Історія єврейського народу

Як стверджують вчені, історія єврейського народу бере свій початок між 1 і 2 тисячоліттям до нашої ери.

Цей унікальний народ, який є поєднанням релігійного та етнічного елементів, має досить складну і важку історію протягом усього свого формування та існування.

Проте свій шлях нація євреїв пройшла гідно, не втративши віри. Про те, як з’явилися євреї, розповідається на уроках історії вже в 5 класі. Ми постаралися доступно і коротко викласти основні моменти.

Родоначальник євреїв

Засновниками або предками роду єврейського вважаються Ісаак, Яків і Авраам.

Останній з них уклав союз з Богом, зобов’язавшись виконувати всі заповіді Божі, за що Його народу була дарована земля обітована, тобто земля Ізраїлю.

Для свого народу Авраам бажав тільки кращого, і всіляко намагався знайти місце, яке євреї назвуть своїм домом.

Священна книга

У єврейського народу є своя священна книга, за тлумаченнями і заповітами якої вони живуть. Її назва Тора-це перша книга-зведення релігійних законів, за якими живуть євреї.

Книга під назвою Талмуд є не релігійним Писанням, а зведенням релігійних, етичних і правових норм, яких слід дотримуватися єврейському народу.

Ці стародавні документи іудеїв несуть в собі не тільки релігійні поняття, а й історичну, культурну та соціальну спадщину всього єврейського клану.

Походження та коротка історія

Свою назву «євреї» древній народ отримав через свого родоначальника Авраама, який через Евера по прямій лінії пішов від сина Ноя – Сіма.

Досить освічений і заможний Авраам пішов за своїм покликанням і оселився зі своїм народом в Ханаані, де вже було досить велике Хетське населення. Саме в Ханаані і був по доданнях укладений союз між Авраамом і Богом.

Країною, яка вважається колискою зародження єврейського народу, є Єгипет, куди прибув Авраамам в самому його розквіті.

Краси країни біля річки Ніл підкорили його, а розвиненість культури і освіченість єгипетського народу надихнули Авраама на переселення. Так євреї опинилися в Єгипті.

Оселилися на родючому ґрунті євреї почали розвиватися і збільшувати свої племена, що не влаштовувало єгипетська держава. Так, з приходом нового правлячого клану, стародавні євреї потрапили в своєрідне рабство, де їх змушували копати канали, працювати на каменоломнях, носити воду з Нілу для зрошення полів.

Примус до роботи за допомогою застосування палиць і стало початком рабства, в яке потрапили давньоєврейські люди.

Скільки євреїв у світі

За весь час існування єврейського народу євреї розселилися по всьому світу. Якщо брати до уваги не тільки міграцію, а й укладення змішаних шлюбів, то євреї фактично захопили світ, оскільки на планеті Земля проживає до 17 мільйонів представників цієї нації.

Найбільша кількість проживаючих євреїв налічується в Канаді, США, Європі. Вважається, що останні масові переселення були здійснені під час Другої світової війни.

Батьківщина і столиця євреїв

Батьківщиною єврейської нації прийнято вважати Ізраїль, оскільки землі Ізраїлю по доданню були обіцяні Богом Аврааму за послух і виконання всіх заповідей Божих. Саме в цій державі євреї остаточно знайшли свою іудейську віру, яка стала їх головним надбанням.

Столицею євреїв вважається Єрусалим, який є духовною столицею Ізраїлю, а так само святим місцем для багатьох віруючих.

Що сповідують євреї

Релігія, яку сповідують євреї, називається іудаїзм, оскільки історично іудеї з євреями тісно перепліталися. В даний час поняття «іудеї» – це тільки релігія під назвою іудаїзм, а поняття «євреї» стало національністю.

Іудеями називають людей не за їх національністю, а за віросповіданням. Єврейський народ свято шанує своє віросповідання, традиції і обіцянки, дані Авраамом перед Богом.

Єврейська культура та традиції

Найбільшим надбанням єврейського народу є те, що за стільки тисячоліть всі свята і традиції збереглися. При тому, що іудеї святкують і шанують традиції і звичаї, які притаманні тільки єврейському народу. Це є особливістю нації.

Для народу, який втратив свою державність, кілька тисяч років проживає не на історичній батьківщині, але зберіг свою релігію і національну сутність, це є показником сили духу і єдності.

Святкові дні в Ізраїлі визначаються відповідно до місячним календарем, через це вони випадають в різні дні місяців.

Висновок

Досить часто євреїв називають “народом», «расою», «нацією» “релігійною спільнотою”. Цей народ виніс безліч перешкод на шляху свого становлення, і по праву заслужив мати свою віру, країну, традиції і спосіб життя.

Висновок один: євреї – це народ, який має свої характерні особливості і ознаки, і ці риси виділяють його серед інших національностей і рас.

“Інші”, “чужі” чи”свої”: євреї в українській історії

Ігор Щупак

кандидат історичних наук, директор Українського інституту вивчення Голокосту “Ткума”, директор Музею “Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні”

Народи-сусіди часто по-різному бачать свою хату і домівку навпроти, власний і сусідський спосіб життя. Хоча це не заважає їм спілкуватися і допомагати одне одному, працювати й відпочивати. Інколи суперечки за межу чи відстоювання свого уявлення “справедливості” призводять до сутичок і навіть до вбивств. Інколи “інші”, але не чужі співвітчизники спільно боронять рідну землю від ворогів.

Як ставляться до “інших” українці? Вони не мають жодних претензій до індонезійців чи до аргентинців. Звичайно, якщо в останньому випадку не йдеться про футбольні змагання. Та й відносини між віддаленими народами не викликають такої зацікавленості, як співжиття на одній землі.

Чи не найскладнішим переплетінням доброго і поганого, трагічного і оптимістично-позитивного є історія українсько-єврейських взаємин. Вона відклала різний відбиток на національну пам’ять двох народів. Її складність поглиблюють численні міфи. Серед них є досить близькі до “історичної правди”. Хоча якою вона є, та “правда”, і чи існує взагалі? Є міфи та стереотипи неправдиві та такі, що викривляють образ одного народу в очах “іншого”. А може – “чужого” та ворожого? Чи все ж “свого”? Найчастіше відносини українцями та євреями отруювали антиєврейські погроми. Їх хвилі стали підґрунтям для створення ненаукового міфу про “три етапи Голокосту” – доби Хмельниччини, громадянської війни початку ХХ століття і власне часів Другої світової війни. Але ж ці трагічні події мають абсолютно різні причини, характер, зовнішні обставини та “виконавців”.

У короткому нарисі неможливо описати основні події українсько-єврейської історії. Можна тільки спробувати окреслити деякі з них, які є найбільш чутливими та міфологізованими.

Міф 1: “Агресивний юдаїзм” хозарів

Перша згадка про євреїв на території сучасної України відноситься до І століття нашої ери. Це були грецькі написи на мармурових плитах, що знайшли археологи в Керчі. Євреї потрапляли до Криму з Греції, Риму, Візантії. Були й шляхи до Причорномор’я з Вавилонії – через Кавказ. Проте ці давні події практично не відбилися у народній пам’яті.

Інша ситуація з історією Хозарського каганату – однієї з перших держав у Східній Європі, що утворилася в середині VII століття на нижній Волзі та Північному Кавказі. Хозари торгували із слов’янами, деякі слов’янські племена (поляни, сіверяни, радимичі, в’ятичі) сплачували їм данину. Щодо етнічного складу населення Хозарії серед істориків досі точаться дискусії. Можна говорити про наявність конгломерату різних народів – тюркських, фінно-угорських, іраномовних спільнот. Набагато важливішим для історії та істориків є питання про релігію. Десь між серединою VIII і IX століть хозарський правитель прийняв юдаїзм, який згодом став державною релігією в каганаті. З правдивістю цього не згодні чимало дослідників. Проте, якщо таке було – це не може не привернути увагу. “Головною” у величезній країні стає національна релігія євреїв, які на той час давно вже втратили свою державу в Землі Ізраїлю.

Коли приблизно у 882 році варязький князь Олег захоплює Київ, він починає боротьбу за підпорядкування колишніх хозарських данників. За літописом, у 884 році “іде Олег на сєверянє, а победі сєвєряни, і возложи на них дань легку, і не даст їм козаром дані платити”. Протистояння з Хозарією було поетизовано Олександром Пушкіним у вірші “Песнь о вещем Олеге”. Величезна кількість людей окрім кількох знаменитих рядків вірша не зможуть згадати жодних інших цитат із творів “Сонця російської поезії”:

“Как ныне сбирается вещий Олег

Отмстить неразумным хозарам…”

“Монета Мойсея” Хозарського каганату. Музей Готланду у Швеції.

Хозарський каганат і головні торгівельні шляхи VIII-ХI cт.

Та не тільки поетичне відображення історії впливало на формування суспільних уявлень про “хозарську добу”. Михайло Грушевський зазначав, що Хозарія виконувала важливу роль бар’єра, “буфера” між арабськими арміями та Східною Європою. Радянські історики Михайло Артамонов, Володимир Мавродін та інші вважали, що Хозарія послужила “найважливішою умовою утворення Київської Русі”. Проте сталінська кампанія “боротьби з космополітизмом” (з 1948) і звинувачення М. Артамонова та інших вчених у “приниженні ролі російського народу в світовій історії” призвели до “зміни концепції”. Після знакової для радянських часів замітки в газеті “Правда” в наступні десятиріччя хозари розглядалися як цілком “сторонній народ, чужий культурі споконвічного населення Східної Європи”. Хозарській державі надавався вигляд степового хижака, зараженого жахливою бацилою юдаїзму, поневолювача слов’ян.

Особливу роль у поширенні “хозарського міфу” відіграв російський та радянський “історик-етнолог” Лев Гумільов. За його “домисленою” історією, владу в Хозарії захопили “євреї-талмудісти”. Після цього, мовляв, “агресивний юдаїзм” спрямував каганат на боротьбу проти слов’ян. За історичними конструкціями Гумільова, “на сцені історії” з’явилася “хижа і жорстока етнічна химера”.

Хозарський каганат був розгромлений князем Святославом у Х столітті. З точки зору Л. Гумільова та його послідовників, це забезпечило остаточне звільнення Русі від “хозарського іга”. На думку М. Грушевського, цим самим князь зруйнував “буфер” між кочовим азійським світом і Руссю. Відтоді роль такого бар’єра стала відігравати сама Русь-Україна. Згодом руські князівства прийняли на себе основний удар монгольської кінноти і великою ціною послабили натиск Орди на Європу.

На противагу міфам та “історичному домисленню”, є відомості Х століття про перебування у Києві євреїв. Серед них були ті, що прийшли до слов’янських земель з Європи, і хозарські євреї. Два квартали в Києві, де мешкали євреї, називалися “Козари” (від слова “хозари”) і “Жидове” (так у деяких слов’янських мовах називали євреїв). Євреї жили і в інших землях Русі-України. У Володимир-Волинському вони з’явилися в ХІ столітті, в Чернігові – з ХІІІ століття. У ХІІІ – XV століттях швидко зростало єврейське населення в Польщі та Литві, куди переселялися євреї із Західної Європи. Польські королі надавали їм привілеї, свободу підприємницької діяльності, захист від переслідувань. Але ставлення до євреїв польського населення і особливо костьолу було іншим, часто – ворожим.

У XV–XVI століттях саме з території Польщі відбувалося масове переселення євреїв на українські землі. Вони селилися в містах і містечках, рідше в селах Галичини, Поділля, Волині, Буковини і Закарпаття разом з українцями та представниками інших народів – білорусами, вірменами, поляками, росіянами, словаками, татарами, турками, чехами тощо.

Міф 2: “євреї – гнобителі” vs “українці – різуни”

Євреї були добре інтегровані до соціально-економічного життя України XVI–XVIII століть. Але українсько-єврейські відносини були складними через соціально-економічні та національно-релігійні чинники. Їх з’ясування є важливим для розуміння передумов масштабних антиєврейських погромів часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у XVII столітті. А ці події стали основною для поширених міфів про “євреїв – гнобителів українців” та “українців – різунів і погромщиків”.

Євреї не мали права володіти землею, а саме землеробство було основним видом господарства в ті часи. Тому доступними для євреїв були лише ремісництво, орендарство, лихварство, торгівля і посередництво. Зрозуміло, що останні чотири заняття часто сприймалися іншим населенням як такі, що дають можливість несправедливо наживатися за рахунок селян. З іншого боку, за Литовськими статутами 1566 і 1569 років права євреїв на підлеглих Польщі землях встановлювалися практично нарівні з правами шляхти, що не поліпшувало настроїв українського населення щодо євреїв.

Поширеним явищем була єврейська корчма. В українській національній свідомості формувався стереотип єврея-гнобителя, хитрого та жадібного, підступного і дужого, який примушує українців до дурних звичок. В одній з українських пісень йдеться:

“Як іде український козак то й корчму минає,

А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає,

Та ще його двома кулаками по потилиці затинає…”

Картина Яна Машковського “Корчма на Поділлі”.

Проте найбільш важливим чинником українсько-єврейських економічних взаємин тих часів була велика питома вага євреїв серед орендарів, які нещадно експлуатували українських селян. Показовими були слова одного польського магната: “Ми завжди обдирали українських селян єврейськими кігтями”.

З цього є зрозумілим, чому євреї сприймалися українським населенням як союзники польської шляхти в соціально-економічному та духовному поневоленні. А ненависть українського селянства до своїх польських та єврейських гнобителів поширювалася на всіх євреїв, в тому числі незаможних, які не мали жодного відношення до експлуатації українського селянства.

Якщо ж до соціально-економічних чинників українсько-єврейських взаємин додати національні, релігійні та соціально-психологічні, то більш очевидними стають передумови трагедії єврейського населення України. Криваві антиєврейські погроми супроводжували численні народні рухи на українських теренах – Визвольну війну українського народу у XVII столітті, Коліївщину та інші.

У Літописі Самовидця читаємо: “Де тільки знайшлись шляхтичі, замкові слуги, євреї, міські власті – всюди їх вбивали, не жаліючи жінок та дітей, грабували маєтки, палили й руйнували костьоли, спустошуючи шляхетські замки та маєтки, єврейські подвір’я, не залишаючи жодного. Рідко хто тоді не обагрив рук кров’ю і не взяв участі в пограбунках маєтків… Більше всього євреїв пропало в Немирові і Тульчині – несмітна кількість”. Жахливі картини нищення євреїв дають і єврейські хроніки. Тільки в Немирові за один день було вбито 6 000 євреїв..

Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв.

Лише у 1648–1656 роках повсталими було вбито десятки тисяч євреїв. Більш точні цифри встановити неможливо через брак достовірних даних.

Проте картина українсько-єврейських взаємин була б недостовірною без згадки про співробітництво між українцями і євреями, що повністю не припинялося навіть за часів війни середини XVII століття. Є документи, що свідчать про наявність євреїв серед самих козаків.

Відомо про економічні зв’язки між євреями та українцями. Так, на Новій Січі існувала єврейська торговельна компанія, заснована за згоди останнього кошового отамана Петра Калнишевського уманськими євреями-купцями. Запорожці зобов’язалися надавати купцям цієї компанії збройний ескорт, що супроводжував їх під час подорожі козацькими землями. Єврейська торговельна компанія торгувала тканинами та іншими товарами з 1772-го до занепаду Нової Січі у 1775 році.

Важливими чинниками українсько-єврейських взаємин були економічна вигода та здоровий глузд. Саме вони визначали відносини між народами, які доповнювали одне одного в економічному житті. Так було і в межах створеної “смуги єврейської осілості”, і у великих містах. До речі, на 1880 рік у восьми українських губерніях мешкало понад 1,5 мільйони євреїв – більше, ніж на білоруських, литовських землях “смуги осілості” разом. Наприклад, у Волинській губернії серед мешканців Рівного євреї складали 68%, Острога – майже 75%, Луцька – близько 80%. На українських та білоруських теренах виник унікальний світ єврейського містечка, ідеалізований картинами Марка Шагала та реалістично описаний сучасним істориком Йохананом Петровським-Штерном.

Добре у цьому часі складалися і українсько-єврейські відносини. Наприклад, у Галичині казали: “Як біда, то до жида”. Знавець українсько-єврейської історії Мартин Феллер пояснює це як досвід звернення не до лихваря по позичку, а “до розумного і доброзичливого сусіди – по пораду”. Він же пише, що “поряд з розподілом за національною приналежністю діяли взаємні симпатії (а не лише конкуренція!) людей одного соціального статусу, як цукрозаводчики єврей Бродський і українець Терещенко. На іншому рівні – сільській піп і єврей-крамар, бо були єдиними, хто міг обговорювати (дискутувати) догмати віри”.

Міф 3: “Український антисемітизм” та Петлюра

Чи були українці та євреї “своїми”, союзниками у революційних подіях 1917-1918 і подальших років? З одного боку, євреї виступали за подальшу демократизацію суспільного життя в межах єдиної країни. Вони прагнули не припустити територіального розколу єврейської общини колишньої Російської імперії та її подальшої асиміляції. З іншого боку, єврейський національний рух не міг не враховувати інтереси українського національного руху. Спираючись на досвід спільної демократичної боротьби, євреї підтримали український рух у межах загальноросійських демократичних тенденцій.

Коли Українська Центральна Рада перетворилася з національного органу на крайовий, до її складу разом з представниками інших національних меншин увійшли євреї. До складу Малої Ради (комітету) згодом було включено 16 представників від єврейських партій та організацій (для порівняння: від українських – 36, від російських – 9, від польських – 4). У Великій Раді єврейським партіям та організаціям відводилось 50 місць із 212 – майже чверть!

Для захисту інтересів національних меншин у складі першого українського уряду було створене Генеральне секретарство з міжнаціональних справ, при керівникові якого передбачалися посади заступників (товаришів) з російських, єврейських та польських питань. Після проголошення УНР у листопаді 1917 року було утворено Секретарство (Міністерство) єврейських справ, на чолі якого став один із засновників Соціалістичної єврейської робітничої партії, публіцист і суспільний діяч Моше Зільберфарб. Яскравим прикладом українсько-єврейського політичного співробітництва стало ухвалення Малою Радою 9 січня 1918 року Закону про національно-персональну автономію, автором проекту якого був М. Зільберфарб.

Демократичний уряд представляв інтереси всіх народів України, і водночас всі вони зазнали важких випробувань під час Української революції. Політичні сутички та військове протистояння різноманітних політичних сил, слабкість центральної влади та її зміна, господарська криза та інтервенції призвели Україну в 1919-му до хаосу. Безвладдя та політична анархія супроводжувалися проявами бандитизму та антиєврейськими погромами. Кількість загиблих у цих погромах становила, за різними джерелами, від 30 до 60 тисяч осіб.

Звернення Головного отамана війська УНР Симона Петлюри з вимогою припинити погроми. Документ із фондів Музею “Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні”.

Повідомлення про телеграму Симона Петлюри з закликом боротися з погромами. Документ із фондів Музею «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Украї

Погроми вчиняли і білі, і червоні, і банди мародерів з місцевого селянства, і українські повстанці різних політичних орієнтацій, і війська Директорії. І все ж у масовій свідомості євреїв ці жорстокі і криваві розправи згодом стали пов’язуватися здебільшого з українським визвольним рухом та його керівником Симоном Петлюрою. Якими ж були передумови формування цього стереотипу?

Ще раз зазначимо, що представники національних меншин були надзвичайно активними в революції, яка мала подолати і соціально-економічне, і національне та релігійне гноблення. Хоча переважна більшість населення лишалася під час Громадянської війни аполітичною, євреї поряд з грузинами, латишами, поляками мали досить високу питому вагу у складі більшовицького керівництва, серед політкомісарів, командирів продзагонів і особливо в ЧК (“надзвичайній комісії”, репресивному органі Радянської влади). У вищій партійній еліті РКП(б) 1917–1919 років євреї обіймали друге після росіян місце (відповідно 44,4% та 27,8%). Загальновідомими в країні стали прізвища вождів революції Троцького, Свєрдлова, Зінов’єва, Урицького та ін.

Збурення суспільства набувало все більшого розмаху. За цих умов армія мала б стати стабілізуючим чинником. Проте невдовзі після повалення режиму гетьмана Скоропадського петлюрівські війська вийшли з-під контролю. Влада Директорії УНР була в багатьох місцях лише уявною. За таких умов антиєврейські погроми набули нечуваних з часів Хмельниччини масштабів. За деякими підрахунками, загони Петлюри були причетними до 40% усіх погромів, що сталися у цей період. Ще приблизно 25% погромів були вчинені “незалежними” бандами, які лише формально були пов’язані з Директорією.

Сам Головний отаман Симон Петлюра виступав проти погромів. Він навіть уклав угоду з лідером єврейського національного руху Володимиром Жаботинським щодо організації єврейської самооборони. За угодою (яка так і не була реалізована), на підконтрольній УНР території створювалась єврейська жандармерія, яка мала займатися виключно обороною єврейського населення від погромів і не повинна була брати участі у воєнних діях. В одному зі своїх наказів Петлюра наголошував: “…Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення – їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, – було поневолено і позбавлено своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю… Всіх же, хто підбурюватиме вас на погроми, рішуче наказую викинути геть з нашого війська і віддавати під суд яко зрадників вітчизни”.

Проте накази та декларації не могли приборкати анархію. Очевидно, Петлюра не міг протистояти антисемітській стихії, яка панувала в його війську та в суспільстві у цілому. У Проскурові, а також у Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені відбулися криваві антиєврейські погроми, що їх вчиняли вояки армії УНР.

Траплялося, що одне й те саме містечко почергово громили армії-супротивники – петлюрівці, білогвардійці, червоноармійці. Попри засудження більшовиками антисемітизму, частини Червоної армії також вдавалися до антиєврейських погромів, які відбулися в містечках Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини і т.д. Навесні 1919 року в погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані Щорсом і Боженком. Упродовж 1920-го не вщухали погроми, що їх чинили козаки Першої кінної армії Будьонного тощо.

Далекі від політики містечкові євреї, охоплені жахом, благали про захист. З місць погромів вони масово тікали у найближчі великі міста, а то й просто без напрямку й мети панічно переміщалися з одного містечка в інше.

А під впливом більшовицької пропаганди став формуватися міф про “український антисемітизм” та Петлюру й петлюрівські війська як “головних винуватців” погромів.

Міф 4: єврейський характер радянської держави

Радянський режим під гаслами “інтернаціоналізму” фактично був спрямований на придушення національних рухів, зокрема українського та єврейського. У 1920-х національно-культурне будівництво в рамках політики “коренізації” та “українізації” було жорстко обмежено рамками більшовицького режиму і фактично було згорнуто в 1930-х.

Свідоцтво про освіту українською та ідиші зі вказанням предметів “єврейська мова та література” і “українська мова та література”, 1937 р. Джерело: Музей “Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні”.

Відтоді і до кінця існування СРСР головними ознаками радянської національної політики були русифікація та асиміляція, викорінення будь-яких паростків національної свідомості. А з другої половини 1930-х років стверджувалася політика державного антисемітизму, проявом якого було поступове обмеження представництва євреїв в державних органах влади, силових структурах.

Одним із найбільших злочинів більшовицького режиму був Голодомор. Основними жертвами Голодомору 1932-1933 років стали українські селяни. Поруч із ними гинули мешканці німецьких і єврейських сільськогосподарських колоній, селяни й містяни різних національностей. Особливо багато жертв голоду було в єврейських штетлах.

Більшовицькі організатори та виконавці цього геноциду формально належали до різних національних спільнот, зокрема й до євреїв. Проте фактично вони стали катами своїх співплеменників на українських теренах. Бійці продзагонів-росіяни безжально вилучали хліб у російських селян, продзагонівці-євреї завзято грабували євреїв-хліборобів. Показово, що під час селянських антирадянських заворушень та повстань на початку 1930-х, що проходили під антикомуністичними, українськими національними та нерідко антисемітськими гаслами, в жодному населенному пункті України не було випадків насильств проти євреїв. Натомість у ряді регіонів спостерігалися випадки звернення повсталих українських селян до містечкового єврейства із закликами до спільної боротьби проти більшовицької влади.

Прізвища євреїв Кагановича та Хатаєвича, поляка Косіора та українця Чубаря стали зловісними символами радянського геноциду. Проте саме наявність єврейських прізвищ серед організаторів Голодомору та масових репресій 1930-х років стали одним із чинників формування чергового неправдивого міфу – про “єврейський характер” радянської держави, міфології про “жидо-комуну”.

Міф 5: українці та Голокост

Цей міф під час Другої світової війни та Голокосту активно використовувалася нацистською пропагандою для залучення місцевого населення до тотального винищення євреїв.

Маємо пам’ятати, що саме німецькі нацисти були організаторами “остаточного вирішення єврейського питання”, зокрема, на окупованій території України. Знищення здійснювалося в гетто та концтаборах, а більша частина із 1,5 мільйона українських жертв Голокосту були розстріляні. Зрозуміло, що невелика кількість гітлерівських головорізів із айнзацгруп не могла знищити мільйони людей. Нацистам допомагали армійські частини, але гітлерівці намагалися долучити до масових вбивств і місцеве населення, заохочуючи або залякуючи його.

Масовий розстріл євреїв гетто Мізоча (Рівненська обл.).

Після нападу Німеччини на СРСР у низці регіонів України відбулися антиєврейські погроми. Певна частина населення, зазіхаючи на єврейське майно й житло, піддалася спокусі розправитися із беззахисними людьми. Але за кожним таким епізодом зазвичай стирчали вуха нацистських провокаторів. “СС і поліція знаходили підтримку в антиєврейськи налаштованої частини місцевого населення”, – читаємо в дописі керівництва поліції безпеки та СД на окупованій території і далі: “Незабаром після окупації німецькими військами Литви та України там розпочалися погроми. Вони сталися частково з ініціативи, а частково з потурання оперативних груп і команд особливого призначення”. У свою чергу, начальник поліції безпеки та СД Рейнгард Гейдріх давав такі рекомендації: “Не перешкоджати спробам самоочищення від комуністів та євреїв у щойно окупованих областях. Навпаки, необхідно їх заохочувати, але не залишаючи слідів, щоб ці місцеві діячі “самооборони” не могли пізніше послатися на розпорядження й політичні гарантії”.

Юдофобський морально-психологічний тиск на українців підкріплювався залякуванням. Відразу після захоплення того чи іншого населеного пункту військові комендатури вивішували в людних місцях накази такого роду: “Якщо будь-хто пустить єврея на ночівлю чи надасть житло, той буде негайно розстріляний не тільки сам, але і його сім’я”. Водночас призначалася солідна винагорода за кожного виказаного окупаційній владі комуніста, чекіста або єврея.

Пропагандистська листівка часів нацистської окупації, 1941–1944 рр.

Нацистський антисемітський пропагандистський плакат, призначений для окупованих територій радянської Росії, 1941–1942 рр.

Загалом позицію українського населення щодо Голокосту в Україні можна визначити так: активно підтримувала антиєврейські заходи відносно мала частка населення. Переважна більшість зайняла нейтральну позицію. Але значна кількість людей стала на шляху нацистських злочинців і реально допомагала їхнім жертвам, часто ціною власного життя. Рятували євреїв і поодинці, і цілими сім’ями, коли були відповідні умови. Жоден з тих євреїв, кому було врятовано життя в період Голокосту, не міг би сподіватися на спасіння без допомоги інших людей. Її надавали євреям з ризиком для власного життя та життя своїх рідних українці та представники інших народів. Цим рятівникам спеціальна комісія Яд Вашем присвоює звання “Праведника народів світу”. На сьогодні відзначено 2634 таких героїв; Україна посідає 4-те місце в світі за кількістю “Праведників”.

На декількох сторінках неможливо більш детально розглянути навіть основні питання українсько-єврейської історії та взаємини між двома народами на українських теренах. Проте можемо побачити, що без “єврейських сюжетів” українська історія є неповною і незрозумілою. Маємо визнати, що Голокост є такою ж складовою української національної історії, як Голодомор – трагічною сторінкою історії євреїв України.

Українці та євреї є “різними”, але не “чужими”. Головне, що єднає їх – це людські цінності. За умов сучасної війни проти України особливо важливими об’єднуючим чинниками є патріотизм, готовність захищати рідну країну. Саме тому українці різного походження – українського, єврейського, російського, кримськотатарського – були разом під час Революції гідності та спільно боронять нашу землю на сході України.

Так “різні”, але “свої” українці та євреї разом творять українську політичну націю та Українську державу.

Ашер Черкаський на передовій у батальоні Дніпро-1.

230 років тому: як євреї опинилися за межею осілості

230 років тому, на межі 1791-1792 років, російська імператриця Катерина ІІ запровадила межу осілості для єврейського населення. Хоча, можливо, не для єврейського, а для юдейського. Адже якщо в ті часи людина змінювала релігію, то це правило на неї не поширювалося. Межа осілості проіснувала понад 100 років, обмежуючи свободу пересування і проживання єврейського чи то юдейського населення.

Відповіді на запитання про межу осілості «Історична Свобода» отримала від віцепрезидента Української асоціації юдаїки, історика Сергія Гіріка.

Історична Свобода | 230 років тому: як євреї опинилися за межею осілості

No media source currently available

Людина, яка змінювала віру, автоматично припиняла бути євреєм. За такою людиною читалася поминальна молитва. В документах вказувалося лише віросповідання

– Межа осілості регламентувала, де мають проживати юдеї чи євреї?

– На той час не розмежовували ці поняття. Єврей і юдей тоді були абсолютними синонімами. Людина, яка змінювала віру, автоматично припиняла бути євреєм. Ба більше, відповідно до єврейської традиції, за такою людиною читалася поминальна молитва. Вона для євреїв на майбутнє «помирала»: обривала всі зв’язки зі своєю родиною, змінювала свою ідентичність повністю, не лише релігію.

В російському праві поняття «народність» чи «національність» не було настільки значимим, як пізніше в СРСР. В документах вказувалося лише віросповідання.

Микола Пимоненко, «Жертва фанатизму», 1899 рік. Цькування членами юдейської громади дівчини, яка перейшла в християнство. Зібрання Харківського художнього музею

– Чому імперська влада вдалася до запровадження межі осілості?

– Попервах євреїв у Російській імперії фактично не існувало. Були окремі особи, хто в’їжджав на короткий час, дехто нелегально оселявся, їв виселяли регулярно впродовж ХVІІІ століття. До поділів Речі Посполитої єврейських громад в Російській імперії не було взагалі. В 1772 році відбувся перший поділ – відразу десятки тисяч євреїв опинилися в кордонах Російської імперії. І впродовж перших 20 років до запровадження межі осілості Катерина ІІ та її адміністрація намагалися інтегрувати населення новоприєднаних територій до російської станової структури. Шляхту прирівняли до дворянства, більшість населення міст – до міщанства і так далі.

У Речі Посполитій євреї являли собою по суті окремий стан. За родами занять вони належали чи то купців, чи то міщан. Але при тому не входили до відповідних станів. В Російській імперії це було неможливо. Їх треба було імплементувати до станової структури. І євреям дозволили записатися до відповідних станів.

– Ну і в чому проблема? Можеш стати купцем, міщанином.

– Власне, так вони і зробили: записалися купцями, міщанами. І тут виникли проблеми. Як міщани вони мали право брати участь у місцевому самоврядуванні у своїх містах, що було незвично для міщан християнських віросповідань.

У Російській імперії купці мали право переселятися в її межах абсолютно вільно. І тут виникла така колізія: передовсім євреї, але не лише вони, які записалися до купецької гільдії на новоприєднаних землях, почали їхати до великих торговельних центрів Російської імперії. Попервах вони не становили особливої конкуренції з російськими купцями, але напруга між ними почала зростати. І до початку 1790-х років ситуація загострилася настільки, що купці зі Смоленська і Москви подали прохання на «височайший рівень» щодо заборони купцям з новоприєднаних західних губерній переселятися до Смоленська, Москви і загалом до внутрішніх губерній.

Схожі, але висловлені менш гостро прохання-клопотання виказувалися й раніше і завжди відхилялися. Але станом на 1791 рік ситуація змінилася, тому що будь-який рух населення з Заходу почали сприймати як потенційну загрозу. Тому що почалася Велика французька революція.

– Даруйте, але ці єврейські громади – дуже далекі від Великої французької революції.

– Так, вони далекі. Але вони представляли західні впливи. Причому громади громадами, а купці – це більш мобільні люди, це представники нової буржуазії.

Крім того, ще один фактор – суто дипломатичний. В цей час поступово відбувався рух до другого поділу Речі Посполитої, який відбувся в 1793 році. Відтак до складу Російської імперії потрапила ще більша кількість євреїв. І якби у 1791 році не утворили межу осілості, то, відповідно, і кількість євреїв, які отримали би можливість записатися до купецтва і переїздити в межах Російської імперії, зросла би у кілька разів.

І ще один момент. Коли у 1791 році запровадили межу осілості, то поширювалося це обмеження на право пересування в межах імперії не лише на євреїв, а на всіх купців цих новоприєднаних земель.

Мапа межі осілості для єврейського населення. Межу осілості запровадила на межі 1791-1792 років, російська імператриця Катерина ІІ

– А як так сталося, що спочатку на купців, а потім на євреїв і взагалі не купців?

– Тому що до 1791 року і згодом упродовж тривалого часу міщани не могли вільно переїжджати з одного міста до іншого. Міщани повинні були для цього отримати спеціальний дозвіл – існував інститут прописки для них.

– Як потім у СРСР?

– Так. До революції в Російській імперії існували «паспортні книжки» – спеціальні внутрішні паспорти, крім закордонних паспортів. Цю традицію у 1930-х роках в СРСР відновили.

Євреїв сприймали передусім як потенційних контрабандистів, які живуть біля кордону, можуть контрабанду ввозити до внутрішніх губерній і там її продавати за нижчою ціною, створюючи недобросовісну конкуренцію щодо російських купців

– Як же так сталося, що спочатку запровадили обмеження для купців, незалежно від віросповідання, а потім це чомусь стало стосуватися людей певного віросповідання, а не роду занять?

– Найбільшу і наймобільнішу групу купців складали саме євреї на всіх цих новоприєднаних землях. Де-факто це стосувалося євреїв, але де-юре євреї там не фігурували. Зрозуміло, що купці-неєвреї, яких весь час більшало, почали клопотати для себе про скасування цього обмеження. І в 1835 році, коли за Миколи І ухвалювали нову редакцію «Положення про євреїв» (першу ухвалили в 1804 році, за Олександра І), то там з’являється термін «межа традиційного проживання євреїв». Відтак із 1830-х років межа осілості починає застосовуватися винятково до євреїв, причому незалежно від того, до якого стану вони належать.

Лазар Бродський (1848-1904) – купець першої гільдії, відомий київський підприємець-цукрозаводчик, профінансував будівництво найбільшої в Києві синагоги

– А чому російська імперська влада дискримінувала євреїв?

– Передовсім через економічні міркування. Тому що євреїв сприймали передусім як потенційних контрабандистів, які живуть біля кордону, можуть контрабанду ввозити до внутрішніх губерній і там її продавати за нижчою ціною, створюючи недобросовісну конкуренцію щодо російських купців. Незалежно від того, займалися цим євреї чи ні, їх у цьому підозрювали і намагалися створити можливість для купців з внутрішніх губерній протистояти конкуренції з боку євреїв.

Крім того, єврейські купці сприймалися, як принципово більш мобільні, ніж російські. І тому незалежно від того, чи вони чесно займалися торгівлею, чи нечесно, їх сприймали як більш успішних конкурентів, яким треба створити перепони.

– Євреїв обмежували у праві володіння землею. Чим це пояснити?

– Землею сільськогосподарського призначення. Бо землю під будівництво євреї могли спокійно купувати. Якщо говорити про сільськогосподарські землі, то євреї не могли ними володіти з тієї причини, що належали переважно до купців і міщан. А сільськогосподарськими землями могли володіти дві категорії: дворяни, до яких євреї в цей період взагалі не могли належати, і вільні селяни.

Євреї змогли стати землеробами наприкінці правління Олександра І, але лише за умови, що вони купують землі цілинні, які не оброблялися до цього, землі на півдні України.

– Межа осілості окреслювала доволі велику територію: Литва, Білорусь, частина Польщі, яка була у складі Російської імперії, більша частина українських губерній, за винятком Харківської.

– Але за межею осілості був Київ. Місто було повністю оточене межею осілості, але сам Київ був за межею, оскільки це був важливий військовий центр. А також Севастополь, Ялта і Миколаїв.

– А Ялта чому? Ялта ж не військова.

– Через те, що в Ялті була резиденція імператора.

– Ось так: де імператор – туди деяким його підданим не можна.

Існування цієї межі наскільки створювало проблеми для пересічного єврея?

– Спершу особливих проблем не створювало. Міщани продовжували жити так, як вони жили до цього. Для купців це створювало проблеми. Але на початку правління Олександра ІІ, у 1859 році, дозволено купцям першої гільдії, серед яких було буквально кількадесят євреїв, селитися за межею осілості. Купцям треба було для введення бізнесу здійснювати подорожі. Але межа осілості передбачала заборону оселятися. І купцям було дароване, незалежно від того, до якої гільдії вони належали, право з торговельною метою виїздити за межу осілості з зобов’язанням потім повернутися. А для міщан це передовсім було обмеження в користуванні соціальним ліфтом.

– А чим керувалася російська влада, коли скасовували для лікарів, для тих, хто відслужив в армії, для людей із вищою освітою правила межі осілості?

– Для тих, хто відслужив в армії – це абсолютно окремий випадок. Він стосувався тих, хто відслужив ще в рамках рекрутського набору. Тоді термін служби в армії становив 25 років. І той, хто відслужив в армії і вийшов у відставку, був людиною вже досить поважного віку. І від того, де ця людина оселиться, особливо нічого не залежало. Вони все одно були відірвані від своєї громади. І їх не було настільки багато, щоб вони якимось чином могли впливати негативно, з точки зору адміністрації, на довколишнє єврейське населення.

Влада намагалася стимулювати переселення представників тих категорій, яких вважали «корисними євреями»

А щодо інших, то, починаючи від купців першої гільдії, яким першим дозволили оселятися за межею осілості, медиків, тих, хто мав ступінь доктора, кандидата, магістра і наприкінці взагалі всіх із вищою освітою, то тут ситуація була інша. Якщо подивитися на межу осілості, то це найбільш урбанізована частина Російської імперії, де найбільше міського населення. Відповідно, тут найбільше і людей чи то з середньою, чи то з вищою освітою. Тут не існувало настільки значного кадрового голоду на людей з вищою освітою, як у внутрішніх губерніях. І через те, що там існував кадровий голод, необхідно було туди привабити освічених людей. Влада намагалася стимулювати переселення представників тих категорій, яких вважали «корисними євреями», до інших регіонів. На рівні з неєвреями, представниками цих самих категорій, які особливо туди і не рвалися.

А скасування щодо людей з вищою освітою мало один нюанс. Поширювалася ця норма про право проживати за межею осілості лише на випускників російських закладів вищої освіти. Відповідно, євреї, які здобули вищу освіту за кордоном, а виїздили масово, повертаючись до Російської імперії, часто сподівалися, що зможуть оселятися за межею осілості. Виїжджали за межу осілості, а там їм у поліції заявляли, що вони не мають права тут проживати, бо вони закінчили університет за межами Російської імперії.

Існувала досить складна процедура визнання закордонних дипломів. Чому? Тому що випускники західних університетів сприймалися як такі, що «заражені» революційною пропагандою.

– «Неблагонадійні».

– Так. Вони виїхали, там спілкувалися незрозуміло з ким, наслухалися марксистської чи анархістської пропаганди, приїхали сюди – будуть займатися пропагандою.

Натомість у російських університетах для євреїв діяла відсоткова норма. І куди діватися? Або за кордон їхати навчатися, або втиснутися у цю відсоткову норму. Правда, існували заклади, де не діяла відсоткова норма – технологічні інститути, комерційні інститути…

У становій структурі Російської імперії існували десятки груп, щодо яких діяли різноманітні винятки. І євреї були однією з найчисельніших таких груп

– З того, що ви розповідаєте: правила, правила, правила, а з цих правил винятки, винятки, винятки. Якось це дуже строкато, мозаїчно виглядає.

– Це так і було. І спеціально для того, щоб у цьому розібратися, виходили збірники законодавчих актів, які стосуються євреїв. У становій структурі Російської імперії існували десятки груп, щодо яких діяли різноманітні винятки. І євреї були однією з найчисельніших таких груп.

– Хтось з європейських мандрівників сказав, що в Російській імперії строгість законів послаблюється тим, що їх порівняно легко обійти. Межа осілості та інші обмеження, які існували для єврейського населення – чи легко було їх обійти?

Можна було просто давати хабарі. В Російській імперії хабарництво процвітало. Можна було отримати фіктивні документи

– Можна було просто давати хабарі. В Російській імперії хабарництво процвітало. Можна було отримати фіктивні документи. Фіктивний запис до окремих ремісничих цехів із метою виїхати, але там вже займатися іншою діяльністю. Можна було поїхати з метою вступу до навчального закладу і на якийсь час там оселитися, не вступаючи до цього навчального закладу.

Була цікава історія з дівчатами, які їхали займатися проституцією. Проституція в Російській імперії була легальною.

Проституйовані жінки ставали на облік в поліції, отримували відповідні документи. І єврейок, які ставали на облік як проститутки, був помітно вищий відсоток, порівняно з кількістю євреїв загалом серед населення.

– Це давало можливість залишити межу осілості?

– Це давало можливість жити за межею осілості тимчасово, без права постійного проживання. Виїздили до Москви, до Санкт-Петербурга, реєструвалися там як повії, залишаючись за документами міщанками в своєму місті. Але необмежений час вони могли жити за межею осілості.

– При цьому вони були зобов’язані працювати повіями?

– Ніхто цього не контролював, у тому-то і справа! І непоодинокими були випадки, коли через кілька років після того, як дівчина ставала на облік як проститутка, під час медичного огляду виявлялося, що вона незаймана.

– Згадав одне з оповідань Шолом-Алейхема, що в Києві, де євреям забороняли жити, їх називали «швейцарськими підданими». Бо вони з швейцарами домовлялися, а ті їх селили якось.

– Так, нелегально можна було селитися будь-де. Інша справа, що це постійний ризик.

– Межа осілості проіснувала близько 125 років. Як вона вплинула на формування модерної єврейської нації?

Існування межі осілості остаточно відокремило євреїв від караїмів. Щодо караїмів ще в 1852 році скасували межу осілості, а євреїв відтак почали сприймати як щось більш цілісне

– Кілька непрямих впливів. Насамперед існування межі осілості остаточно відокремило євреїв від караїмів. Попервах їх сприймали в Речі Посполитій і в Кримському ханстві як різні напрямки всередині однієї конфесії. Караїмізм сприймали не як окрему релігію, а як течію юдаїзму. Після поділів Польщі і приєднання Криму виникла така ситуація, що караїми почали себе позиціонувати як щось окреме від євреїв. І домоглися того, що караїмізм отримав статус окремої релігії в Російській імперії. І щодо караїмів ще в 1852 році скасували межу осілості, а євреїв відтак почали сприймати як щось більш цілісне.

Крім того, євреї не розпорошилися всією Російською імперією. Через існування межі осілості вони жили досить компактно. Не існувало такого вентиля, який їх випускав у межах Російської імперії. Натомість існував такий вентиль на Захід. Західний кордон для євреїв був відкритий. Вони могли виїжджати з Російської імперії й масово виїздили до США, починаючи з другої половини ХІХ століття.

Плюс близькість межі осілості до західних кордонів, виїзд євреїв у торговельних справах або на навчання до Західної Європи, контакти з революційними групами вплинули на поширення лівих ідей серед частини єврейського населення і на появу перших профспілок. Бо перші профспілки були в Російській імперії саме єврейськими.

Через компактність проживання євреїв, інтенсивність контактів між євреями і неєвреями часто відбувалися насильницькі дії. Починаючи з 1881 року, після вбивства Олександра ІІ, в південно-західних губерніях прокотилася хвиля погромів.

– А як це тоді розуміли? От, народовольці вбивають імператора. Але ті, хто робили замах на Олександра ІІ, не були євреями. Чому ж тоді єврейські погроми?

– Серед народовольців євреїв було зовсім мало, а замах на Олександра ІІ робився винятково неєвреями. Проте квартира, де робили ці бомби, належала єврейці. І представники правоконсервативних кіл сприйняли це як такий собі знак.

Існувало поширене уявлення, передовсім серед правоконсервативних кіл, що весь революційний рух, незалежно від того, євреї беруть в ньому участь чи не беруть, весь підкилимово десь там керується євреями. Конспірологічні теорії, запозичені передовсім із Західної Європи, де такі уявлення з’явилися.

– На початку ХХ століття було зрозуміло, що межа осілості – це рудимент, якого варто позбутися. Чому ж не позбулися аж до Лютневої революції 1917 року?

– Було багато спроб позбутися. І на засіданнях уряду регулярно обговорювали скасування межі осілості, починаючи з часів правління Олександра ІІ. Не було консенсусу щодо того, яким чином її скасувати: одним махом чи поступово. Починаючи з правління Олександра ІІ, скасування поступово відбувалося. Але цей процес сильно уповільнився в роки правління Олександра ІІІ, який був набагато консервативніший. Ну, а Микола ІІ – ярий консерватор і реакціонер – намагався не лібералізувати політику щодо євреїв, хоча фактично її лібералізували постійно. Дуже поступово, набагато повільніше, ніж в роки правління Олександра ІІ, цей процес продовжувався.

Якщо офіційно межу осілості скасували після лютого 1917 року, то фактично вже в 1915 році, в розпал Першої світової війни, вона припинила існувати. Жодних депортацій євреїв, які нелегально оселялися за межею осілості, починаючи з 1915 року не відбувалося. Потік єврейських біженців, який рушив від західного кордону, перетнув межу осілості. Й ситуація не сприяла тому, щоб їх кудись виселяти, тому що територія, звідки вони вийшли, була окупована німецькими чи австро-угорськими військами.

На що хворіють євреї