Українська літературна мова: формування, норми, функції та стилі

Мова – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова – це витвір історії суспільства. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст.10 записано:

„Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом“.

Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська (церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов’янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. інше).

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 року.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини „Енеїди“ І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.

Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання „Українського правопису“ та на нормативні словники.

Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному стилю.

Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;

2) усну – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

Стилі сучасної української літературної мови.

Стиль (з лат. stilos) у мові – це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Розмовний стиль – найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і не кодифіковану. Риси його: не одноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма – діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль – це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей – вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т.ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль – це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов’язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.

Публіцистичний стиль – призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т.ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення. Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль – це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.

Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми вживання.

Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських урядів (XV – XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярії та мови австро-угорських і польських канцелярій.

Основна одиниця документа – текст, що оформляється за певними правилами з використанням відповідних реквізитів (за класифікацією управлінських документів). Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ (розповідь, міркування, пояснення),закінчення (висновки, мета, заради якої укладено документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних обов’язкових вимог до відповідних груп документів з погляду мовних засобів.

Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, між стильова лексика, відповідно термінологія та професійно-виробнича лексика; відтінок книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання, дозволяється, розробляється, посвідчення), дієслова (здійснювати, надіслати, призначити), вмотивовані слова (що відповідають змісту документа); іншомовні слова (за доцільністю вживання); на рівні словоформ – вибір найточнішої граматичної форми слова (з погляду відмінків – прізвища, звертання), вживання роду (назви посад, професій) і числа; написання числівників, вживання відповідних займенників (Ви, ми) та відповідних форм дієслів (інфінітиву, першої та третьої особи теперішнього часу, наказового способу); на рівні синтаксису документ в основному має розповідний характер, отже, вимагає розповідних поширених речень, найчастіше простих з прямим порядком слів, у деяких документах (контрактах, договорах) – складних речень з умовними, причиновими підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та вживання розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати вказівки); важливим є вибір прийменника у синтаксичних конструкціях (відповідно до, підготуватися до. ) і т. Ін.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Літературна мова: її особливості та властивості, правила формування

Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.

Літературна мова! Та, яку, по суті, і викладають нам в школі, та, якою більшість з нас пише і говорить або хоча б намагається писати і говорити (так, говорити — теж, лінгвісти виділяють два різновиди літературної мови, письмову та усну). Чи можна дати їй визначення, виділити характерні тільки для літературної мови ознаки, визначити, коли, на якому етапі розвитку суспільства всередині мови виділяється її літературна форма?

Все це вчені обговорюють багато десятків років. Академік Л. В. Щерба, наприклад, вважав, що головна ознака літературної мови — монолог, в той час як діалог — ланцюг реплік, в однаковій мірі властивий будь-яким різновидам мови. Л. В. Щерба писав:

“Монолог – це вже організована система наділених в словесну форму думок, всякий монолог є літературний твір в зачатку».

Ф. П. Філін у своїй статті «Що таке літературна мова», порівнюючи різні думки, викладає свій підхід до проблеми. Перш за все, підкреслює він, не можна ставити знак рівності між літературною мовою і мовою художнього твору. Ось билини, – безумовно, художні твори, але їх мова багата діалектизмами, її можна визначити як фольклорну, але не літературну. Водночас літературною мовою створюється чимала кількість документів, які художніми творами не можна назвати.

Навіть при формуванні літературної мови визначальну роль в становленні її норм можуть не обов’язково зіграти саме художні твори. Чеська літературна мова прийняла в XVI столітті мовні норми чеського перекладу Біблії. Серед головних рис літературної мови Ф. П. Філін першою називає обробленість, нагадуючи слова Горького: літературна мова — це «мова, оброблена майстрами».

Літературна мова в той же час суворіше обмежена правилами, нормами, ніж її старша сестра, мова розмовна. Вона і більш стабільна, постійні зміни різко не підривають прийнятих раніше тут форм, традиції стійкі і не перериваються.

Літературна мова піднята над діалектами, обов’язкова для всіх членів суспільства; раз виникнувши, вона відіграє провідну роль у всій системі різновидів національної мови. А це можливо, зокрема, і тому, що літературна мова універсальна і придатна для всіх сфер життя суспільства.

Для літературної мови характерно і багатство стилів, які можуть проникати один в одного (згадайте для прикладу хоч «Мертві душі» Гоголя). Нарешті, літературна мова існує відразу в двох можливих різновидах – письмовому та усному.

А коли виникає ця форма мови? Філін різко заперечує всім, хто відносить її появу до періоду, коли ще не з’явилася писемність. І нагадує: «littera по-латині у множині — все, що написано літерами, письмо, а litteratura — написане. Справа, однак, не в одному лише походженні термінів.

Тільки з появою писемності стало можливим закріплення норм літературної мови, чітке відокремлення її від набагато менш організованої розмовної мови.

Літературні мови проходять довгий шлях розвитку. Формуються вони ще до того, як народ сформувався в націю, але донаціональні мови не можуть бути універсальними, вони не обслуговують ще всіх потреб суспільства і не утворюють єдиної системи з буденною розмовною мовою.

Свій шлях розвитку у кожної національної літературної мови. Сучасна українська літературна мова – органічний сплав з народної основи, церковно-слов’янських елементів і запозичень з інших мов (головним чином — з грецької, латинської, західноєвропейських). Незважаючи на потрясіння, пережите в XVIII столітті, в пору активного впливу західноєвропейських мов, в ній збереглися писемні традиції Київської Русі.

У Чехії є розмовна літературна мова і повсякденно-розмовна, і обидві відрізняються від традиційної письмової літературної мови.

У Норвегії цілих дві літературні мови: одна з них склалася на основі данської, що мала давні письмові традиції, інша виникла на основі сільських говірок… Англійська літературна мова, як і французька, склалася з так званої «вульгарної латині» – суміші латинської мови Римської імперії та місцевих діалектів. Складна це річ – історія мови, складна, цікава і важлива!

У своїй статті відомий філолог Р. А. Будагов повстає проти практики, що прижилася серед мовознавців називати одні слова в мові знаменними, інші — незнаменними. Прийменники і союзи, що потрапляють разом з деякими іншими частинами мови в цю останню категорію, надзвичайно важливі і в смисловому, і в граматичному відношенні, і не варто применшувати їх значення невдалою термінологією тільки тому що вона увійшла в ужиток. Але точно так само не можна відмовлятися від вірних назв лише тому, що вони вживаються вже давно. Про частини мови писав ще Аристотель, чи випливає з цього, що термін «частина мови» застарів? Звичайно, ні заявляє Будагов і підтверджує це переконливими прикладами.

А ось інше питання, поставлене в статті. Одним з недоліків живих мов у порівнянні зі штучними кодами нерідко називають складність національних мов. І вірно, складність таку ніяк заперечувати не доводиться. Абсолютно повну граматику будь-якої розвиненої мови, живої, мінливої, вживаної в самих різних умовах людьми всіх соціальних верств і безлічі професій, просто неможливо створити. На цій підставі один британський філолог навіть категорично заявив, що ніхто не знає правил англійської мови!

А самі слова? Як часто одне слово має безліч значень! Підраховано, що у англійського іменника case 23 значення і відтінки значення, у прикметника free – 38, у дієслова take — навіть 69!

Але чи дійсно складність правил граматики і багатозначність слів слід вважати недоліками? Вчений категоричний – він вважає ці властивості національних мов достоїнствами. Штучні коди з їх суворими наборами чітко визначених правил і словами, що мають завжди одне і тільки одне значення, можуть бути надзвичайно важливі в науці і техніці. Але в повсякденному житті і літературі «свавільна поведінка» національних мов відповідає потребам людського спілкування.

Будагов цитує лінгвіста С.О. Карцевського, який так охарактеризував одну з закономірностей розвитку будь-якої живої мови: «позначаюче прагне придбати не одну, а безліч функцій, подібно до того, як позначуване прагне бути вираженим не одним, а безліччю способів».

А закономірності не складаються «просто так», вони пов’язані з потребами суспільства, яке «обслуговує» мова.