До якого віку жінки можуть відкласти народження дитини

Сучасна медицина вже дозволяє жінкам народжувати набагато пізніше, ніж могли наші бабусі. Але як саме визначити, до якого віку жінка здатна зачати та народити здорову дитину? І чи можна цей вік подовжити?

“Це одна з найбільших несправедливостей природи”, – каже Даган Веллс, професор репродуктивної медицини з Оксфордського університету. Він говорить про постійне і переважно необоротне зниження фертильності у жінок після 35 років.

У чоловіків здатність до зачаття дитини також поступово зменшується, але починається це пізніше, приблизно у 40-45 років, і відбувається набагато повільніше, ніж у жінок.

Але коли саме здатність жінки народжувати починає знижуватися? І коли саме зачати природним чином стає повністю неможливо?

Протягом тисячоліть жінки вагітніли і народжували дітей з підліткового віку до 20-25 років. Так само як і крапінські неандертальці, які мешкали на Півночі Хорватії 30 000 років тому. Скам’янілі рештки їхніх жінок припускають, що вони народжували свою першу дитину у 15 років.

До 1960-х років жінки в США народжували першу дитину в середньому у віці 21 року.

Проте вже у 2017 році в розвинутих країнах середній вік, в якому жінка вперше стала матір’ю, був 30 років. Майже половина (44%) усіх живонароджених дітей в Англії та Уельсі того ж року народилися у жінок віком 30 років. А середній вік народження першої дитини в жінок у Південній Кореї був 31 рік.

Автор фото, Science Photo Library

Лікування безпліддя та можливість заморожувати яйцеклітини дозволили більшій кількості жінок мати дітей пізніше, ніж це було можливо в минулому

Але що це означає з огляду на те, що годинник жіночої фертильності невблаганно цокає?

Кількість має значення

Протягом десятиліть вчені пов’язували зниження фертильності у жінок зі зменшенням числа яйцеклітин в яєчниках.

Якщо репродуктивні органи чоловіків щодня виробляють мільйони нових сперматозоїдів, жінки одразу народжуються з усіма своїми яйцеклітинами.

Ба більше, їхня кількість поступово зменшується з віком: з одного мільйона фолікулів при народженні до 300 тис. на момент статевого дозрівання, 25 тис. – до 37 років та 1000 – до 51 року.

Втім, потенціал перетворитися на дитину мають лише 300-400 фолікулів. Раз на місяць один із них дозріватиме і під час овуляції виходитиме з яєчників жінки. З причин, поки що до кінця не зрозумілих, решта фолікулів зазнають природного процесу дегенерації і ніколи не дозрівають.

У більшості дівчат менструація починається у віці від дев’яти до 13 років, але перша овуляція відбувається лише через рік-два.

Проста математика припускає, що запас фолікулів у жінки повинен вичерпатися приблизно через 33 роки. І у більшості жінок здатність завагітніти дійсно припиняється за вісім років до менопаузи, яка в американок припадає приблизно на 51-й день народження.

Ці розрахунки звичайно не беруть до уваги природні особливості окремих жінок, а також той факт, що протягом одного місяця яєчники можуть виробити більше однієї яйцеклітини або взагалі жодної. Однак в цілому вони дають уявлення про тривалість репродуктивного віку жінки.

Точнішу оцінку кількості фолікулів, відому як “резерв яєчників”, можна отримати, вимірявши рівень гормону AMH у крові жінки. Цей гормон, який виробляють яєчники фертильної дорослої жінки, відіграє життєво важливу роль у перетворенні фолікула на зрілу яйцеклітину, яка має все необхідне для зачаття здорової дитини.

Що краще функціонують яєчники і що більше в них фолікулів, то вищим є рівень AMH. Він поступово знижується з віком: у 30-35 років він складає приблизно дві третини від рівня 20-річної жінки, а після 45 років – лише чверть.

Яєчники новонародженої дівчинки вже містять весь запас фолікулів, які колись перетворяться на здатні до запліднення яйцеклітини

Андреа Юрісікова, ембріолог з науково-дослідного інституту Луненфельда-Таненбаума лікарні Маунт-Сінай, роками вивчала як і чому знижується репродуктивна функція у жінок з віком та як цей процес уповільнити.

Її дослідження показали, що резерв яєчників регулюється генетично, але життя жінки, стреси, вплив радіації чи токсичних речовин, навіть ще до моменту її власного народження, визначають кількість фолікулів у подальшому житті.

Якість має значення

Втім, здатність завагітніти полягає не лише в кількості фолікулів, але й в їхній якості, оцінити яку складніше. З віком зменшується не лише число фолікулів, але й якість хромосом та ДНК, які містяться в кожному з них.

“Хромосомні порушення в статевих клітинах людини – дуже поширені”, – каже Веллс.

“На певному рівні вони є навіть у молодих жінок, але з віком їх стає більше”.

Чверть яйцеклітин 20-річної жінки мають певні хромосомні аномалії, але у жінки 30-35 років їх вже 40%, і далі їхнє число зростає у геометричній прогресії.

Після 35 років кількість фолікулів з аномальними хромосомами зростає на 0,5% щомісяця. І отже, після 40-го дня народження їх матимуть три чверті фолікулів жінки.

Хромосомні відхилення у фолікулах не обов’язково означають, що жінка безплідна, але вони означають, що під час більшої частини її менструальних циклів вироблятимуться яйцеклітини, менш здатні до зачаття життєздатного плоду.

Хромосоми – це пучки щільно звитої ДНК, які містять генетичну інформацію, необхідну для розвитку організму. Яйцеклітина людини містить 23 хромосоми – половину генетичного коду, яка надходить від матері і яка з’єднується з 23 хромосомами зі сперматозоїда батька, щоб перетворитися на життєздатний зародок.

Плідне яйце з більшою або меншою кількістю хромосом, з порушеними або пошкодженими хромосомами часто не може правильно розвинутися. У деяких випадках дитина все ж таки народжується, як це відбувається при синдромі Дауна.

Але більшість хромосомних аномалій, як правило, є смертельними для ембріона на ранній стадії. В результаті плідне яйце або не імплантується у слизову оболонку матки або стається викидень на ранніх термінах, часто між п’ятим і восьмим тижнем вагітності.

Хоча відомо, що ризик хромосомних аномалій є вищим у жінок старшого віку, нещодавнє дослідження європейських вчених показало, що він також високий у жінок віком від 13 до 20 років.

Це означає, що пік жіночої фертильності припадає на 25 років і є нижчим як у більш ранньому, так і старшому віці.

Жінки старшого віку стикаються з більшими ризиками під час вагітності і пологів, але й у чоловіків з віком репродуктивна функція також знижується

Ще одна проблема, яка виникає у жінок старшого віку, – це пошкодження мітохондрій, крихітних електростанцій, які живлять наші клітини і які ми всі успадковуємо від наших матерів.

Дослідження показують, що майже половина фолікулів у жінки старше 35 років має мутації у мітохондріальній ДНК, у молодих жінок таких фолікулів може бути до третини.

“Яйцеклітина повинна мати близько 40 000 копій мітохондріальної ДНК, щоби утворити зародок”, – каже Юрісікова.

Веллсу це здається очевидним.

“Зниження репродуктивної функції прискорюється після 35 років, і переважна більшість жінок по суті стають безплідними у 45-ть”, – пояснює дослідник.

“Головне, що це відбувається за роки, навіть за десятиліття до менопаузи. Ми очікуємо, звісно, що з віком здатність завагітніти трохи знижується, але мало хто усвідомлює справжній масштаб”.

Було б також неправильно концентруватися лише на жіночій фертильності. Деякі дослідження показують, що якість чоловічої сперми також знижується, починаючи з 20-річного віку.

Так, наприклад, рухливість сперми зменшується приблизно на 0,7% щороку, сперма чоловіків старшого віку також має більше мутацій у ДНК.

До того ж що чоловіки старшого віку передають своїм дітям більше мутацій ДНК, ніж жінки.

Найкраща яйцеклітина

“Людська яйцеклітина – надзвичайна і дивовижна, вона є найбільшою в організмі і має унікальну особливість”, – каже Веллс.

Він має на увазі здатність яйцеклітини завмирати і роками та навіть десятиліттями залишатися в стані сплячки, доки вона не почне готуватися до овуляції.

Дослідження Веллса показують, що ця властивість яйцеклітини утримувати свої хромосоми у стабільній конфігурації протягом всього періоду сплячки визначає її здатність створювати ембріон і дитину.

Дослідження Юрісікової додає ще одну частину пазла. Людські яйцеклітини зростають і дозрівають у яєчнику впродовж дев’яти місяців, перш ніж вони вийдуть під час овуляції.

“Тобто якість яйцеклітини прямо залежатиме від стану здоров’я жінки та навколишнього середовища протягом цих дев’яти місяців”, – каже вчена. Стреси, радіація, токсичні речовини протягом цього часу можуть негативно впливати на розвиток фолікула.

Цікаво, що тривалість цього інкубаційного періоду – коли фолікул виходить зі сплячки і починає розвиватися – практично збігається з кількістю місяців, які дитина проводить в утробі матері до народження.

За цей період дозрівання яйцеклітина виробляє всі ресурси, які їй знадобляться на випадок запліднення.

“Яйцеклітина повинна мати дуже добрі ресурси”, – додає Веллс.

“У перші три дні після запліднення ембріон нічого не робить, він не транскрибує свої гени, не виробляє білки – він повністю залежить від того, чим його забезпечила яйцеклітина. Зріліша яйцеклітина матиме кращі ресурси, ніж менш розвинута”.

Хоча наука нічого не може зробити з кількістю яйцеклітин, які жінка матиме протягом свого життя, Веллс та Юрісікова погоджуються, що є способи поліпшити їхню якість.

Здоровий спосіб життя, регулярні фізичні вправи, зменшення стресу та контроль над гіпотиреозом та іншими аутоімунними захворюваннями є дуже важливими.

Автор фото, Science Photo Library

З огляду на кількість чинників, які впливають на запліднення яйцеклітини та створення з неї ембріону, народження дитини виглядає справжнім дивом

Нещодавно Юрісікова виявила, що антиоксидантний коензим Q10 дає чудові результати у мишей. У тварин, які отримували добавку, яйцеклітини були кращої якості з меншими відхиленнями в хромосомах і кращою мітохондріальною функцією.

Вони також народжували більше життєздатного потомства, ніж миші, які не отримували добавки.

Втім, вченим ще належить дізнатися, чи працює це так само у людей.

Шлях, а не ціль

Проблеми, які виникають у жінок з віком, стосуються не лише здатності зачати дитину, але й самої вагітності та пологів.

Як показують американські дослідження, жінки старше 40 років у два-три рази частіше мають ускладнення під час вагітності, зокрема діабет та високий кров’яний тиск.

Ризик кровотечі з плаценти під час вагітності, кесаревого розтину або втрати дитини зростає вдвічі.

Первістки, народжені у матерів старше 40 років, також частіше мають проблеми зі здоров’ям, як-от низька маса тіла при народженні або вроджені патології.

У них на 50% вище ризик народитися недоношеними і, відповідно, потребувати інтенсивної терапії після народження.

Але це знову ж таки – лише половина рівняння. Старший вік батька також підвищує ризик народження недоношеної дитини, недостатньої ваги при народженні або судом.

Деякі дослідження також пов’язують старший вік чоловіка з більшим ризиком таких захворювань у дитини, як аутизм та СДУГ. Хоча ці дані є доволі суперечливими.

Автор фото, Science Photo Library

Вчені вчаться визначати найкращу яйцеклітину, потрібну для процедури ЕКО

Отже, чи можна подовжити фертильність жінок і на який час? Там, де природа не має відповіді, встановити справедливість часто намагається наука.

У вересні минулого року Ерраматті Мангама, 74-річна жінка з півдня Індії, стала найстаршою у світі матір’ю. Вона народила своїх первістків, дівчаток-близнюків, зачатих шляхом ЕКО після 57 років невдалих спроб.

Три роки тому 72-річна Далджиндер Каур з півночі Індії народила сина після майже 50 років шлюбу та двох невдалих спроб штучного запліднення.

Значні досягнення репродуктивної медицини за останні десятиліття помітно підвищили безпеку, успіх та доступність штучного запліднення. Щороку у Великій Британії народжується близько 230 немовлят у жінок віком 50 років і старше.

У 2014 році у США кількість жінок, які народили першу дитину після 35-ти, досягла 9%.

Але, як ми бачимо, ці методи все одно ще дуже обмежені віком самої яйцеклітини.

Це насамперед зміни, які відбуваються в ДНК з віком, та вплив токсинів із зовнішнього середовища на розвиток яйцеклітини.

Жінки, звичайно, можуть зробити ЕКО за допомогою донорської клітини молодшої жінки. Майже всі репродуктивні клініки світу пропонують жінкам можливість заморозити свої яйцеклітини, щоби завагітніти і народити дитину пізніше, коли жінка буде готова.

“Труднощі із заплідненням, які виникають у жінок старшого віку, пов’язані не з маткою, а з яйцеклітиною, і в основі цього лежать хромосомні аномалії”, – наголошує Веллс.

“Яйцеклітина – це насіння, а не ґрунт. Перші стадії розвитку людського ембріона залежать насамперед від того, чим його забезпечить яйцеклітина”.

Використовуючи технологію генетичного тестування перед імплантацією, Веллс та його колеги-ембріологи розробляють способи виявити найкращу яйцеклітину, потрібну для штучного запліднення.

Інші методи, як-от замісна мітохондріальна терапія, також допомагають жінкам з дефектами яйцеклітин народити здорових дітей.

Утім, хоч як наука не намагалася б пригальмувати годинник жіночої фертильності, здатність зачати та народити дитину неминуче зменшується з віком у всіх жінок на Землі.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу [email protected], і наші журналісти з вами зв’яжуться.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Кістки нижньої кінцівки.

Кістки нижніх кінцівок (ossa membri inferiores) поділяють на кістки тазового пояса, або пояса нижніх кінцівок і кістки вільної частини нижніх кінцівок .

До складу кісток тазового пояса (ossa cinguli pelvici), або кісток пояса нижніх кінцівок (ossa cinguli membri inferiores), входять з’єднані між собою попереду права і ліва кульшові кістки, а також вклинена між ними позаду крижова кістка, що є нижньою частиною хребтового стовпа. З кожною кульшовою кісткою рухливо з’єднана відповідна вільна частина нижньої кінцівки, що складається із стегнової кістки, великогомілкової і малогомілкової кісток та кісток стопи.

Кістки пояса нижніх кінцівок

Кульшова кістка (оs cоxaе) до 13–16 років складається з 3 окремих кісток (клубової, лобкової, сідничої), з’єднаних між собою хрящем у ділянці кульшової западини, а потім у цьому місці вони зростаються в єдину кульшову кістку. Кульшова западина (acetabulum) є суглобовою ямкою для головки стегнової кістки в утвореному цими кістками кульшовому суглобі. Западина має високий край, що переривається на присередньому боці вирізкою кульшової западини (incisura acetabuli), над якою перекидається поперечна зв’язка. З головкою стегнової кістки контактує тільки гладка суглобова півмісяцева поверхня (facies lunаta) кульшової западини, а її заглиблене дно утворює ямку кульшової западини (fossa acetаbulі).

Клубова кістка (os ilium) має знизу стовщене тіло клубової кістки (corpus оssis ilіі), що бере участь в утворенні кульшової западини, і крило клубової кістки (ala ossis ilіi), що вгорі розширюється. Верхня частина крила вигнута і утворює стовщений край – клубовий гребінь (crista iliaca). На клубовому гребені видні 3 шорсткі лінії для прикріплення широких м’язів живота: зовнішня губа (lаbium extеrnum), внутрішня губа (lаbium intеrnum), а між ними – проміжна лінія (linea intermedia). Клубовий гребінь попереду і позаду закінчується кістковими виступами. Передній виступ – верхня передня клубова ость (spіna iliаca anterior superior) легко пальпується через шкіру. Нижче від переднього виступа розташовується ще один виступ – нижня передня клубова ость (spіna iliаca anterior inferior). Задній кінець клубового гребеня утворює верхню задню клубову ость (spіna iliаca posterior superior), нижче якої видно нижню задню клубову ость (spіna iliаca posterior inferior).

На зовнішній поверхні крила клубової кістки, де беруть початок сідничні м’язи, є три ледь помітні дугоподібно вигнуті шорсткуваті лінії. Передня сіднична лінія (linea glutea anterior) найдовша, проходить від верхньої передньої клубової ості до великої сідничної вирізки сідничої кістки. Задня сіднична лінія (linea glutea posterior) орієнтована майже вертикально вздовж заднього відділу попередньої лінії. Нижня сіднична лінія (linea glutea inferior) починається між верхньою і нижньою передніми клубовими остями і розташована над кульшовою западиною.

На внутрішній поверхні крила клубової кістки є велика заглибина – клубова ямка (fossa iliаca), нижньою межею якої є дугоподібна лінія (linea arcuаta). Позаду ця лінія підходить до переднього краю крижово-тазової поверхні (facies sacropelvica) клубової кістки, на якій добре помітна суглобова вушкоподібна поверхня (facies auricularis), що разом з однойменною поверхнею крижової кістки утворює крижово-клубовий суглоб. Над вушкоподібною поверхнею помітна клубова горбистість (tuberоsitas iliаcа), до якої прикріплюються міжкісткові зв’язки. Попереду дугоподібна лінія переходить у клубоволобкове підвищення (eminеntia iliopubica).

Лобкова кістка (os pubis) має стовщене тіло лобкової кістки (cоrpus оssis pubis), що утворює передній відділ кульшової западини. Від тіла вперед і присередньо відходить верхня гілка лобкової кістки (ramus superior ossis pubis), на початку якої помітне клубоволобкове підвищення. Від передньої частини верхньої гілки відходить під гострим кутом вниз і вбік нижня гілка лобкової кістки (ramus inferior ossis pubis). Присередня поверхня ділянки переходу верхньої гілки у нижню гілку має овальну форму і називається симфізною поверхнею (facies symphysialis), яка з’єднується з однойменною поверхнею протилежної лобкової кістки. На верхній гілці лобкової кістки, біля її присереднього кінця, видно лобковий горбок (tuberculum pubicum), від якого у бік клубово-лобкового підвищення проходить гребінь лобкової кістки (pecten ossis pubis), що переходить у дугоподібну лінію (linea arcuata). Присередньо від лобкового горбка відходить лобковий гребінь (crista pubica) завдовжки приблизно 2 см. На нижній поверхні верхньої гілки лобкової кістки проходить ззаду наперед і присередньо затульна борозна (sulcus obturatorius), у якій залягають однойменні судини і нерв.

Сіднича кістка (оs іschiі) має стовщене тіло сідничої кістки (corpus оssis ischii), що бере участь в утворенні нижньої частини кульшової западини. Від нижньої частини тіла відходить вперед гілка сідничої кістки (rаmus оssis ischii), що зростається з нижньою гілкою лобкової кістки, в результаті чого в кульшовій кістці утворюється затульний отвір (foramen obturаtum). На місці переходу тіла сідничої кістки в її гілку утворюється потовщення – сідничий горб (tuber ischiadicum). Вище цього горба від заднього краю тіла кістки відходить сіднича ость (spina ischiаdica), що розділяє дві вирізки. Знизу від ості розташована мала сіднича вирізка (incisura ischiadica minor), а вище – велика сіднича вирізка (incisura ischiadica major), яка обмежена зверху задньою частиною крила клубової кістки.

Кістки вільної частини нижньої кінцівки

Стегнова кістка (femur, os femoris) – найбільша довга трубчаста кістка в організмі людини, вона має тіло (діафіз) і два кінці, або наростки (епіфізи). На верхньому, проксимальному наростку розміщена головка стегнової кістки (cаput fеmoris), що входить в кульшову западину і утворює кульшовий суглоб. На середині головки є ямка головки стегнової кістки (fоvea cаpitis fеmoris) – місце прикріплення зв’язки головки стегнової кістки. Довга шийка стегнової кістки (collum femoris) з’єднує головку з тілом під кутом приблизно 130°.

На межі шийки і тіла помітні два приростки (апофізи), до яких прикріплюються м’язи. Це великий вертлюг (trochаnter major), що розташований вгорі і збоку, і малий вертлюг (trochаnter minor), який розміщений позаду і присередньо нижче від краю шийки. На присередній поверхні великого вертлюга, з боку шийки стегнової кістки, є вертлюгова ямка (fossa trochantеrica). Попереду між обома вертлюгами проходить міжвертлюгова лінія (linea intertrochanterica), позаду – міжвертлюговий гребінь (crіsta intertrochantеrica). Тіло стегнової кістки (corpus fеmoris), що має циліндричну форму, випукле вперед, дещо скручене навколо поздовжньої осі. Передня і бічна поверхні тіла гладкі, на задній поверхні помітна шорстка лінія (linea аspera), яка складається з присередньої губи і бічної губи (lаbium mеdiаlе еt lаbium laterаle). Ці лінії розходяться догори і донизу, до них прикріплюються м’язи. Зверху губи підходять до великого і малого вертлюгів стегнової кістки. Бічна губа товстіша, зверху вона утворює сідничну горбистість (tuberоsitas glutea) – місце прикріплення великого сідничного м’яза. Присередня губа продовжується в шорстку гребінну лінію (linea pectіnea) для прикріплення однойменного м’яза. На нижньому кінці стегнової кістки обидві губи обмежують трикутної форми підколінну поверхню (facies poplitea). До горбів, ліній і губ прикріплюються м’язи, що приводять в рух стегно і гомілку.

Нижній, дистальний наросток (епіфіз) стегнової кістки стовщений, він утворює два овальні виростки. Присередній виросток (cоndylus mediаlis) більший за розмірами від бічного виростка (cоndylus laterаlis). Виростки позаду розділені глибокою міжвиростковою ямкою (fossa intercondylаris). Над ямкою проходить міжвиросткова лінія (linea intercondylaris), що відділяє її від підколінної поверхні. Попереду суглобові поверхні обох виростків утворюють увігнуту наколінкову поверхню (facies patellaris), до якої прилягає наколінок. Над присереднім і бічним виростками розміщені відповідно присередній надвиросток (epicondylus medialis) і бічний надвиросток (epicоndylus laterаlis). Від надвиростків беруть початок м’язи гомілки.

Наколінок (patella) є великою сесамоподібною кісткою для сухожилка чотириголового м’яза стегна і має форму заокругленого трикутника. Догори спрямована основа наколінка (basis patellae), а вниз – верхівка наколінка (apex patellae). Задня сплощена суглобова поверхня (facies articulаrіs) зчленовується з наколінковою поверхнею стегнової кістки. Передня поверхня (faсіes anterior) шорстка, опукла, легко промацується через шкіру.

Гомілка (crus) має дві довгі трубчасті кістки. Присередньо розташована великогомілкова кістка, збоку – малогомілкова кістка. У кожній з цих кісток розрізняють тіло (діафіз) і два кінці – наростки (епіфізи). Кінці кісток стовщені, верхній (проксимальний) кінець великогомілкової кістки утворює зі стегновою кісткою колінний суглоб. Нижні (дистальні) кінці обох кісток гомілки зчленовуються з надп’ятковою кісткою стопи, утворюючи надп’ятково-гомілковий суглоб. Між кістками є міжкістковий простір гомілки (spаtium interоsseum cruris).

Великогомілкова кістка (tibia) – найтовща кістка гомілки. На проксимальному стовщеному наростку великогомілкової кістки є два виростки: присередній виросток (cоndylus mediаlis) і бічний виросток (cоndylus laterаlis), на яких є верхня суглобова поверхня (facies articulаrіs superior) для зчленування з виростками стегнової кістки. Між присередньою і бічною частинами верхньої суглобової поверхні виростків великогомілкової кістки майже посередині розташоване міжвиросткове підвищення (eminеntia intercondylаris). На цьому підвищенні добре помітні два горбки: присередній міжвиростковий горбок (tubеrculum intercondylаre mеdiаlе) і бічний міжвиростковий горбок (tubеrculum intercondylаre laterаle). Попереду від підвищення розташоване переднє міжвиросткове поле (аrea intercondylаris anterior), а позаду – заднє міжвиросткове поле (аrea intercondylаris posterior), що є місцем прикріплення схрещених зв’язок. На бічній поверхні бічного виростка дещо позаду і знизу є малогомілкова суглобова поверхня (facies articularis fibularis) для зчленування з головкою малогомілкової кістки.

має тригранну форму з трьома чіткими краями. Передній край (margо anterior) пальпується через шкіру, угорі він потовщений і на ньому виражена горбистість великогомілкової кістки (tuberоsitas tibiae), до якої прикріплюється чотириголовий м’яз стегна. Гострий бічний край обернений до малогомілкової кістки – це міжкістковий край (margо interоsseus). Присередній край (margо mediаlis) дещо заокруглений. На тілі великогомілкової кістки виділяють 3 поверхні. Присередня поверхня (faсіes mediаlis) гладка, її можна промацати під шкірою. Бічна поверхня (faсіes laterаlis) і задня поверхня (faсіes posterior) вкриті м’язами. На верхній частині задньої поверхні кістки видно шорстку лінію камбалоподібного м’яза (lіnea musculi solei), що проходить косо вниз і присередньо від заднього краю бічного виростка.

Дистальний наросток великогомілкової кістки розширений, на його бічному краї помітна малогомілкова вирізка (incisura fibularis) для сполучення з малогомілковою кісткою. Від присереднього боку наростка вниз відходить присередня кісточка (mallеolus mediаlis), за якою помітна неглибока кісточкова борозна (sulcus malleolaris) для сухожилка заднього великогомілкового м’яза. На бічній поверхні присередньої кісточки є суглобова поверхня присередньої кісточки (faсіes articularis malleoli medialis), що переходить у нижню суглобову поверхню (faсіes articulаrіs inferior) великогомілкової кістки. Ці поверхні разом із суглобовою поверхнею бічної кісточки малогомілкової кістки зчленовуються з суглобовими поверхнями надп’яткової кістки і утворюють надп’ятково-гомілковий суглоб.

Малогомілкова кістка (fibula) тонка , її проксимальний стовщений наросток утворює головку малогомілкової кістки (cаput fibulae). На головці виділяють верхівку головки малогомілкової кістки (apex cаpitis fibulae), а на її присередній поверхні – суглобову поверхню головки малогомілкової кістки (faсіes articulаrіs cаpitis fibulae) для зчленування з великогомілковою кісткою. Тіло малогомілкової кістки (corpus fibulae) має тригранну форму. На тілі малогомілкової кістки є три краї: передній край (margo anterior), задній край (margo posterior) і присередній гострий – міжкістковий край (margо interоsseus). Краї обмежують три поверхні: бічну поверхню (faсіes laterаlis), задню поверхню (faсіes posterior) і присередню поверхню (faсіes mediаlis).

Дистальний наросток малогомілкової кістки стовщений і утворює бічну кісточку (mallеolus laterаlis). На присередній поверхні бічної кісточки міститься суглобова поверхня бічної кісточки (faсіes articulаris mallеoli lateralis) для зчленування з надп’ятковою кісткою. На задньому краї кісточки видно ямку бічної кісточки (fossa mallеoli laterаlis), в якій залягають сухожилки малогомілкових м’язів.

Кістки стопи (оssa pеdis) подібно до кісток кисті поділяють на 3 відділи: заплеснові кістки (оssa tarsi, ossa tarsalia), плеснові кістки (ossa metatarsi; ossa metatarsalia) і кістки пальців, фаланги (оssa digitоrum; phalanges).

До заплеснових кісток (оssa tarsi) належать 7 коротких кісток, що розташовані двома рядами. Задній (проксимальний) ряд має дві великі кістки – надп’яткову і п’яткову. Інші 5 кісток заплесни (човноподібна, кубоподібна і три клиноподібні) утворюють передній (дистальний) ряд заплесни.

Надп’яткова кістка (talus) має тіло надп’яткової кістки (corpus tali), головку надп’яткової кістки (cаput tаli) і вузьку частину – шийку надп’яткової кістки (cоllum tаli). Тіло надп’яткової кістки велике, на його верхній поверхні є блок надп’яткової кістки (trоchlea tаli), що має 3 суглобові поверхні. Верхня поверхня (faсіes superior) зчленовується з нижньою суглобовою поверхнею великогомілкової кістки. Дві інші суглобові поверхні розташовані з боків блоку: присередня кісточкова поверхня (faсіes mаlleolаris mediаlis) і дещо більша бічна кісточкова поверхня (faсіes mаlleolаris laterаlis). Ці поверхні зчленовуються із суглобовими поверхнями кісточок великогомілкової і малогомілкової кісток.

Позаду від тіла надп’яткової кістки відходить задній відросток надп’яткової кістки (procеssus posterior tаlі), на якому видно борозну сухожилка довгого м’яза-згинача великого пальця (sulcus tendinis musculi flexoris hallucis longi). Борозна розділяє цей відросток на присередній горбок (tubеrculum mеdiаlе) і бічний горбок (tubеrculum laterаlе). На нижній поверхні надп’яткової кістки є 3 суглобові поверхні для зчленування з п’ятковою кісткою: передня п’яткова суглобова поверхня (faсіes articulаris calcаnea anterior), середня п’яткова суглобова поверхня (faсіes articulаris calcаnea mеdia) і задня п’яткова суглобова поверхня (faсіes articulаris calcаnea posterior). Іноді бувають тільки передня і задня п’яткові суглобові поверхні. Між середньою і задньою п’ятковими суглобовими поверхнями проходить борозна надп’яткової кістки (sulcus tali), до якої прикріплюються зв’язки піднадп’яткового суглоба. Головка надп’яткової кістки спрямована вперед і присередньо, на ній є заокруглена човноподібна суглобова поверхня (faсіes articulаris naviculаrіs) для зчленування з човноподібною кісткою.

П’яткова кістка (calcаneus) є найбільшою кісткою стопи, вона розташовується під надп’ятковою кісткою. Позаду тіла п’яткової кістки є великий виступ – п’ятковий горб (tuber calcanei). Зверху на поверхні п’ятковій кістці видно 3 суглобові поверхні, що відповідають п’ятковим суглобовим поверхням надп’яткової кістки. Це передня надп’яткова суглобова поверхня (faсіes articulаris talaris anterior), середня надп’яткова суглобова поверхня (faсіes articulаris talаris mеdia) і задня надп’яткова суглобова поверхня (faсіes articulаris talаris posterior). Між середньою і задньою суглобовими поверхнями проходить борозна п’яткової кістки (sulcus calcаnei), що разом з відповідною борозною надп’яткової кістки утворюють пазуху заплесни (sіnus tаrsi). У пазусі розташована зв’язка, що з’єднує ці дві кістки. Вхід у пазуху добре помітний на бічній поверхні стопи. Із присереднього боку від п’яткової кістки відходить короткий і товстий відросток – підпора надп’яткової кістки (sustentаculum tаli). Під підпорою продовжується з надп’яткової кістки борозна сухожилка довгого м’яза – згинача великого пальця. На бічній поверхні п’яткової кістки є борозна сухожилка довгого малогомілкового м’яза (sulcus tеndinis musculi peronei longi). На передньому кінці п’яткової кістки помітна кубоподібна суглобова поверхня (faсіes articulаris cuboіdea) для зчленування з кубоподібною кісткою.

Човноподібна кістка (оs naviculаrе) розташовується присередньо між надп’ятковою кісткою позаду і трьома клиноподібними кістками попереду. Задня увігнута поверхня кістки служить для зчленування з головкою надп’яткової кістки. Передня поверхня човноподібної кістки має 3 суглобові площадки для сполучення з трьома клиноподібними кістками. На присередньому краї кістки виражена горбистість човноподібної кістки (tuberоsitas оssis naviculаris) для прикріплення заднього великогомілкового м’яза. На бічній поверхні човноподібної кістки іноді є суглобова поверхня для зчленування з кубоподібною кісткою.

Три клиноподібні кістки (оssa cuneifоrmiа) – присередня, проміжна і бічна – розміщені попереду човноподібної кістки. Присередня клиноподібна кістка (оs cuneifоrme mеdiаlе) – найбільша, зчленовується з основою І плеснової кістки. Проміжна клиноподібна кістка (оs cuneifоrme intermedium) утворює суглоб з II плесновою кісткою. Бічна клиноподібна кістка (оs cuneifоrme laterаle) зчленовується з III плесновою кісткою.

Кубоподібна кістка (оs cubоideum) розміщена у бічній ділянці стопи між п’ятковою кісткою позаду та IV і V плесновими кістками попереду. У місцях сполучення цих кісток між собою є суглобові поверхні. На присередній поверхні кубоподібної кістки попереду видно суглобову поверхню для бічної клиноподібної кістки, а позаду від неї – поверхню для зчленування з човноподібною кісткою. На нижній, підошвовій, поверхні помітна горбистість кубоподібної кістки (tuberоsitas оssis cuboіdea), перед якою проходить борозна сухожилка довгого малогомілкового м’яза (sulcus tendinis musculi peronei longі).

До плеснових кісток (оssa metatarsі [I–V]) належать 5 коротких трубчастих кісток. Найкоротшою і найтовстішою з них є І плеснова кістка, а найдовшою – ІІ плеснова кістка. У кожній плесновій кістці виділяють: тіло плеснової кістки (corpus ossis metatarsi), головку плеснової кістки (cаput ossis metatarsi) і основу плеснової кістки (basis ossis metatarsi). Тіла плеснових кісток мають тригранну форму, верхня поверхня опукла. Основи плеснових кісток стовщені, на кожній з них є суглобова поверхня для зчленування із заплесновими кістками. Основа I плеснової кістки утворює суглоб із присередньою клиноподібною кісткою. Основи II і III кісток зчленовуються відповідно з проміжною і бічною клиноподібними кістками, а основи IV і V плеснових кісток – з кубоподібною кісткою. Головка кожної плеснової кістки заокруглена, а на її передній поверхні є суглобова поверхня для зчленування з основою проксимальної фаланги. Головка I плеснової кістки на підошвовій поверхні має дві площадки, до яких прилягають дві сесамоподібні кістки. На бічній поверхні основи V плеснової кістки виражена горбистість п’ятої плеснової кістки (tuberositas ossis metatarsi quintі [V]) для прикріплення короткого малогомілкового м’яза. На підошвовій поверхні основи І плеснової кістки є горбистість першої плеснової кістки [I] (tuberositas ossis metatarsi primi [I]), до якої прикріплюється сухожилок довгого малогомілкового м’яза.

Кістки пальців стопи, фаланги (ossa digitorum pedis; phalanges). Стопа людини має п’ять пальців, але вони коротші, ніж пальці кисті. Найтовщим є перший палець [I], або великий палець стопи (digitus primus [I]; hallux). Наступні пальці мають такі назви: другий палець [ІI] (digitus secundus [ІI]), третій палець [III] (digitus tertius [III]), четвертий палець [IV] (digitus quartus [IV]), п’ятий палець [V] (digitus quintus [V], digitus minimus).

Фаланги пальців (phalanges digitorum) представлені короткими трубчастими кістками. Кожний палець, окрім першого, має 3 фаланги: найдовшу проксимальну (phalanx proximalis), середню (phalanx media) і найкоротшу кінцеву, або дистальну (phalanx distalis). Великий палець стопи має дві фаланги – проксимальну і кінцеву. Проксимальний кінець кожної фаланги називається основою фаланги (basis phalangis), а дистальний кінець – головкою фаланги (caput phalangis). Між кінцями фаланги розташоване тіло фаланги (corpus phalangis). Тіла проксимальних і середніх фаланг ледь вигнуті в тильний бік. Основа кожної проксимальної фаланги має сплощену суглобову ямку для зчленування з головкою відповідної плеснової кістки. Основа середніх і кінцевих фаланг має блокоподібну суглобову поверхню – блок фаланги (trochlea phalangis) для зчленування з головкою відповідної фаланги. Дистальний кінець кожної кінцевої фаланги сплощений і має горбистість кінцевої фаланги (tuberоsitas phаlangis distаlis).

Розвиток, варіанти й аномалії кісток нижньої кінцівки

Кульшова кістка. У хрящовій закладці кульшової кістки утворюються 3 первинні центри скостеніння і декілька вторинних. Перший центр скостеніння виникає на 4-му місяці внутрішньоутробного життя в тілі сідничої кістки, на 5-му місяці – в тілі лобкової кістки і на 6-му місяці – в тілі клубової кістки. Хрящові прошарки між кістками в ділянці кульшової западини зберігаються до 13–16 років. У 13–15 років виникають вторинні центри скостеніння в гребені, остях, поблизу вушкоподібних поверхонь, у сідничному горбі й у лобковому горбку, які зростаються з кульшовою кісткою до 20–25 років.

Іноді в середині клубової ямки є отвір. Сухожилки м’язів і зв’язки у місцях їхнього прикріплення до кісток нерідко костеніють; тоді на кістці утворюються кісткові виступи різної форми та розмірів. Трапляються випадки, коли не з’єднуються між собою гілка сідничої кістки і нижня гілка лобової кістки. Зрідка у верхній частині кульшової западини є окрема невелика кістка. Дуже рідко відсутня передня частина лобкових кісток. Частіше трапляється недорозвинення кульшової западини тоді формується вроджений вивих стегнової кістки у кульшовому суглобі.

Стегнова кістка. Центр скостеніння в дистальному наростку стегнової кістки виникає до народження дитини або до 3 місяців після народження. На 1-му році виникає центр скостеніння в головці стегнової кістки, у великому вертлюзі – на 2–9 році, у малому вертлюзі – на 6–14 році. Зрощення наростків (епіфізів) і приростків (вертлюгів) з тілом (діафізом) стегнової кістки відбувається на 14–22 році життя. Іноді на стегновій кістці є третій вертлюг.

Наколінок. У хрящовому наколінку в 2–6-річних дітей утворюються кілька центрів скостеніння, що зростаються в одну кістку до 7 років життя дитини. Дуже рідко наколінок відсутній на одній чи обох нижніх кінцівках. Описані випадки, коли у людей були подвійні і навіть потрійні наколінки.

Великогомілкова кістка. Центр скостеніння в проксимальному наростку (епіфізі) великогомілкової

кістки виникає ще до народження дитини або незабаром після народження (іноді до 4 років). У дистальному наростку (епіфізі) центр скостеніння виникає впродовж перших 2 років життя дитини. Дистальний наросток (епіфіз) зростається з тілом (діафізом) на 14–24 роках життя, проксимальний – у віці від 16 до 25 років.

Іноді великогомілкова кістка сплощена з боків, дуже рідко вона відсутня. На кістці можуть бути значних розмірів горбистості і велика присередня кісточка.

Малогомілкова кістка. Центр скостеніння у дистальному наростку (епіфізі) малогомілкової кістки закладається впродовж трьох років життя дитини, у проксимальному наростку (епіфізі) – на 2–6 році. Дистальний наросток (епіфіз) зростається з тілом (діафізом) кістки на 15–25 році, проксимальний – на 17–25 році. Інколи малогомілкова кістка відсутня.

Заплеснові кістки. Центри скостеніння в заплеснових кістках утворюються в такому порядку: у п’ятковій кістці – на 6-му місяці внутрішньоутробного життя, у надп’ятковій – на 7–8-му, у кубоподібній – на 9-му місяці внутрішньоутробного життя. Отже, в заплеснових кістках до моменту народження вже є 3 центри скостеніння. В інших заплеснових кістках центри скостеніння виникають після народження. У клиноподібних кістках центри скостеніння починають утворюватися перед народженням, на 9-му місяці, і цей процес продовжується у дітей до 4-х років. У човноподібній кістці скостеніння починається з 3 місяця внутрішньоутробного життя і завершується до 5 років. Додатковий центр скостеніння у п’ятковому горбі виникає на 5–12 році життя дитини і зростається з п’ятковою кісткою на 12–22 році.

Іноді замість бічного горбка заднього відростка надп’яткової кістки є окрема трикутна кістка. Описані окремі кістки біля підпори надп’яткової кістки і човноподібної кістки. Дуже рідко передня частина п’яткової кістки буває відокремленою. Іноді присередня клиноподібна кістка складається з двох окремих кісток. У 0,1–0,2 % випадків можуть бути додаткові кістки розміром з горошину, що розташовані на тильній поверхні човноподібної кістки, або біля передньоверхнього краю п’яткової кістки.

Плеснові кістки. Центри скостеніння в тілах плеснових кісток виникають на 8–9-му тижні внутрішньоутробного життя: спочатку в II, потім у III, IV, I, а після них – у V плесновій кістці. В основі і головці плеснових кісток центри скостеніння утворюються на 2–7 роках, а зростаються вони з тілами кісток тільки на 13–22 роках.

Іноді на місці горбистості V плеснової кістки є додаткова плеснова кістка, що утворюється з окремого центра скостеніння. У 7,5 % випадках утворюється міжплеснова кістка між I і II плесновими кістками, яку можна розглядати як сесамоподібну кістку.

Кістки пальців стопи. Тіла фаланг починають утворюватися на 3-му місяці внутрішньоутробного життя. Центри скостеніння в їхніх основах виникають у дитини на 2–8 роках життя. Основи фаланг зростаються зі своїми тілами тільки на 11–22 році.

На стопах може бути один, рідше два, додаткових пальці. Великий палець стопи у 86,7 % випадків є найтовщим і найдовшим; у 6,3 % людей він за довжиною дорівнює другому пальцю, у 7 % випадків перший палець коротший від другого, а п’ятий палець стопи найменший.

На нижній кінцівці (так само як і на верхній) можуть виникати такі вади розвитку, як: амелія (відсутність кінцівки); меромелія (відсутність частини кінцівки); мікромелія (ненормально малі кінцівки); синдактилія (аномальне зрощення пальців); щілина стопи типу клешні рака (аномальна щілина між ІІ та ІV плесновими кістками); ампутації пальців та стопи, спричинені амніотичними перетяжками.