Українська революція 1917–1921-го. Як ділили землю 100 років тому

Земельне питання було одним із головних, які вирішували під час революційних подій 1917–1921 років. Зрештою, й досі воно залишається актуальним, але сто років тому його актуальність була незрівнянно вищою, адже більшість населення України становили селяни. Про тогочасний земельний перерозподіл Радіо Свобода розмовляло з істориком Наталією Ковальовою – дослідницею аграрного питання наприкінці ХІХ – початку ХХ століть.

Історична Свобода | Хто і як ділив землю сто років тому?

No media source currently available

– Давайте спершу визначимо значущість землі тоді й порівняємо із сьогоденням. Тоді населення України було значно більш аграрним – кількість селян становила 80% всього населення.

В сільському господарстві вважалося зайнятим 87% населення Наддніпрянської України. До 19% селян були безземельними

– 84%. Хочу конкретизувати, що в сільському господарстві вважалося зайнятим 87% населення Наддніпрянської України. Також вважалося, що до 19% селян були безземельними.

– З чого вони тоді жили? Батрачили?

– Так. А ще треба додати, що було десь близько 8 мільйонів населення, яке проживало в сільській місцевості, не мало постійних заробітків. Тобто, це люди, які працювали в поміщицьких маєтках, йшли на заробітки в інші губернії або працювали в містах. Існувало приховане перенаселення, і воно фактично становило третину населення. Малоземелля було характерним для Подільської, Київської та Полтавської губерній. Селянство вважало, що земля становить основну цінність для них і основний засіб для існування.

– Якщо зараз для мешканців міст головною цінністю є їхнє житло – квартира, то для тогочасних українців земля була не лише головною цінністю, а й головним засобом виробництва.

– Так, саме земля. Що цікаво, багато господарств і праця на землі не були прибутковими. Тому багато селянських господарств займалися промислами, а також бджільництвом, садівництвом…

– А ось безземелля чи малоземелля – наскільки суттєвою була ця проблема?

– Якщо взяти статистику, яка існувала ще в радянські часи, то можна сказати, що до категорії бідняків належали десь 57% селянства.

– Це безземельні і малоземельні разом, так?

– Так, для них існувало поняття «бідняки».

– І, очевидно, коли сталася революція 1917 року, то постало питання про перерозподіл землі.

– Я хочу трішки уточнити, що ідея перерозподілу землі активно піднімалася ще з початку ХХ століття – з 1902 року різні політичні партії намагалися це питання порушити.

– Зрозуміло, але тоді тільки обговорювали, а тут вже з’явилась можливість діяти.

– Так, з’явилась можливість перерозподілити землю. Якщо ми будемо говорити про власність на землю і земельні володіння поміщиків, то, починаючи із реформи 1861 року, поступово вони зменшувалися. Багато поміщиків страждали від цього.

– Зменшувалися з яких причин?

– Вони продавали землю. Багато поміщицьких господарств не могли пристосуватися в умовах ринку, їхнє господарство теж не було рентабельним, коли держава була зацікавлена в переважному розвитку промисловості. Селяни в цей час поступово купували землю, їхні земельні володіння збільшувались. Проблема малоземелля дуже часто вирішувалась за рахунок оренди поміщицької землі.

Питання оренди теж було дуже болючим для селян, оскільки з початку ХХ століття різко зростають ціни на оренду землі.

– А на сільськогосподарську продукцію ціни зростають чи ні?

– На жаль, ні. Становище поміщицьких та селянських господарств особливо погіршилось вже під час Першої світової війни.

– Отже, ні селяни, ні поміщики надто багато зиску з землі не мали. Але все-таки селяни дивились на поміщицьку землю і, якщо я правильно розумію, хотіли розділити її між собою, а поміщик був для них зайвим. Це якщо спрощено. Можна так сказати?

– Так. Така ідея була дуже популярною від початку ХХ століття. Економічно вона не була обґрунтована, але склалися дуже сприятливі політичні обставини після лютого 1917 року.

– Так хто і як планував ділити землю після революції 1917 року? У кого які були міркування щодо цього?

– Ми почнемо з аналізу урядової аграрної політики – з березня 1917 року. Тоді влада перейшла до російського Тимчасового уряду, а Міністерство землеробства оголосило про розробку великої земельної реформи. Основу цієї реформи мали затвердити на Установчих зборах.

Передбачався поступовий тривалий процес реформування сільськогосподарської галузі. Було створено земельні комітети, які влітку 1917 року в умовах революції були змушені дуже часто порушувати чинне на той час законодавство. Можна сказати, що вони діяли в умовах революційної стихії.

З ініціативи земельних комітетів було зменшено ціни на оренду землі в деяких губерніях у три рази, а в Харківській губернії –в 7 разів

В селянському житті відбулися дві важливі зміни: з ініціативи земельних комітетів було зменшено ціни на оренду землі в деяких губерніях у три рази, а в Харківській губернії – в 7 разів.

– Як поміщики на це реагували?

– Негативно. Другим рішенням земельних комітетів стало підвищення плати сільськогосподарським робітникам. Як результат, поміщики втратили засоби для існування, їхнє господарство стало нерентабельним. Частина поміщицьких господарств намагалися йти на поступки селянам, частину своєї землі вони передавали в оренду на тих умовах, які визначали земельні комітети. Та частина господарств просто руйнувалася.

– То хто і як планував ділити землю? Яка тоді була, наприклад, есерівська програма і якими були інші програми розподілу землі?

Земельний закон Центральною Радою був ухвалений 18 січня 1918 року, коли до влади прийшли саме українські есери. Цей закон був багато в чому популістським, він ліквідував приватну власність на землю – і приватновласницьку, і селянську

– Із 1917-го і практично до кінця року популярність есерів існувала серед селянства. В Україні на державному рівні це питання попервах визначала партія українських соціал-демократів. Земельний закон Центральною Радою був ухвалений 18 січня 1918 року, коли до влади прийшли саме українські есери. Цей закон був багато в чому популістським, він ліквідував приватну власність на землю – і приватновласницьку, і селянську. Що цікаво, цей закон не становив норми користування землею. Тобто, чітко в законі це не було зафіксовано, і ці норми мали визначати на місцях земельні комітети.

– А як ці земельні комітети формувались? Їх обирали, чи хтось їх призначав?

– Вони формувалися ще з весни 1917 року – там були представники від громадських організацій, політичних партій, від сільських громад. Їхній склад був досить різноманітним.

– Тобто, вони формувалися знизу?

– Так. Це була ініціатива з місць.

– Як сприйняли ідею про те, що земля соціалізується?

Земельне законодавство відставало від ситуації на місцях. На території України більшовицькі ідеї вже тоді почали поширюватись

– Треба згадати, що земельне законодавство відставало від ситуації на місцях. В жовтні 1917 року відбувся державний переворот – до влади прийшли більшовики. Можна сказати, що на території України більшовицькі ідеї вже тоді почали поширюватись.

Селяни не дочекались соціалізації. Відбулося пограбування поміщицьких маєтків – це з кінця вересня – початку жовтня 1917 року на Правобережній Україні. Ініціаторами пограбування були переважно солдати Південно-Західного фронту, поступово до них приєднувалися селяни. Друга хвиля пограбувань відбувається в грудні 1917-го – січні 1918 років.

Селяни самочинно переділили поміщицьку землю. Рішення про переділ землі вони схвалювали на сільських сходах

Селяни самочинно переділили поміщицьку землю. Рішення про переділ землі, які приймали земельним комітетом, вони схвалювали на сільських сходах. Так вони їх «узаконювали».

– Тут з’являється земельний закон Центральної Ради про соціалізацію землі. Як його сприймають? Чи на нього взагалі не звертали увагу?

– Він був надрукований у Житомирі, коли Центральна Рада втратила владу і залишила Київ – втілити в життя вона його не встигла.

– Але невдовзі повернулась Центральна Рада до Києва.

– У березні 1918 року вона повернулася до Києва і намагалася втілити цей закон в життя. Але політична ситуація вже була іншою. В цей час на допомогу Центральній Раді прийшли війська Німеччини та Австро-Угорщини, які були зацікавлені у виконанні продовольчих поставок і забезпеченні внутрішньої стабільності на місцях.

– Ви згадали про німців. Коли німецькі війська прийшли в Україну, то німецькі офіцери доповідали своєму командуванню, що побачили доволі дивну картину: одне село воює проти іншого села за землю, інколи навіть із застосуванням кулеметів та артилерії. Наскільки масовими були оці бої за землю?

Участь у пограбуванні поміщицьких маєтків і розподілі землі поміщика брали всі верстви селян – від бідних до заможних

– Це повідомлення характеризує прагнення селян ділити землю свого поміщика. Участь у пограбуванні поміщицьких маєтків і розподілі землі поміщика брали всі верстви селян – від бідних до заможних. До речі, організаторами пограбувань були службовці поміщицьких економій.

Селяни консолідувалися й намагалися захистити інтереси своєї громади і свого села, і вони не допускали тих селян, які проживали в іншому селі, але поміщик у них був спільний

При цьому селяни консолідувалися й намагалися захистити інтереси своєї громади і свого села, і вони не допускали тих селян, які проживали в іншому селі, але поміщик у них був спільний. І тому якраз відбуваються ці війни за поміщицьке майно між сусідніми селами.

– І як довго це явище тривало?

– Навіть для 1919 року це теж було дуже характерно. Але в 1918-му, після гетьманського перевороту, трішки вже змінилась ситуація – там вже були інші відносини між селянами, сільською громадою та поміщиком: селяни мали відшкодувати збитки і примиритися.

– То перший закон Центральної Ради про землю селяни майже не помітили? Вони на власний розсуд розділили землю?

– Але потім стався державний переворот, і до влади за допомогою німців прийшов гетьман Скоропадський, і він відновив дореволюційний статус-кво щодо земельних відносин. Тобто, весь земельний перерозподіл був скасований. Якщо земельні ініціативи Центральної Ради могли не помітити, то земельні ініціативи Скоропадського не помітити вже не можна було. Як тут реагували селяни?

– Повністю статус-кво не було відновлено. Законодавство гарантувало відновлення приватної власності на землю. Також було видано низку законодавчих актів, зокрема 14 червня – «Про обмеження купівлі землі». Встановлювалась норма – 25 десятин на одну особу. В серпні 1918-го було проголошено створення Аграрної комісії для розробки нового земельного закону. Всього таких було 3 комісії, останнє відоме засідання відбулося 10 грудня 1918 року.

– Це за кілька днів до того, як гетьман зрікся влади. Як Ви думаєте, чому гетьман, розуміючи значущість питання, так зволікав із земельною реформою?

– Гетьман постійно наголошував на потребі реформи, економічній обґрунтованості цієї реформи, але ситуація на місцях складалася зовсім інакше. У травні і в червні згадується про друге, повторне пограбування поміщицьких маєтків.

– У травні-червні 1918 року? А на той момент ще залишилось що грабувати? Грабували ж і восени 1917-го, на початку весни 1918 року…

– Поміщицькі господарства грабували аж до літа 1919 року, тобто, існував певний економічний потенціал.

– А за яким принципом ділили поміщицької землі?

Задуми гетьмана Скоропадського були дуже раціональними. Але різні погляди на складну проблему загубили задуми гетьмана Скоропадського

– Згадуючи 1918 рік, задуми гетьмана Скоропадського були дуже раціональними. Скоропадський обрав аграрні комісії, представників різних сфер – державні діячі, представники фінансової галузі, вчені та представники політичних партій. Всього в останню аграрну комісію входило 64 особи, але різні погляди на складну проблему загубили задуми гетьмана Скоропадського.

– То все-таки, як основні групи населення збирались ділити землю?

Більшовики не заважали селянам ділити землю. Вони спостерігали за цим, і на хвилі селянської революції більшовики прийшли до влади, в тому числі – і в Україні. Уявлення, як поділити землю, мали свої особливості для кожного села

– Це загалом відбувалось досить стихійно. Традиційно вважається, що ініціатором принципу «взяти й поділити» була більшовицька партія, але більшовики не заважали селянам ділити землю. Тобто, вони спостерігали за цим, і на хвилі селянської революції більшовики прийшли до влади, в тому числі – і в Україні. Треба сказати, що уявлення про те, яким чином поділити землю, мали свої особливості для кожного окремого села.

Землю ділила селянська громада, і треба відзначити важливу роль суспільно-політичної активності селянства. В цей час існувала українська кооперація, і лідери української кооперації видавали пресу, незалежно від політичної ситуації, оскільки село повинно було жити незалежно від зовнішніх факторів.

– А селяни орієнтувались на пресу при вирішенні питання, як ділити землю?

– Із 1917 року різні політичні партії проводили дуже активну діяльність серед селянства і скликалися селянські з’їзди, видавалася преса, громадські комітети проводили просвітницьку діяльність серед селянства.

– Але наскільки селяни на це зважали, реалізовуючи своє бачення земельного розподілу?

– Головна мета селян – здобути землю і збільшити розмір свого господарства.

– А ось Ви кажете, що заможні селяни теж долучалися до розподілу поміщицьких земель. А як селяни між собою взагалі ділили землю? Чи були при цьому конфлікти? Бо якщо у питанні поміщицької землі був консенсус, то між заможними і бідними селянами як складалася відносини?

На початку 1918 року ініціаторами поділу землі були фронтовики, дуже часто цей поділ реалізовувався з допомогою зброї

– Коли наступив процес поділу селянської землі, зростали конфлікти у селянському середовищі. Це був дуже болючий процес. На початку 1918 року ініціаторами поділу землі були фронтовики, дуже часто цей поділ реалізовувався з допомогою зброї. Треба сказати, що він був досить обмеженим – змогли розділити селянську землю тільки в деяких губерніях.

– То яким був принцип поділу?

– На сільському сході зачитувалось рішення земельного комітету.

– Але на сільському сході є і заможні, і бідні. Чим вони апелювали одне до одного?

– Наприклад, джерела згадують, як на одному сільському сході ухвалили рішення розподілити землю 36 громадян села, з них селяни могли отримувати додатково півдесятини або десятину. Ті, хто голосував «проти», залишалися в меншості.

– Тобто, це стосувалось саме землі багатих селян?

– Так, це початок 1918 року. В 1919 році гострі конфлікти також виникали, коли відбувався перерозподіл землі в селянській громаді. Дуже багато селян служили у війську, своєї землі не мали. Ці перерозподіли теж мали досить часто стихійний характер.

– Земельне питання знову актуальне – зараз у нас вирішують: чи робити землю товаром? Знаючи історію, що би ви порадили теперішнім українським політикам?

– Це досить складне і неоднозначне питання, бо потрібно враховувати не лише власність на землю, але й сфери життя, які стосуються існування мешканців сільської місцевості – це ціна на хліб, це сплата податків, розвиток кредитування для сільського господарства, освіта для сільських мешканців. Протягом кількох місяців це питання вирішити досить важко…

– Ви помиляєтесь, бо найскладніші питання в нас часто вирішують дуже швидко.

– Я в цьому згодна, якщо воно вирішуватиметься через політичну доцільність. Але в наш час не враховано дуже багато сфер життя мешканців сільської місцевості. Тобто, ми бачимо значну відірваність сільської місцевості від розвитку міста. Багато в чому, якщо порівнювати із початком ХХ століття, у нас ситуація не змінилася. У нас є технологічні зміни – інтернет, телебачення, але практично економічні аспекти існування селянства залишились такими ж.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

Ви використовуєте застарілу версію браузера. Для більш комфортного та коректного перегляду сторінки оновіть свій браузер за посиланням.

Отримавши звістку про Лютневу революцію в Петрограді та повалення самодержавства, активісти українських політичних, культурних та громадських організацій вирішили створити повноважний орган.

Із метою легітимізувати діяльність Центральної Ради, за ініціативою її керівництва був скликаний представницький з’їзд представників українських організацій – Всеукраїнський національний конгрес.

Революційні події 1917-го розгорталися на тлі Першої світової війни, за умов значної мілітаризації у суспільстві. На той час російська армія налічувала понад 9 мільйонів осіб, із яких українці становили близько третини.

Після невдалих перегорів у Петрограді, які завершилися відмовою Тимчасового уряду визнати автономію України, Центральна рада в односторонньому порядку проголошує, що буде «творити новий лад вільної автономної України».

Перший універсал Центральної Ради – проголошення автономії України. Створення Генерального секретаріату (уряду)

В результаті переговорів, Тимчасовий уряд визнав створений Центральною Радою Генеральний секретаріат як крайовий уряд України.

Втрачаючи вплив на військовий рух, самостійники спробували скористатися низкою факторів, щоби перехопити політичну ініціативу і проголосити незалежність.

У роботі проведеного за ініціативою Центральної Ради в Києві з’їзду взяли участь 85 делегатів від 12 народів колишньої імперії.

З огляду на повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками, Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР), перебрала на себе всю повноту влади та поширила її на ще чотири губернії.

Основною метою новоствореної Української академії мистецтв був розвиток мистецтва на ґрунті розвитку традиційної національної культури.

Намагаючись перехопити ініціативу в Україні, більшовики ініціювали проведення в Києві Всеукраїнського з’їзду рад. Проте на з’їзді гору взяли прихильники Центральної Ради, які підтримали проголошення УНР.

Після того, як Генеральний секретаріат відкинув вимоги більшовиків, Раднарком заявив, що перебуває у стані війни з УНР. У перебігу бойових дій стало очевидним небажання багатьох українізованих частин старої російської армії воювати.

Перебуваючи в умовах війни із більшовицькою Росією, Україна вела переговори у Бресті з Німеччиною та її союзниками про вихід із Першої світової війни та укладення миру.

Україна та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія) укладають мирну угоду.

За допомогою німецьких та австро-угорських військ територію України було звільнено від більшовиків. Невдовзі, під тиском німців, ленінський Раднарком визнає УНР.

Окрема група українських військ отримала від уряду УНР таємний наказ: увійти до Криму і, випереджаючи німців, взяти під контроль Чорноморський флот, який базувався у Севастополі.

Невдоволені тим, що українська влада не виконувала взяті на себе зобов’язання щодо постачання обумовлених обсягів продовольства, німецьке командування дало згоду на державний переворот в Україні.

Невдоволені скасуванням земельного розподілу та запровадженням фіксованих цін на зерно, селяни піднімають збройні повстання.

Невдоволені політикою гетьмана, українські партії та організації об’єднуються в Український національний союз (УНС).

З огляду на поразку у Першій світовій війни та розвал Австро-Угорщини, Україну залишають австро-угорські війська. Невдовзі починається вивід німецьких військ.

Початок виводу австро-угорських та німецьких військ з України. Спроба гетьмана порозумітися з українською опозицією

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії, у Львові українські військові здійснюють збройний переворот – перебирають владу від австрійських органів влади та передають її Українській Національній Раді

Українську академію наук засновано указом гетьмана Павла Скоропадського. Це була самоврядна установа у складі 15 інститутів, 14 постійних комісій та низки інших наукових установ.

Після поразки Німеччини у Першій світовій війні гетьман оголошує грамоту про федерацію із майбутньою не більшовицькою Росією.

Після вступу республіканських військ до Києва гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і невдовзі виїхав до Німеччини.

Війська держав Антанти та їхніх союзників зайняли Одесу, Миколаїв, Херсон та мали намір просуватися далі вглиб України із перспективою походу на Москву та повалення більшовицького режиму.

Під час повалення Гетьманату починається вторгнення загонів більшовицьких військ, які опановують прикордонні території.

З метою визначити подальший державний устрій в Україні Директорія УНР скликала Всеукраїнський трудовий конгрес, який став тимчасовим вищим законодавчим органом УНР.

У перебігу роботи Трудового конгресу було затверджено Ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу.

За підтримки правих політичних партій командувач Волинської групи військ отаман Володимир Оскілко спробував усунути від влади Директорію УНР та сформований нею лівий уряд.

За ініціативою Всеукраїнської церковної Ради у Києві відбулася перша літургія з читанням Євангелій, псалмів і кантів українською мовою.

Український повстанський отаман Никифор Григор’єв попервах воював за УНР, але невдовзі, як і чимало інших повстанських командирів, перейшов на бік більшовиків.

Зазнавши поразки від польських військ, Українська галицька армія (УГА) та уряд ЗУНР залишають територію Галичини та переходять на Наддніпрянську Україну.

Перехід уряду ЗУНР та УГА за Збруч – поразка у війні з Польщею. Спільний похід українських армій на Київ

Завдавши поразки червоним військам, тили яких були дезорганізовані селянськими повстаннями, білогвардійські збройні сили півдня Росії влітку 1919-го захопили більшу частину України.

Очолювана Нестором Махном Революційна повстанська армія України (махновці) захоплює великі території в тилу білогвардійських військ, завдавши їм відчутної поразки.

Опинившись у складних умовах, коли більша частина особового складу була вражена епідемією тифу, командування Української галицької армії (УГА) уклало мирну угоду з російськими білогвардійцями.

Вражена епідемією тифу армія УНР опинилася оточеною з різних боків на невеличкій території – трикутнику смерті в районі Чорториї – переважаючими силами Червоної армії, російської білогвардійської та поляків.

Повертаючись в Україну, більшовики намагаються порозумітися із українським селянством та лівими українськими політичними силами.

В умовах більшовицького наступу та розгрому російських білогвардійців Українська галицька армія (УГА) укладає угоду з командуванням Червоної армії.

Очільник Польської держави Йозеф Пілсудський та голова Директорії УНР Симон Петлюра укладають угоду про спільні дії проти більшовиків.

На відміну від свого попередника, білогвардійський генерал Петро Врангель намагався порозумітися із українським національним рухом.

У момент найбільших успіхів білогвардійської армії Нестор Махно від імені Революційно-повстанської армії України уклав угоду з українським більшовицьким урядом про союз та спільні дії проти білогвардійців.

Після укладення польсько-більшовицького перемир’я, українські війська намагалися самостійно перейти в наступ проти Червоної армії.

Глави російського та українського більшовицьких урядів уклали союзну угоду, яка визначала основи взаємодії між двома формально незалежними Республіками та створення спільних органів управління.

На території Польщі Генеральний штаб армії УНР створює Повстансько-партизанський штаб, який займається підготовкою повстання в Україні проти більшовицького режиму.

Представники Польщі, з одного боку, та російського й українського радянських урядів, з іншого, підписали мирний договір.

У Києві створено підпільний Центральний український повстанський комітет (ЦУПКОМ), який координує діяльність найбільших повстанських загонів та веде підготовку до загальноукраїнського повстання.

Собор, який відбувся в Софії Київській, підтвердив проголошену в 1919 році автокефалію Української православної церкви.

За наказом Повстансько-партизанського штабу, три похідні групи вояків армії УНР – Волинська, Подільська і Бессарабська, загальною чисельністю близько 1,5 тисячі осіб – прориваються через кордон на територію Радянської України з метою підняти повстання.

Отримавши звістку про Лютневу революцію в Петрограді та повалення самодержавства, активісти українських політичних, культурних та громадських організацій вирішили створити повноважний орган, який би став виразником українських інтересів українців перед російським Тимчасовим урядом. Так було створено Українську Центральну Раду. Її головою заочно обрали відомого вченого-історика Михайла Грушевського.

Невдовзі відбулися з’їзди українських селян, військових, профспілок, земств, які висловили підтримку Центральній Раді та делегували до її складу своїх представників. Організації національних меншин також визнали Центральну Раду та отримали в ній своє представництво. Таким чином, вже на початку літа 1917 року Центральна Рада змогла говорити із петроградським Тимчасовим урядом як повноважний представник усієї України.

Із метою легітимізувати діяльність Центральної Ради, за ініціативою її керівництва був скликаний представницький з’їзд представників українських організацій – Всеукраїнський національний конгрес. В його роботі взяли участь близько 900 делегатів із правом голосу, а також близько 600 делегатів із дорадчим голосом та гостей. До Києва приїхали представники не лише з усіх українських губерній, але й від українських організацій з Кубані, Бессарабії, Криму, Петрограда, Москви. Фактично, заявку на участь у конгресі з правом дорадчого голосу міг самотужки подати кожен «організований українець» за власною ініціативою.

Конгрес зажадав створення української національно-територіальної автономії, затвердив склад Центральної Ради, делегувавши туди 115 депутатів, а також обрав її керівництво – голову і двох заступників. Як потім згадував голова Центральної Ради Михайло Грушевський, метою проведення Конгресу було показати Тимчасовому уряду і всьому російському громадянству серйозність українських домагань.

Революційні події 1917-го розгорталися на тлі Першої світової війни, за умов значної мілітаризації у суспільстві. На той час російська армія налічувала понад 9 мільйонів осіб, із яких українці становили близько третини. Невдовзі після Лютневої революції, українські вояки почали самоорганізовуватися за національною ознакою. У травні в Києві відбувся Перший Всеукраїнський військовий з’їзд. Понад мільйон українців із фронтових та тилових підрозділів російської армії та флоту делегували на нього понад 700 представників. Попервах сильний вплив на військовий рух мали самостійники, ідейним лідером яких був Микола Міхновський. Проте помірковані лідери Центральної Ради нівелювали їхній вплив. Невдовзі командування російської армії дало згоду на українізацію окремих підрозділів.

Усього в 1917-му відбулися три українські військові з’їзди. Відчуваючи за собою підтримку українських військових, лідери Центральної Ради могли вимогливіше поводитися на переговорах із Тимчасовим урядом. Утім, очільники українського руху з пересторогою ставилися до військового руху та відкидали ідею створення української армії. «Не своєї армії нам треба, а знищення усяких постійних армій, – переконував солдатів-українців заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко. – Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»

Перший універсал Центральної Ради – проголошення автономії України. Створення Генерального секретаріату (уряду)

Після невдалих перегорів у Петрограді, які завершилися відмовою Тимчасового уряду визнати автономію України, Центральна рада в односторонньому порядку проголошує, що буде «творити новий лад вільної автономної України».

Показово, що проголошення Першого Універсалу відбулося на Другому Військовому з’їзді – лідери Центральної Ради скористалися обуренням українських вояків, яких обурила спроба заборонити проведення з’їзду, та розраховували на їхню підтримку в разі загострення відносин із Петроградом. Через декілька днів було оголошено про створення Генерального секретаріату – уряду української автономії – на чолі із заступником голови Центральної ради Володимиром Винниченком.

Рішуча позиція Центральної Ради змусила Тимчасовий уряд піти на продовження перегорів та пошук компромісу.

В результаті переговорів, Тимчасовий уряд визнав створений Центральною Радою Генеральний секретаріат як крайовий уряд України. Однак, відповідно до затвердженої Інструкції Генерального секретаріату, його повноваження значно обмежувалися – як у питаннях компетенції, так і територіально – лише на п’ять губерній: Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську (частково).

Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, натомість Центральна Рада оприлюднила Другий Універсал, в якому погоджувалась на те, що питання автономії України остаточно вирішать Всеросійські Установчі збори.

Втрачаючи вплив на військовий рух, самостійники спробували скористатися низкою факторів, щоби перехопити політичну ініціативу і проголосити незалежність. Для цього підбурили на збройний виступ полк імені Полуботка, де внаслідок поганого постачання було сильним невдоволення солдатів. Полуботківці захопили низку об’єктів у центрі Києва і закликали Центральну Раду взяти владу в свої руки, проте українські лідери засудили їхній виступ. Не отримавши підтримки, полуботківці склали зброю. Відтак самостійники були повністю усунуті з політичної арени.

У роботі проведеного за ініціативою Центральної Ради в Києві з’їзду взяли участь 85 делегатів від 12 народів колишньої імперії. Ухвалили резолюції про побудову Російської республіки на федеративних засадах та закликали до створення Ради національностей при Тимчасовому уряді. Українські діячі стали лідерами федералістського руху в загальноросійських масштабах. Проте, з огляду на швидку зміну політичних реалій, далекосяжних наслідків це не мало.

З огляду на повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками, Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР), перебрала на себе всю повноту влади та поширила її на ще чотири губернії: Катеринославську, Таврійську (без Криму), Харківську, Херсонську.

«Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів», – йшлося в Універсалі.

Центральна Рада не визнала влади більшовицької Ради народних комісарів та закликала до переговорів про створення нової російської влади на засадах федерації.

Основною метою новоствореної Української академії мистецтв був розвиток мистецтва на ґрунті розвитку традиційної національної культури. Викладачі та студенти академії творили новітнє українське образотворче мистецтво як доби національно-визвольних змагань, так і періоду радянської українізації. Зараз – Національна академія мистецтв України.

Намагаючись перехопити ініціативу в Україні, більшовики ініціювали проведення в Києві Всеукраїнського з’їзду рад. Проте на з’їзді гору взяли прихильники Центральної Ради, які підтримали проголошення УНР.

Відтак, більшовики та їхні прихильники переїхали до Харкова, де разом із делегатами з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну проголосили створення Української народної республіки Рад та створили її уряд – Народний секретаріат. Харківський з’їзд визнав чинними декрети й розпорядження більшовицького Раднаркому.

Після того, як Генеральний секретаріат відкинув вимоги більшовиків, Раднарком заявив, що перебуває у стані війни з УНР. У перебігу бойових дій стало очевидним небажання багатьох українізованих частин старої російської армії воювати. Відтак більшовицькі війська швидко просувалися до Києва. Біля станції Крути у січні 1918-го їм дали бій курсанти юнацької школи та бійці добровольчого студентського куреня.

Більшість розташованих у Києві українських полків проголосили нейтралітет, а деякі підрозділи навіть підтримали більшовиків. Українські добровольчі підрозділи придушили більшовицьке повстання в Києві, проте не втримали місто перед наступом ворожих військ.

Перебуваючи в умовах війни із більшовицькою Росією, Україна вела переговори у Бресті з Німеччиною та її союзниками про вихід із Першої світової війни та укладення миру. Аби отримати суб’єктність на цих переговорах – адже досі Україна позиціонувала себе як частина Російської федерації – Центральна Рада проголосила УНР «самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Водночас наголошувалося, що остаточно питання про державний устрій УНР та про федеративний зв’язок із «республіками бувшої Російської держави» буде віднесено до компетенції Установчих зборів.

Україна та Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія) укладають мирну угоду. Переговори відбувалися в умовах різкої конфронтації між делегаціями УНР та більшовицького Раднаркому.

Центральні держави визнали суверенітет УНР та зобов’язалися надати збройну допомогу для боротьби проти більшовиків. Натомість УНР взяла на себе зобов’язання постачати до Німеччини та Австро-Угорщини великі обсяги продовольства. Через це в Берліні та Відні угоду назвали «хлібним миром».

Невдовзі більшовицька Росія також уклала мирний договір і, серед іншого, визнала суверенітет УНР. Натомість противники Німеччини у Першій світовій – держави Антанти та їхні союзники – негативно оцінили укладення цієї угоди, а відтак не визнали незалежність України.

За допомогою німецьких та австро-угорських військ територію України було звільнено від більшовиків. Невдовзі, під тиском німців, ленінський Раднарком визнає УНР. Відбувається відновлення влади УНР та становлення її державних інституцій. Водночас відбувається ліквідація великої земельної власності та розподіл землі між селянами, який часто відбувається неконтрольовано. Як констатували німецькі спостерігачі, інколи можна було бачити, як два села воюють за панську землю, застосовуючи кулемети і навіть артилерію. Влада на місцях фактично не впливає на ці процеси.

Невдоволені неспроможністю влади УНР навести лад та виконувати умови мирного договору щодо постачання продовольства, німецькі та австрійські війська починають втручатися у внутрішні справи України.

Окрема група українських військ отримала від уряду УНР таємний наказ: увійти до Криму і, випереджаючи німців, взяти під контроль Чорноморський флот, який базувався у Севастополі. Українські війська, долаючи ворожий спротив, прорвалися до Криму. Проте, оскільки Україна не обумовила своїх прав на Крим у Берестейському мирному договорі, то німецьке командування змусило уряд УНР вивести українські війська з півострова. Більшість кораблів Чорноморського флоту пішли в Новоросійськ, де невдовзі здебільшого були затоплені.

Невдоволені тим, що українська влада не виконувала взяті на себе зобов’язання щодо постачання обумовлених обсягів продовольства, німецьке командування дало згоду на державний переворот в Україні. Відтак за активного сприяння німців влада перейшла до генерала Павла Скоропадського, якого на З’їзді хліборобів проголосили гетьманом. Замість Української Народної Республіки проголошується Українська Держава.

Відновлюється приватна власність на землю та дія більшості старих дореволюційних законів. Запроваджуються обмеження на політичну діяльність.

Невдоволені скасуванням земельного розподілу та запровадженням фіксованих цін на зерно, селяни піднімають збройні повстання. Їх вдається придушити за активної участі німецьких та австро-угорських військ. За оцінками німецького командування, влітку 1918-го до повстань та партизанської боротьби більшою чи меншою мірою були причетні 10-12% селян. Починається розгортання масового селянського повстанського руху, однією з ознак якого стане вороже ставлення щодо будь-якої влади.

У 1919-1920 роках повстанський рух набуде ще більшого розмаху. В українській національно-визвольній боротьбі повстанська отаманщина відіграла неоднозначну роль.

Невдоволені політикою гетьмана, українські партії та організації об’єднуються в Український національний союз (УНС). Виступають на засадах збереження української незалежності та за встановлення демократичного парламентського ладу. УНС займається як легальною, так і нелегальною політичною діяльністю, а окремі його члени розробляють плани та ведуть переговори щодо збройного повалення гетьманського режиму.

Водночас в Україні відбувається посилення позицій російських антибільшовицьких сил.

Початок виводу австро-угорських та німецьких військ з України. Спроба гетьмана порозумітися з українською опозицією

З огляду на поразку у Першій світовій війни та розвал Австро-Угорщини, Україну залишають австро-угорські війська. Невдовзі починається вивід німецьких військ.

Гетьман намагається порозумітися із українською опозицією – до складу уряду входять представники Українського національного союзу. Гетьман закликає до збереження спокою і обіцяє невдовзі провести парламентські вибори та земельну реформу.

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії, у Львові українські військові здійснюють збройний переворот – перебирають владу від австрійських органів влади та передають її Українській Національній Раді. На територіях українських областей Австро-Угорщини відбувається створення Західноукраїнської держави (невдовзі отримала назву Західно-Українська Народна Республіка).

Проте такий розвиток подій викликав несприйняття у Польщі та в місцевих поляків. Відтак починається українсько-польський збройний конфлікт, який переростає у війну. Невдовзі українські війська втратили Львів.

Українську академію наук засновано указом гетьмана Павла Скоропадського. Це була самоврядна установа у складі 15 інститутів, 14 постійних комісій та низки інших наукових установ. Попервах Академія складалася з трьох наукових відділів – історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук. Очолити академію наук гетьман попервах пропонував Михайлові Грушевському, а коли той відмовився – Володимиру Вернадському. Зрештою, Михайло Грушевський працював в Академії з 1924 року, після повернення в Україну з еміграції.

У 1921 році більшовицький уряд ухвалив «Положення про Всеукраїнську академію наук», згідно з яким Академія ставала найвищою науковою державною установою республіки у підпорядкуванні Наркомату освіти.

Після поразки Німеччини у Першій світовій війні гетьман оголошує грамоту про федерацію із майбутньою не більшовицькою Росією. Це спроба порозумітися із проросійськими силами та російським антибільшовицьким рухом – білогвардійцями. Формується новий уряд, головна мета якого – встановлення дружніх відносин із державами переможної Антанти.

У відповідь лідери Українського національного союзу піднімають антигетьманське повстання. Завдяки підтримці та активній участі селян, повстанці швидко беруть під контроль більшу частину території України.

Після вступу республіканських військ до Києва гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і невдовзі виїхав до Німеччини. Влада переходить до Директорії УНР у складі п’яти осіб та сформованого нею уряду. Відновлюється дія законів УНР, зокрема, про передачу селянам поміщицької землі без викупу.

Війська держав Антанти та їхніх союзників зайняли Одесу, Миколаїв, Херсон та мали намір просуватися далі вглиб України із перспективою походу на Москву та повалення більшовицького режиму. Ініціювали невдалі спроби створення нової місцевої влади. У свою чергу, Директорія УНР також невдало намагалася порозумітися із державами Антанти щодо визнання на надання військової допомоги. Сам факт переговорів між представниками УНР та Антанти більшовики використали з метою дискредитації української вади, яка, мовляв, «хоче продати Україну імперіалістам».

Навесні 1919-го, через воєнні невдачі в боях із місцевими повстанцями та більшовицькими військами, революційні заворушення серед солдатів та матросів і зміну політичного курсу держави Антанти евакуювали свої військові контингенти.

Під час повалення Гетьманату починається вторгнення загонів більшовицьких військ, які опановують прикордонні території. У відповідь на українські протести, більшовицький уряд відповідає, що проти військ Директорії УНР воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Після того, як Червона армія захопила Харків, Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії. У той самий час відбувається невдала спроба мирних переговорів.

Долаючи слабкий спротив армії УНР, більшовицькі війська впродовж місяця захопили майже усе Лівобережжя, а на початку лютого – Київ. Частина українських повстанських отаманів перейшла на бік більшовиків. Проте запроваджена більшовиками продрозкладка та небажання розподіляти поміщицькі землі спричинили масові селянські повстання, які сильно послабили владу більшовиків.

З метою визначити подальший державний устрій в Україні Директорія УНР скликала Всеукраїнський трудовий конгрес, який став тимчасовим вищим законодавчим органом УНР. Вибори відбувалися за територіально-куріальним принципом: від селян, робітників та трудової інтелігенції. Окрему делегацію надіслала ЗУНР. Військові та «нетрудові, експлуататорські класи» були позбавлені права голосу і свого представництва.

Усього в роботі Конгресу взяло участь понад 400 депутатів, які здебільшого висловилися за встановлення в Україні радянської форми правління. Тимчасово вища влада передавалася Директорії УНР та сформованому нею урядові. Влада на місцях мала належати урядовим уповноваженим, які мали діяти під контролем місцевих трудових рад.

У перебігу роботи Трудового конгресу було затверджено Ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Відтак на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Остання офіційно ставала Західною областю УНР (ЗО УНР). Президент ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії УНР. Утім, фактично, УНР та ЗУНР продовжували існувати паралельно, маючи окремі органи влади та збройні сили.

За підтримки правих політичних партій командувач Волинської групи військ отаман Володимир Оскілко спробував усунути від влади Директорію УНР та сформований нею лівий уряд і передати владу лідерові ЗУНР Євгену Петрушевичу. Вірні голові Директорії Симону Петлюрі підрозділи придушили спробу перевороту, яка утім дезорганізувала українські війська.

За ініціативою Всеукраїнської церковної Ради у Києві відбулася перша літургія з читанням Євангелій, псалмів і кантів українською мовою (пізніше цю подію стали називати «Днем народження УАПЦ»).

Ініціатива не знайшла підтримки вищого кліру православної церкви.

Український повстанський отаман Никифор Григор’єв попервах воював за УНР, але невдовзі, як і чимало інших повстанських командирів, перейшов на бік більшовиків. Проте, обурений їхньою грабіжницькою політикою продрозкладки щодо українських селян, підняв свою дивізію на виступ проти «комісарів з московської обжорки». До збройного повстання приєдналися інші підрозділи Червоної армії (переважно сформовані з українців) та повстанські загони.

Хоча повстання невдовзі зазнало поразки, проте воно сильно послабило більшовицьку владу в Україні, а також зірвали плани походу на допомогу комуністичного режиму в Угорщині.

Перехід уряду ЗУНР та УГА за Збруч – поразка у війні з Польщею. Спільний похід українських армій на Київ

Зазнавши поразки від польських військ, Українська галицька армія (УГА) та уряд ЗУНР залишають територію Галичини та переходять на Наддніпрянську Україну. Армія УНР та УГА отримують єдине командування. Відтак починається спільний наступ об’єднаних українських армій проти червоних військ. На значній частині Правобережної України вдається відновити владу УНР.

Завдавши поразки червоним військам, тили яких були дезорганізовані селянськими повстаннями, білогвардійські збройні сили півдня Росії влітку 1919-го захопили більшу частину України.

До українського руху білогвардійці ставилися негативно. Очільник білогвардійців генерал Антон Денікін у «Зверненні до населення Малоросії» розцінив спробу створити «Українську Державу» як зраду єдиного російського народу. Водночас, він назвав неприпустимим «переслідування малоросійської народної мови», дозволивши також її викладання в школах та друковану на ній продукцію.

Українські війська увійшли до Києва майже одночасно із російськими білогвардійцями. Спроба порозуміння виявилася невдалою. Відтак, після кількох сутичок, під тиском білогвардійців українські війська залишили Київ. Невдовзі почалася українсько-білогвардійська війна, в якій українські армії зазнали поразки.

Очолювана Нестором Махном Революційна повстанська армія України (махновці) захоплює великі території в тилу білогвардійських військ, завдавши їм відчутної поразки. На підконтрольній махновцям територіях виникає самоврядна Південноукраїнська трудова федерація – спроба реалізувати ідею «вільного радянського ладу».

Махновський повстанський рух став однією з головних причин поразки білогвардійців у російській громадянській війні.

Опинившись у складних умовах, коли більша частина особового складу була вражена епідемією тифу, командування Української галицької армії (УГА) уклало мирну угоду з російськими білогвардійцями. Однією з умов було невикористання УГА проти військ УНР. Керівництво ЗУНР не визнало цієї угоди. Становище армії УНР істотно погіршилося.

Вражена епідемією тифу армія УНР опинилася оточеною з різних боків на невеличкій території – трикутнику смерті в районі Чорториї – переважаючими силами Червоної армії, російської білогвардійської та поляків. Відтак уряд УНР переходить на польську територію. Частину армії УНР інтернують поляки, частина – переходить на бік червоних. Залишки українського війська, які зберегли боєздатність, переходять до партизанських дій і відправляються в Зимовий похід по тилах російських білогвардійських та більшовицьких військ.

Повертаючись в Україну, більшовики намагаються порозумітися із українським селянством та лівими українськими політичними силами. Український більшовицький уряд ухвалює рішення, згідно з яким «на всій території УРСР в усіх цивільних та військових установах українська мова застосовується на рівні із російською. Жодна перевага російської мови є неприпустимою». Відповідні кроки були передбачені постановою ЦК РКП(б) «Про радянську владу в Україні», ухваленій наприкінці 1919 року.

Логічним наслідком цього курсу стала офіційно оголошена в 1923 році політика коренізації, одним із проявів якої стала українізація.

В умовах більшовицького наступу та розгрому російських білогвардійців Українська галицька армія (УГА) укладає угоду з командуванням Червоної армії. Утім, союз УГА із більшовиками виявився нестійким – вже навесні три з двох галицьких бригад повстали проти більшовиків.

Очільник Польської держави Йозеф Пілсудський та голова Директорії УНР Симон Петлюра укладають угоду про спільні дії проти більшовиків. Польща зобов’язується визнати УНР та надати їй допомогу. Навзамін голова Директорії УНР визнає польські права на Галичину та більшу частину Волині. Цю угоду дуже критично зустріли українські галицькі діячі, які обвинувачують Петлюру у зраді.

Одразу після початку бойових дій польські та українські війська звільнили Київ. Проте невдовзі змушені були відступити. Червона армія переходить у масштабний наступ, внаслідок якого польські та українські війська залишають Київ та відступають до Варшави і Львова.

Захопивши частину території Галичини, більшовики створюють Галицьку радянську республіку. Найвищий орган влади для нової радянської республіки – Галицький революційний комітет (Галревком) на чолі з Володимиром Затонським – створили в Харкові ще за тиждень до того. Більшовики не мали єдиного бачення подальшої долі Галицької республіки: одні бачили її багатонаціональною «червоною Швейцарією», інші – виступали за приєднання до Радянської України. Після розгрому Червоної армії під Варшавою і відступу з Галичини, Галревком було ліквідовано.

На відміну від свого попередника, білогвардійський генерал Петро Врангель намагався порозумітися із українським національним рухом. За попередньою угодою, білогвардійці визнавали уряд УНР, а той, у свою чергу, брав на себе зобов’язання провести Українські установчі збори, які б мали вирішити: буде Україна незалежною чи у федерації з Росією.

Невдовзі у контрольованому білогвардійцями Севастополі відбувся Український з’їзд, який від імені «українських селян, міщан і повстанців» закликав генерала Врангеля дійти згоди з Петлюрою і створити спільний антибільшовицький фронт.

У момент найбільших успіхів білогвардійської армії Нестор Махно від імені Революційно-повстанської армії України уклав угоду з українським більшовицьким урядом про союз та спільні дії проти білогвардійців. Навзамін махновці отримали автономію для свого «вільного району» та постачання для армії. Махновці взяли активну участь в бойових діях проти білогвардійців.

Однак, одразу після розгрому білогвардійців та їхньої евакуації з Криму, махновці були оголошені «ворогами радянської республіки і революції». Збройні загони махновців були розгромлені, а їхній «вільний район» знищений.

Після укладення польсько-більшовицького перемир’я, українські війська намагалися самостійно перейти в наступ проти Червоної армії, проте зазнали поразки і змушені були відступити на польську територію, де були роззброєні.

Глави російського та українського більшовицьких урядів (з російського боку –Володимир Ленін і нарком закордонних справ Георгій Чичерін, із українського – Християн Раковський) уклали союзну угоду, яка визначала основи взаємодії між двома формально незалежними Республіками та створення спільних органів управління. З огляду на підписання цього договору було згорнуто процес підготовки до входження УСРР до складу РСФРР на правах автономії.

На території Польщі Генеральний штаб армії УНР створює Повстансько-партизанський штаб, який займається підготовкою повстання в Україні проти більшовицького режиму. Штаб координує діяльність повстанських загонів на території України та готує рейд підрозділів армії УНР з метою підняти загальне повстання.

Представники Польщі, з одного боку, та російського й українського радянських урядів, з іншого, підписали мирний договір. Схвалений тоді кордон розділив територію України між Польщею та більшовицькою державою (від кінця 1922 року – СРСР).

Таким чином, Варшавська угода між Пілсудським та Петлюрою була остаточно анульована, проте українська еміграція на польській території ще продовжувала отримувати допомогу.

У Києві створено підпільний Центральний український повстанський комітет (ЦУПКОМ), який координує діяльність найбільших повстанських загонів та веде підготовку до загальноукраїнського повстання. Налагоджено зв’язок із державним центром УНР в екзилі та повстансько-партизанським штабом армії УНР. Кількість повстанців в Україні оцінюється в 40 тисяч осіб.

Зосередивши в Україні значні сили, більшовики розгорнули масштабну антипартизанську операцію. Їм вдалося знищити чи полонити близько 30 тисяч повстанців, а деякі зголосилися на амністію. Завдяки Новій економічній політиці (НЕП) і заміні продрозкладки продподатком невдоволення селян більшовицькою владою зменшилося.

У серпні радянські спецслужби ліквідували Центральний український повстанський комітет. 39 членів ЦУПКОМу були розстріляні. Того ж місяця на румунську територію із рештками свого загону переходить Нестор Махно. У жовтні на території України залишалося близько 5 тисяч повстанців.

Собор, який відбувся в Софії Київській, підтвердив проголошену в 1919 році автокефалію Української православної церкви. «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа», – йшлося в рішенні Собору.

Оскільки на Соборі не було жодного чинного єпископа, то першого єпископа УАПЦ – Василя Липківського, який став митрополитом Київським і всієї України – висвятили покладанням рук усього духовенства.

За наказом Повстансько-партизанського штабу, три похідні групи вояків армії УНР – Волинська, Подільська і Бессарабська, загальною чисельністю близько 1,5 тисячі осіб – прориваються через кордон на територію Радянської України з метою підняти повстання. Однак, завдяки розвідці, більшовицькі війська були готові до нападу. Відтак найбільша Волинська група була розгромлена в бою, зазнавши великих втрат. 359 полонених українських бійців, після відмови перейти на бік ворога, були розстріляні під містечком Базар.

Невдале завершення Другого Зимового походу ознаменувало завершення Української революції та першого етапу національно-визвольної боротьби.