Хто був зрадником у фільмі 1942 року

При оплаті замовлення банківською картою, обробка платежу (включаючи введення номера карти) відбувається на захищеній сторінці процессинговой системи. Це означає, що ваші конфіденційні дані (реквізити карти, реєстраційні дані та ін.) Не надходять до нас, їх обробка повністю захищена і ніхто не може отримати персональні і банківські дані клієнта.

При роботі з картковими даними застосовується стандарт захисту інформації, розроблений міжнародними платіжними системами Visa та MasterCard – Payment Card Industry Data Security Standard (PCI DSS), що забезпечує безпечну обробку реквізитів Банківської карти Власника. Застосовувана технологія передачі даних гарантує безпеку по операціях з банківськими картами шляхом використання протоколів Secure Sockets Layer (SSL).

Найбільше щастя мені приносять мої діти: Мадонна пояснила, чому вважає материнство роботою та прирівнює його до мистецтва

Ми використовуємо cookies, щоб проаналізувати та покращити роботу нашого сайту, персоналізувати рекламу. Продовжуючи відвідування сайту, ви надаєте згоду на використання cookies та погоджуєтесь з Політикою конфіденційності.

Хто був зрадником у фільмі 1942 року

УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

7.3. Богдан Хмельницький — державний, політичний і військовий діяч

1. Життєвий шлях Б. Хмельницького до визвольної війни.

2. Б. Хмельницький — державний, політичний і військовий діяч визвольної війни.

Національний герой України Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595—1657 pp.) належить до титанів світової історії (1995 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Б. Хмельницького).

У житті героя чітко розрізнюються два етапи: до і після 1648 р. Прожиті до початку Визвольної війни 53 роки були підготовчими до майбутнього високого злету. Богдан народився в українській сім’ї, зростав в україномовному козацько-селянському середовищі (на хуторі Суботів, що на Черкащині) і мав українську душу, яку в молоді роки не могли полонити ні католики-єзуїти (під час навчання у Львівському єзуїтському колегіумі), ні мусульмани (за час 2-річного перебування в турецькому полоні після невдалої Цецорської битви 1620 p.).

Рано усвідомивши свій обов’язок перед Батьківщиною, Богдан все доросле життя прослужив у складі козацького реєстру, просунувшись від рядового козака до писаря Війська Запорозького і чигиринського сотника. Він брав участь у багатьох воєнних і дипломатичних акціях. Належачи до патріотично настроєного козацтва, Б. Хмельницький був учасником повстань 1630 і 1637—1638 pp., а з 1646 р. сам почав підготовку до нового повстання і довів справу до логічного завершення.

Підштовхнули Богдана до рішучого кроку драматичні події в особистому житті, коли свавільний чигиринський підстароста Д. Чаплинський привласнив його родовий хутір Суботів. Подавшись на Січ, Б. Хмельницький оволодів Запоріжжям і на поч. 1648 р. був обраний гетьманом.

З цього моменту почалася Визвольна війна українського народу і водночас другий етап в житті Б. Хмельницького, який тривав 10 років і став його зоряним часом. Ім’я Богдана Хмельницького стало відтоді відомим на весь світ.

Б. Хмельницький був першим українським політиком, котрий зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й об’єднати для досягнення цієї мети всі класистани і групи українського суспільства. В умовах одночасного розгортання Селянської війни йому вдалося пом’якшити гостроту соціальних суперечностей і запобігти їх переростанню у громадянську війну. Дбаючи про інтереси козацтва, Б. Хмельницький водночас пішов на визнання основних соціально-економічних завоювань селянства. На подібний крок була здатна людина справді реформаторського розуму.

За Б. Хмельницького був в основному завершений процес формування Української держави — Війська Запорозького. Розвиваючи елементи національної державності, сформовані на Запорожжі, Б. Хмельницький створив Українську козацьку республіку з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою, що вигідно відрізняли її від феодальних монархій Європи.

Б. Хмельницький чітко визначив перспективу розвитку України як самостійної держави в межах етнічних українських земель. Сформована Б. Хмельницьким національна ідея стала його заповітом для прийдешніх поколінь українців.

Державотворчим зусиллям Б. Хмельницького заважала вкрай несприятлива для України міжнародна ситуація (проти намірів гетьмана виступили найсильніші монархи: польський король, турецький султан, кримський хан, московський цар).

В оточенні ворожих сил гетьману доводилося маневрувати, йти на компроміси, відмовлятися від своїх планів і задумів, переживати розчарування.

Б. Хмельницький зберіг основні політичні та соціально-економічні завоювання українського народу і передав естафету нащадкам.

Завдяки винятковим дипломатичним здібностям Б. Хмельницькому вдалося паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції, утвердити престиж України на міжнародній арені – козацьку державу визнали 10 країн.

Події Визвольної війни засвідчили блискучий полководницький талант Б. Хмельницького. Він став творцем однієї з найсильніших армій у тодішній Європі. Він не програв жодної з 12 великих битв, в яких брав особисту участь, завдавши Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію.

Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його тонкий розум, ерудиція, уміння передбачати розвиток подій, сталева воля. Сучасники відзначали дивовижне поєднання в особі Б. Хмельницького різних, часто протилежних якостей. Це була вільна і разом з тим суперечлива натура. Гетьман був невибагливою і скромною людиною у повсякденному житті і побуті. Будучи володарем країни, не привласнив собі жодного маєтку, жив у родинних садибах у Чигирині та Суботові. У Суботові він був похований після смерті, яка настала 27 липня 1657 р. (могила не збереглася).

На честь Б. Хмельницького створено пісні і думи, написано твори літератури, живопису, музики, споруджено пам’ятники, названо міста і вулиці, встановлено ордени.

Гітлер проти Сталіна: хто був гіршим?

Згадуючи визволення Аушвіца Червоною Армією, яке відбулося 66 років тому, 27 січня 1945 року, можемо спитати: хто був гіршим – Гітлер чи Сталін?

У другій половині ХХ століття американців учили розглядати обох, нацистську Німеччину і Радянський Союз, як найбільше зло. Гітлер був поганим, тому що його режим поширював безпрецедентний жах Голокосту, спробу знищити весь народ на підставі расової приналежності. Утім Сталін також був поганим, тому що його режим убив значно більше людей – десятки мільйонів, як часто стверджували – на безкраїх просторах ГУЛАГу. Десятиліттями ця впевненість щодо відмінності режимів – якість проти кількості – закладала основні правила для політики пам’яті. Навіть історики, які вивчають тему Голокосту, зазвичай сприймають як очевидне те, що Сталін убив більше людей, ніж Гітлер, наражаючи себе на більший тиск, щоб наголосити на особливому характері Голокосту, оскільки це те, що робило нацистський режим гіршим, ніж сталінський.

Дискусія на тему числа жертв може притупити наше розуміння жахливого, особистого характеру кожного вбивства і трагедії кожної смерті. Як знає кожен, хто втратив близьку людину, різниця між нулем і одиницею є безкінечністю. Хоча ми маємо значно більші труднощі з усвідомлення цього, те ж саме правильно і для різниці, скажімо, між 780862 і 780863 – що якраз є найкращою оцінкою числа людей, убитих у Треблінці. Великі числа мають значення тому, що вони є акумуляцією малих чисел: тобто окремих дорогоцінних життів. Сьогодні, коли минуло два десятиліття з часу відкриття доступу до архівів Східної Європи, завдяки роботі німецьких, російських, ізраїльських і інших учених ми можемо дати відповідь на питання про число жертв. Загальне число людей, які не брали участі в бойових діях і були вбиті німцями – близько 11 мільйонів – приблизно відповідає числу, яке ми уявляли. Проте загальне число цивільних, убитих совєтами, є значно меншим, ніж ми думали. Тепер ми знаємо, що німці вбили більше людей, ніж совєти. Тобто питання якості є складнішим, ніж вважали раніше. Часом у Радянському Союзі приводи для масових убивств, особливо національні чи етнічні, були навдивовижу близькими до мотивів нацистів.

Виявляється, що, крім років війни, дуже велика кількість людей, які потрапили в ГУЛАГ, вийшли з нього живими. За інформацією радянських архівів, які ми маємо зараз, число людей, які померли в ГУЛАГу протягом 1933-1945 рр., коли обоє, Сталін і Гітлер, були при владі, було близько мільйона, можливо, трішки більше. Загальне число жертв за весь період правління Сталіна – приблизно 2-3 мільйони. Великий Терор й інші масові розстріли вбили не більш ніж мільйон людей, можливо, трішки менше. Найбільшою гуманітарною катастрофою сталінізму був голод 1930-1933 рр., протягом якого від голоду померло понад 5 мільйонів людей.

Із тих, хто помер від голоду, приблизно 3,3 мільйона були жителями Радянської України, які загинули протягом 1932-1933 рр., вони були жертвами навмисної політики вбивств, прив’язаної до національності. На початку 1930 року Сталін оголосив про свій намір “ліквідувати” заможних селян (“куркулів”) як клас, щоб держава могла контролювати сільське господарство, і хотів використати капітал, добутий із сіл, для будівництва промисловості. Радянські органи безпеки розстріляли десятки тисяч людей і депортували сотні тисяч інших. Ті, хто залишився, втратили свою землю і часто голодували, оскільки держава реквізувала зерно на експорт. Першими жертвами голоду були кочівники Радянського Казахстану, де померло близько 1,3 мільйона людей. Голод поширився на територію Радянської Росії й сягнув свого піку на території Радянської України. У Радянській Україні Сталін реквізував зерно, знаючи, що така політика вб’є мільйони. Звинувачуючи українців за невдачі своєї політики, він наказав здійснити низку заходів – як от закриття кордонів цієї радянської республіки, – які гарантували масову смерть.

Оскільки його бачення модернізації забуксувало, 1937 року Сталін наказав розпочати Великий Терор. Оскільки зараз ми маємо накази про розстріл і квоти на вбивства, недоступні поки існував Радянський Союз, то знаємо, що число жертв не вимірювалося мільйонами. Ми також знаємо, що на початку 1930-х жертвами були переважно селяни, багато з яких пережили голод і концентраційні табори. Найбільше число розстріляних – 386798 людей, їх совєти вбили під час операції “Куркуль” упродовж 1937-1938 рр. Іншими головними “ворогами” того часу були люди, які належали до національних меншин й могли бути пов’язані з країнами, які мали кордон з Радянським Союзом: унаслідок акцій етнічних розстрілів НКВС убив 247157 радянських громадян.

Найбільшою була “Польська операція”, яка почалася в серпні 1937 року і під час якої звинуватили у шпигунстві на користь Польщі та розстріляли 111091 людину. У підсумку протягом Великого Терору було вбито 682691 людину, і до цього числа можна додати ще декілька сотень тисяч радянських громадян, застрелених під час менших акцій. Звичайно, загальне число цивільних, навмисно вбитих за правління Сталіна, становить близько 6 мільйонів, і воно жахливо велике. Але це набагато менше, ніж оцінки у 20 мільйонів чи більше, зроблені раніше, коли ми не мали доступу до радянських джерел. Водночас ми бачимо, що значно частіше, ніж ми думали, приводом до цих масових убивств була національна чи навіть етнічна приналежність. Дійсно, в міжвоєнній Європі це Сталін, а не Гітлер, був ініціатором перших кампаній етнічних убивств.

Аж до Другої світової війни із цих двох саме режим Сталіна був набагато кривавішим. Нацистська Німеччина почала вбивати в радянських масштабах улітку 1939 року, тільки після пакту Молотова-Ріббентропа, і спільного того ж вересня німецько-радянського вторгнення в Польщу. За 1939-1941 рр. було вбито близько 200000 польських цивільних, кожен режим приблизно однаково відповідальний за половину цих смертей. Ці цифри включають близько 50000 громадян Польщі, розстріляних німецькими органами безпеки і солдатами восени 1939 року, 21892 громадян Польщі, розстріляних радянським НКВС у Катині навесні 1940 року, і 9817 громадян Польщі, розстріляних у червні 1941 року, під час поспішної операції НКВС, після того як Гітлер зрадив Сталіна і Німеччина напала на СРСР. Також під прикриттям війни й окупації Польщі під час великомасштабної програми “евтаназії”, на яку припало 200000 смертей, режим нацистів убивав неповносправних і тих, кого вважав непотрібним через стан здоров’я. Саме ця політика зробила популярним удушення моноокисом вуглецю як технологію вбивства.

Окрім кількості вбитих, залишається питання наміру. Більшість радянських убивств скоєно мирної пори, і вони були більш-менш прив’язані до сформованого ідеологією бачення модернізації. Німеччина несе головну відповідальність за війну й убивала цивільних майже виключно через практику расового імперіалізму. Німеччина вторгнулась у СРСР з детально розробленими планами колонізації. 30 мільйонів радянських громадян мали померти від голоду і десятки мільйонів мали бути розстріляні, депортовані, загнані в рабство або асимільовані. Такі плани, хоча й не реалізовані, забезпечували обґрунтування для найкривавішої окупації у світової історії. Німці помістили радянських військовополонених у табори, де їх морили голодом і де 2,6 мільйона загинули від голоду, а ще півмільйона (переважно радянські євреї) були розстріляні. Мільйон радянських громадян помер від голоду під час блокади Ленінграда. Під час гротескних масових страт після акцій “відплати” за дії партизан німці вбили близько 700000 цивільних, переважно білорусів і поляків. Наприкінці війни під час своїх власних акцій “відплати” совєти вбили десятки тисяч людей, особливо в балтійських країнах, Білорусі й Україні. У радянському полоні померли близько 363000 німецьких солдатів.

Гітлер прийшов до влади з наміром знищити всіх євреїв Європи; війна на Сході довела, що цього можна було б досягнути масовими вбивствами. Протягом перших тижнів нападу Німеччини на СРСР (і її фінських, румунських, угорських, італійських і інших союзників) німці за допомогою місцевих мешканців знищували цілі єврейські громади. До грудня 1941 року, коли виявилося, що Гітлер повідомив про своє бажання, щоб убили всіх євреїв, на окупованій території Радянського Союзу, можливо, знищили вже мільйон євреїв. Більшість розстріляли над ямами, але тисячі задушили в газових фургонах. З 1942 року для вбивства польських і інших європейських євреїв на фабриках смерті в Хелмні, Белжеці, Собіборі і Треблінці використовували моноокис вуглецю. Коли Голокост поширився на решту окупованої Європи, інші євреї були задушені ціанідом водню в таборі Аушвіц-Біркенау.

Загалом, німці зі значною допомогою місцевих мешканців навмисне вбили близько 5,4 мільйона євреїв, приблизно 2,6 мільйона розстріляли і 2,8 мільйона задушили газом (близько мільйона в Аушвіці, 780863 у Треблінці, 434508 у Белжеці, близько 180000 у Собіборі, 150000 у Хелмні, 59000 у Майданеку і багато ще в газових фургонах в окупованих Сербії та Радянському Союзі). Ще декілька сотень тисяч євреїв померли під час депортацій або від холоду та хвороб у гетто. Ще 300000 євреїв вбила союзниця Німеччини, Румунія. Більшість жертв Голокосту були громадянами Польщі або Радянського Союзу (відповідно 3,2 мільйона і 1 мільйон). Також німці вбили більш ніж сотню тисяч ромів.

У підсумку навмисне німці вбили близько 11 мільйонів цивільних, які не брали участі в бойових діях – цифра, що може зрости до понад 12 мільйонів, якщо включити ймовірні смерті від депортацій, голоду і заслання в концтабори. Для совєтів під час правління Сталіна аналогічні цифри були приблизно 6 і 9 мільйонів. Звичайно, ці цифри можуть змінюватися, але малоймовірно, що з часу відкриття східноєвропейських архівів консенсус зміниться знову так радикально, як це було в 1990-х. Оскільки німці вбивали переважно на землях, які пізніше опинилися за залізною завісою, доступ до східноєвропейських джерел був майже таким самим важливим для нашого розуміння нацистської Німеччини, як і для досліджень самого Радянського Союзу. (Нацистський режим убив приблизно 165000 німецьких євреїв).

Окрім недоступності архівів, чому наші попередні припущення були такими неправильними? Одне пояснення – це Холодна війна. Урешті-решт, наші європейські альянси часів війни і повоєнного часу вимагали певної моральної, отже, історичної гнучкості. 1939 року Німеччина і Радянський Союз були військовими союзниками. До кінця 1941 року, після нападу німців на Радянський Союз і Японії на США, Москва фактично змінила Берлін на Вашингтон. До 1949 року союзники знову помінялися, і Сполучені Штати та Федеративна Республіка Німеччина опинилися разом у НАТО, у конфронтації із СРСР і його східноєвропейськими союзниками, разом з меншою Німецькою Демократичною Республікою. Деколи під час Холодної війни американцям було важко чітко відрізняти особливі злодіяння нацистів і совєтів. Гітлер спричинив Голокост: але зараз німці є нашими союзниками. Сталін також убив мільйони людей: але деякі з найгірших епізодів, що відбулися до війни, під час війни, коли ми були на одному боці, вже применшені пропагандою США.

Ми сформували союз із Сталіним якраз наприкінці найкривавіших років сталінізму, а через декілька років після Голокосту стали союзником західнонімецької держави. Можливо, нічого дивного не було в тому, що в цьому інтелектуальному середовищі виникла певна компромісна позиція щодо злочинів Сталіна і Гітлера – які обидва були поганими – і стала загальноприйнятою істиною.

Звичайно, нове розуміння чисел є тільки частиною будь-якого порівняння і вже як таке порушує нові запитання і щодо кількості, і щодо якості. Як порахувати не розглянуті тут втрати на полі бою часів Другої світової війни? Це була війна, якої хотів Гітлер, отже, відповідальність німців має переважати; але вона почалася з радянсько-німецького союзу і спільного вторгнення в Польщу 1939 року. Десь біля сталінського рахунку має бути місце для 30 чи більше мільйонів китайців, які померли від голоду під час політики Великого Стрибка, коли Мао наслідував сталінську модель колективізації. Особлива якість нацистського расизму не применшується історичним спостереженням того, що часом мотивами для сталінських убивств була національна чи етнічна приналежність. Просто прірва зла стає глибшою.

На мою думку, фундаментальна спорідненість двох режимів не ідеологічна, а географічна. Беручи до уваги, що нацисти і сталіністи прагнули вбивати в тих самих місцях, на землях між Берліном і Москвою, і оскільки вони в різні часи були суперниками, союзниками і ворогами, ми повинні серйозно розглянути можливість того, що вони несуть спільну відповідальність за деякі зі смертей і руйнувань на землях між Берліном і Москвою. Що ми можемо взяти з того факту, наприклад, що землі, які найбільше постраждали під час війни, були окуповані не раз чи два, а тричі: совєтами 1939 року, німцями 1941-го і знову совєтами 1944-го?

Голокост почався, коли німці спровокували погроми в червні 1941 року – і на територіях Польщі, менш ніж за два роки до того анексованих совєтами, було вбито близько 24000 євреїв. У кожнім разі нацисти планували знищити євреїв, але, звичайно, попередні вбивства НКВС полегшили місцевому неєврейському населенню знайти виправдання своєї участі в таких кампаніях. Як я написав у “Кривавих землях” [Bloodlands], де обговорено всі головні злочини нацистів і совєтів, навіть під час німецько-радянської війни є випадки двосторонньої співучасті у злочинах, коли одна сторона вбила більше, тому що була спровокована або в певному сенсі їй допомогла інша. Німці полонили так багато радянських солдатів частково тому, що Сталін наказав своїм генералам не відступати. Німці розстріляли стільки цивільних частково тому, що радянські партизани навмисне провокували каральні дії. 1944 року у Варшаві німці розстріляли понад сотню тисяч цивільних після того, як совєти заохотили місцеве населення до повстання, а тоді відмовилися допомогти. У сталінському ГУЛАГу між 1941 і 1943 рр. померло близько 516543 людей, засланих совєтами на примусові роботи, але позбавлених їжі через вторгнення Німеччини.

Ці люди були жертвами Сталіна чи Гітлера? Чи обох?

Автор: Тімоті Снайдер [Timothy Snyder] Назва оригіналу: Hitler vs. Stalin: Who Was Worse? Джерело: NYRblog, 27.01.2011 Зреферував: Михайло Мишкало