства вікторіанської доби. Суспільне життя Англії не відзначалося напруженістю й динамізмом, як у Франції чи інших країнах, звідси випливає така особливість англійських реалістичних творів (передусім романів), як незначна рухливість соціально-історичного фону, на якому розгортається дія. Англійський реалізм має виразний моральний і дидактичний пафос. Ним просякнуті передусім прозові жанри, які містять приклад для наслідування (чи ненаслідування), певні настанови для суспільства. Англійські реалісти вірили в подолання світового зла й несправедливості шляхом морального виховання суспільства (Ч. Діккенс, В. Теккерей та ін.).

Реалізм 1850-1860-х років помітно відрізняється від реалізму попереднього етапу. Наприклад, Г. Флобер відчував себе художником «переходу», а його роман «Пані Боварі» (1856) фактично відкрив новий етап розвитку реалізму, який усе більше відходив від зображення сильних пристрастей і характерів, від яскравих сюжетів і всього незвичайного. Стабілізація буржуазного суспільства, моральний занепад у різних його сферах викликали в письменників прагнення детально й глибоко описати тогочасний стан дійсності. У другій половині XIX ст. творили видатні реалісти Г. Флобер, Г. де Мопассан, В. Теккерей, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, І. Тургенєв та ін. Наприкінці XIX ст. митці шукали нових шляхів посилення достовірності у творах. Так виникає новий художній напрям — натуралізм, з яким взаємодіяв реалізм.

Взаємодія реалізму й натуралізму. Натуралізм виник у європейській літературі та мистецтві (частково — в американському мистецтві) в останній третині XIX ст. спочатку у Франції. У французькій літературі утворилися його естетичні принципи, а також теорія натуралізму, яку розробили письменники Е. Золя, брати Е. і Ж. Ґонкур та ін. Філософсько-світоглядною основою натуралізму був позитивізм О. Конта й естетика І. Тена. Велике значення для розвитку натуралізму мали досягнення природознавчих наук, зокрема експериментальна фізіологія (праці К. Бернара та ін.), теорія еволюції Ч. Дарвіна, трохи згодом — відкриття в галузі спадковості.

Наукова складова виявилася в натуралізмі ще більше, ніж у реалізмі. Письменники вважали себе дослідниками природного та суспільного життя людей. Е. Золя назвав роман «експериментальним» жанром, у якому митець експериментує з різними видами людських темпераментів, представниками різних класів і прошарків суспільства, досліджує вплив спадковості на почуття й вчинки людей. Е. Золя закликав романістів бути «безпристрасними» реєстраторами фактів. Твір, на його думку, повинен перетворитися на своєрідний «протокол дійсності», де авторові не потрібно давати відкриту оцінку явищам і подіям (романіст- науковець лише реєструє факти).

Якщо реалісти відображали типові характери в типових обставинах, тобто певною мірою відбирали й обробляли художній матеріал, то натуралісти значно розширили межі мистецтва. Вони вважали, що абсолютно все, навіть потворне, непривабливе, фізіологічне, може бути об’‎єктом мистецтва. Вони не типізували характери, а, навпаки, показували їхню конкретність у суспільному й природному аспектах. Стилю натуралізму притаманна точність, документальність, аналітичність, увага до проблем спадковості й середовища. У натуралізмі фіксуються не типові закономірності, а «шматок дійсності», певний «момент життя», який виявляє темперамент людини, її природні й суспільні риси. Провідними жанрами натуралізму стали роман, повість, фізіологічний нарис та ін.

«Оновлений роман — це дослідження природи, людей і середовища. Його авторів більше не приваблює складна інтрига, захопливий сюжет. Віднині фантазія вже зайва, фабула мало приваблює романіста, його тепер не хвилюють ані експозиція, ані зав’‎язка, ані розв’‎язка. Він не втручається в природний хід речей, не прагне нічого викинути або додати до дійсності» (Е. Золя).

В англійському реалізмі, на відміну від французького, простежується активне авторське начало. Автор не «ховався» за своїх персонажів, звідси — яскрава суб’‎єктивність жанрів Ч. Діккенса, В. Теккерея, Ш. Бронте, Е. Гаскелл. Потрібно відзначити й велику увагу до побуту, «речового світу» у жанрах англійської літератури, особливо прозових.

Росія. У російській літературі реалізм почав формуватися вже в 1820-1830-х роках. Його відлік починається з роману у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін». Сама форма цього роману засвідчила, що романтизм і реалізм тісно взаємодіяли між собою. Поєднання романтичного й реалістичного в російській літературі яскраво виявилося й у творчості М. Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки», «Тарас Бульба» та ін.), М. Лермонтова («Герой нашого часу») та ін.

Жанри російської реалістичної літератури розвиваються дуже стрімко й динамічно в усіх родах літератури: у ліриці (демократична поезія М. Некрасова), епосі (роман, повість, оповідання, нарис), драмі (комедії М. Гоголя «Ревізор», «Одруження», соціально-психологічна й соціально-філософська драма Л. Толстого, О. Островського та ін.).

Російська література другої половини XIX ст. відігравала виняткову роль у житті суспільства. Утворюються особливі зв’‎язки автора й читача, у яких письменникові відведено місце духовного наставника, проповідника. Такими були в сприйнятті читачів Л. Толстой та Ф. Достоєвський. Російський реалізм відзначається посиленням психологізму та філософським осмисленням питань буття.

Водночас реалізм і натуралізм єднає настанова на відображення правди життя. Однак якщо в реалістів художня правда постає типізованою, узагальненою, то в натуралістів — це вражаюча «оголена правда», без будь-яких прикрас (ніби фотографія «моменту життя»). Взаємодія реалізму й натуралізму виявилася у творчості Г. Флобера, Г. де Мопассана, Ф. Достоєвського та ін.

ПОДІБНІСТЬ РЕАЛІЗМУ Й НАТУРАЛІЗМУ

1. Науково-філософська основа.

2. Настанова на відображення реального життя й людських стосунків.

3. Правдивість, достовірність.

Художній стиль

У визначенні поняття стиль (від лат. Stylus – загострена кістяна паличка для письма, манера письма) сьогодні виділяються головні, які взаємодіють один з одним рівні:

• 1) сформований на підставі перевіреного теорією і практикою дослідження і закріпився в науці про літературу комплексу уявлень;
• 2) не усталений, мінливий, націлений на нові різноманітні аспекти осмислення поняття, що розкриває ще не сталися в кінцевих результатах перспективи його розвитку.

Звернемося спочатку до уже ввійшли в ужиток літературознавства характеристикам стилю, які, пройшовши перевірку часом, стали провідними і відправними в подальших дослідженнях стилю як теоретичної проблеми.

Елементи статики і динаміки в еволюціонує поданні про стилі створюють передумови для можливої аналогії його з окремими, що змінюють один одного фазами життя і в підсумку – з усім її складноорганізованим єдністю. Не випадково стиль традиційно включається в розділ “Теорії літератури”, який називають “Літературним процесом”: місце стилю в ньому “природно обумовлено законом необхідного відповідності літературних явищ живим суспільним потребам”. Дана аналогія, очевидно, передбачає, що поняття стилю має властивості “цілісності” і “єдності”, “сукупності” і “стійкої спільності” стосовно втілюваним їм сторонам дійсності, що містить “ідею стилю” (А. П. Чудаков): нації і регіону, епосі, особистості, літературного напряму, наукову школу і т.д. Проникнення в саму сутність “спільності” і освоєння укладеного в ній ідейно-тематичного змісту виступає провідним стілеобразующій, який спонукав М. Горького помітити: “Людині ставиться завдання: знайти себе, своє суб’єктивне ставлення до життя, до людей, до цього факту і втілити це ставлення до своїх форми, в свої слова “.

По-іншому прагнення реалізувати себе в слові в такій мірі, щоб відповідність між тим і іншим досягло найвищого ступеня художності, висловлювали й інші письменники, наприклад А. И. Герцен: “Я рішуче хочу в кожному творі моєму бачити окрему частину життя душі моєї; нехай їх сукупність буде ієрогліфічна біографія моя, яку натовп не зрозуміє, – але зрозуміють люди “; Л. Н. Толстой: “Ні рівного за силою впливу і за підпорядкуванням всіх людей до одного і того ж настрою, як справа життя і, під кінець, ціле життя людське. Якби стільки людей розуміли всі значення і всю силу цього художнього твору своєї життя! “. Для великих письменників проблема твору творчого і “твори життя” у багатьох відношеннях загальна, але осмислена на основі різних битійних посилок. “У всьому, багато в чому, що я писав, – зізнавався Толстой в листі Η. Н. Страхову від 23 квітня 1876 р – мною керувала потреба зборів думок, зчеплених між собою, для вираження себе, але кожна думка, виражена словами особливо, втрачає свій сенс, страшно знижується, коли береться одна з того зчеплення, в якому вона знаходиться “.

Само собою зрозуміло, що “форми, види, засоби і способи словесно-художньої творчості, структурні типи і жанри літературних творів” – все, що складає науковий інструментарій поетики, – для різних письменників і творів літератури (а в розширювальному значенні – для всіх носіїв стилю) виявляються різними. Але стосовно до конкретної епохи, роду, жанру, національної культури, напряму або течії в мистецтві і стиль як категорія виділяється за умови “ідейно-образної цілісності, одночасно одиничною і загальної, однаково життєвої і органічної”, яка прагне в межі до естетичної досконалості. В кожному окремому випадку діють свої закони стилю (їх вивчає поетика), але в принципі ці закони незмінні, забезпечуючи взаємозв’язок внутрішнього і зовнішнього рівнів, “повне розчинення вмісту в формі і форми в змісті”. Стосовно до поезії вони можуть розкриватися, наприклад, наступним чином: “Виключно, майже миттєво ліричний настрій поезії р Тютчева змушує його виражатися стисло і коротко, як би оточувати себе стидлівотесной і витонченої рисою; поетові потрібно висловити одну думку, одне почуття, злиті разом , і він здебільшого висловлює їх єдиним чином, саме тому, що йому потрібно висловитися . “(І. С. Тургенєв.” Кілька слів про вірші Ф. І. Тютчева “, 1854).

З наведеного прикладу випливає, що уявлення про цілісність стосовно стилю складається не тільки з його сутнісних, органічних якостей, але і за участю сприймає суб’єкта – читача, глядача, літературознавця-дослідника, в розрахунку на яких автор і реалізує свою потребу в висловлюванні, припускаючи бути “почутим”, оскільки сприймає свідомість одночасно є і сотворческим по відношенню до самобутнього створення мистецтва. “Кожне творче створення, – пише сучасний дослідник, – кожне його сприйняття і кожна інтерпретація постають як необхідний і незамінний крок в загальному процесі змістоутворення, і кожна людина включається в цей процес без претензії бути його абсолютним суб’єктом . “.

Сам термін “стиль” в застосуванні до літератури має цілий ряд значень: стиль твору; стиль творчості письменника, або індивідуальний стиль (скажімо, стиль поезії Н. А. Некрасова); стиль літературного напряму, течії, методу (наприклад, стиль символізму); стиль як сукупність стійких елементів художньої форми, що визначаються загальними рисами світогляду, змісту, національних традицій, притаманних літератури та мистецтва в певну історичну епоху (стиль російського реалізму другої половини XIX ст.).

Стиль письменника завжди індивідуальний. З найбільшою виразністю творча своєрідність письменника, його стиль проявляється в мові. У вузькому сенсі під стилем розуміють манеру письма, особливості поетичного ладу мови (лексика, фразеологія, зображально-виражальні засоби, синтаксичні конструкції і т.д.). Літературознавче поняття стилю – це естетичне єдність всіх

образно-експресивних деталей форми твору, що відповідає її змісту. Бачачи в мові літературного твору першоелемент, тобто основу стилю, ми говоримо: “мова Пушкіна”, “мова Тургенєва”, “мова Маяковського”. Наприклад, стиль В. В. Маяковського – ораторський, монументальний, експресивний, цілком відповідає тематиці творчості поета – злободенною, агітаційної. Своєрідність стильової манери А. П. Чехова в тому, що він малює “мазками” (импрессионистически), описує не предмети і явища, а найчастіше враження, одержувані від них; стиль письменника лаконічний, мова прозорий і зрозумілий.

У широкому значенні стиль – це поняття, яке використовується в багатьох науках: літературознавстві, мистецтвознавстві, лінгвістиці, культурології, естетиці. Кажуть про стилі роботи, стилі поведінки, стилі мислення, стилі керівництва і т.д.

Стілеобразуюшіе фактори в літературі – це ідейний зміст, компоненти форми, конкретно виражають зміст; сюди відносять і бачення світу, що пов’язано зі світоглядом письменника, з його розумінням сутності явищ і людини. Стильове єдність включає і структуру твору (композицію), аналіз конфліктів, їх розвиток в сюжеті, систему образів і способи розкриття характерів, пафос твору. Стиль як об’єднуючий і художньо-організуючий початок всього твору вбирає навіть спосіб пейзажних замальовок. Все це – стиль в широкому сенсі слова.

У своєрідності методу і стилю виражаються особливості літературного напряму і течії.

У зустрічах авторського і читацького свідомостей здійснює себе не тільки процес “змістоутворення” твору як художнього цілого, а й процес стілевоспроізводства, що враховує багатовимірність стильового вираження. Так, зі своєю появою “Повісті Бєлкіна” (1830) були “прочитані” в контексті стильових шукань епохи, орієнтованих переважно на белетристичні твори авторів середньої руки. Ф. В. Булгарін в “Північної бджолі” (1831. № 255) інтерпретував твори Пушкіна як збори “анекдотів, пригод, дивних випадків”. У розгорнутому відкликання, вміщеному в тій же газеті (1834. № 192), позначилися критерії в оцінках стилю Пушкіна-прозаїка, застосовані критиком: цікавість дії, легкість розповіді, що доставляється “задоволення”. З позицій цих критеріїв повісті Пушкіна, безумовно, не задовольнили Булгаріна, а “ідеї” в пушкінському циклі він не помітив. Одночасно Бєлінський підійшов до “Повістям Бєлкіна” з подібними мірками, оцінивши як “белетристичні гідності” то, в чому Булгарін побачив лише недоліки. У висновку ж ідеологічні противники несподівано збігаються. “. Вони не художні створення, а просто казки і побрехеньки”, – писав Бєлінський. Примітно, що таке трактування прози Пушкіна увійшла в підручники 1830-х рр., Де головним був оголошений А. А. Бестужев-Марлинский: “Пушкін видав гарно розказані повісті під ім’ям Івана Петровича Бєлкіна. Але до превосходнейшим в наш час повістей можна віднести” російські повісті й оповідання “Марлінського”.

Ставив чи Пушкін стилем свого твору подібний рівень “прочитання”, або такий підхід був повністю несумісний з художнім авторським завданням, ставши спотворенням і задуму, і втілення? Відповідаючи на це питання і узагальнюючи судження пушкіністів, можна відзначити, що до певної міри Беллетризация пушкінського шедевра була “запрограмована” (Д. С. Лихачов) многоуровневостью художнього ладу повістей, який передбачає відгук з боку найширшої, загальнонаціональної аудиторії: від європейськи розвиненого читача до носія патріархальної свідомості. Так, новелістична (генетично висхідна до анекдоту) структура “Пострілу” втілена Пушкіним в “складно і навіть витончено” (С. Г. Бочаров) організованому тексті, але вона ж може сприйматися “простим” свідомістю у всій своїй первозданній, “наївною” чистоті . Читач Пушкіна вільний обрати будь-який (у тому числі авторський) погляд на “історії”, представлені Белкиним, застосувати до них як несвідомо-самодостатню, так і інтелектуально-рефлективну стильову модель.

Однією з умов формування поняття є своєрідність стилю як чогось специфічного, що виділяє явище з ряду інших явищ. Як справедливо зауважує новітній дослідник, “протягом XX ст., Аж до сучасності, термін набував різні відтінки значень, зберігаючи незмінним лише ознака своєрідності, несхожості, відмінною риси”. Ця ознака випливає з самого початку переносного тлумачення стилю як “почерку”, неповторного для кожного створеного “єдності”. Буквальне значення слова “стиль” і в грецькому, і в латинській мовах означало колонку, стовпчик, палицю. Стародавні римляни називали так гостру паличку, що вживалася для письма на дошках, вкритих воском. За допомогою гладкого потовщення на кінці її, як за допомогою гумки, усували похибки, домагаючись того, що пізніше, вже в переносному сенсі, Апулей назве характером викладу думок, а Тацит – особливостями складу твори.

За особливостями стильового вираження судять про літературного героя (враховуються атрибути його зовнішнього вигляду і форма поведінки), про приналежність будівлі до тієї чи іншої епохи в розвитку архітектури (стиль ампір, готичний стиль, стиль модерн і т.п.), про специфіку зображення дійсності в літературі конкретної історичної формації (в давньоруській літературі – стиль монументального середньовічного історизму, епічний стиль XI- XIII ст., експресивно-емоційний стиль XIV-XV ст., стиль бароко другої половини XVII ст. та ін.). Нікого сьогодні не здивують вираження “стиль гри”, “стиль життя”, “стиль керівництва”, “стиль роботи”, “стиль забудови”, “стиль меблів” і т.п., і всякий раз, поряд з узагальнюючим культурологічним змістом, в ці стійкі формули вкладається конкретний оцінний зміст ( “Мені правиться його виконавський стиль” – про певну особу; “мене не задовольняє сформований стиль відносин” – про відому ситуації, обозначившейся на тлі багатьох; “я віддаю перевагу цей стиль одягу” – на відміну від інших і т.п.).

Поняття оригінальності стосовно стилю в даному разі тавтологічні: стиль “заслуговує своєї назви лише тоді, коли несе риси індивідуальної особистості творця”. Але, прийшовши з загальнолюдського змісту і збагативши його “безперечним” новим словом “(Ф. М. Достоєвський),” творець “розчиняється в тому, з чого, в кінцевому рахунку, формуються” великі стилі “(Д. С. Лихачов) і “стилі епохи”, надаючи їм хоча і надзвичайно типологічну і широке, але тим не менш виразно відчутний своєрідність. “і саме тому, що мова йде про сутність людського світу, сутність ця . не внеінді- виділеного, а в особистості творить суб’єкта повинна бути виявлений зв’язок і з . глибиною одночасно і міжособистісного і внутриличностного загальнолюдського змісту “.

Багатогранна і розширене тлумачення стилю в свідомості сучасної людини свідчить, по-перше, про універсальність поняття, яке не замикається тільки межами літературознавства та лінгвістики, функціонуючи і в сферах культурології, побуту, естетики, мистецтва. По-друге, поліфункціональність стилю передбачає наявність явних його показників, наочних відмінних ознак, виведених назовні, викарбуваних, як дзвінка монета. Хоча стиль не можна ототожнювати з формою, він не існує поза формальних ознак, будучи властивістю форми і висловлюючи її своєрідність. І “художній стиль не просто естетичний, але він ще є матеріальна і чисто фізичне втілення цього естетичного”.

Звернемося до першого розділу роману А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. До тих пір поки вигляд героя в стильовому відношенні зливався з узагальненим образом “натовпу”, автор схильний був використовувати образотворчі кошти, мета яких з найбільшою повнотою висловила його власна формула в листі до Л. С. Пушкіну: “сатира і цинізм” (друга половина січня – початок лютого 1824 г.). Однак імпульси іронії як стілеобразующей кошти в межах тієї ж глави значно слабшають і змінюються з моменту, коли автор виявляє в героєві родинне собі розпочато:

Мені подобалися його риси,

Мріям мимовільна відданість,

І різкий охолоджений розум . –

визначаючи їх уже засобами романтичної поетики. Інакше ті ж властивості представлені крізь призму сприйняття Тетяни в VII главі роману, де в них вгадується пародійний обертон:

. Чужих примх тлумачення,

Слів модних повний лексикон .

Ці та багато інших “літературні маски” героя необхідні автору для художніх цілей: “Пушкін . вважав за краще авторське оповідання, яке в численних стильових зламах постійно змінює точки зору”. І немов би випадково кинута пушкінська репліка: “Іль маскою щегольнет інший . ” – Оголює стилеобразующий принцип, що створює зміст образу. “У закінченому творі стиль є опуклим виразом і виглядом того, як, пізнаючи свій об’єкт і осягаючи істину, рухається в своєму неповторному своєрідності художня думка письменника”, – пише Я. Е. Ельсберг.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо такі характерні ознаки стилю:

• 1) визначення його як діалектичної цілісності формально-змістовного характеру, яка передбачає системність збігання ідейно-тематичних факторів і художньо-естетичної образності, закономірний спосіб “перетворення змісту в форму” (В. Дніпрова);
• 2) визначення стилю як неповторного (в межах відомої “спільності”) співвідношення елементів, перетворює оригінальну змістовну концепцію певною формою;
• 3) наявність наочності, безпосередньо сприймається “опуклості” у виразі “ідеї стилю”, впізнавати і розрізняти але способу організації зовнішніх ознак, матеріалізується “внутрішню форму” твори.

Стиль в літературі – це випливає з пізнання загальних законів дійсності, функціонально застосовується сукупність засобів вираження, що реалізується співвідношенням всіх елементів поетики твору з метою створення неповторного художнього враження.